Дощ, що спочатку немов ступав важкими кроками, далі пустився впідбіги, а ще далі хлюпнуло як з відра і взялося лити безпросвіту; хмари йшли низько, і верхівки гінких тополь буцімто вичісували з їх незмірних запасів нетерплячу й нестримну воду: вулиця враз стала каламутним потоком, що захоплював з собою і ніс шматки розкислих газет, жмути загубленого їздовими сіна, всеньке мислиме на сільській дорозі сміття; і лише листя дерев, змите від куряви й пороху, оживало і веселіло, зелени світилося крізь скісні суцільні і безупинні спади води.
— Потоп, їй-бо, потоп, — крутив великими білками очей дядько Захарко, і вивідливо пробував зазирнути у вічі Степану.
— То за ваші гріхи, дядьку, — спроквола посміхавої Степан та кивав на ненакриту кладовку.
Вулицею, зігнувшись у три погибелі і час од часу хапаючись за паркани, хтось біг, накрившись целофановим мішком, біг наче бродом, розбризкуючи вусібіч каламутні патьоки, і лише зблизька вони впізнали коротконогу і рихлу, як сирий вареник, завмагшу. Майже водночас до магазина, женучи попереду себе хвилю, підкотив забрьоханий головин «уазик».
З брязкотом відлетіла штаба дверей, і завмагша, пролопотівши целофаном, зникла у магазині, за нею, крупно цибаючи від машини, прихистився від зливи голова — і в ту ж мить знизу вихопився жіночий лемент і крик.
— Анципери, вихристи, діток посиротили! — верескнув, як ненароком пилкою по цвяху, тонкий і пронизливий, випробуваний не в одній баталії за прилавком, негадано скривджений голос завмагші.
Дядько Захарко, перехиливши голову набік, як стара глухувата курка на сонце, незмигно і сторожко прислухався до подій унизу.
— Ойо-йой! Іроди, ойо-йой! — лементувала завмагша, наче вередлива дитина, що роздирає вавку, і від того ще більше піддає охоти сама собі, піддає щемливої втіхи, не в силі уже спинитися.
— А злазьте сюди, мої соколики, — пробубнів знизу, як в комин, звертаючись без найменшого сумніву до майстрів, голос голови, який, очевидячки, помітив їх на горщі ще з машини.
Дядько Захарко підсмикнувши одним плечем та шморгонувши по-школярському носом, вельми неохоче ступив до драбини, вся натура його противилась цьому, і лише невідома ворожа сила підштовхувала всупереч власній волі у плечі; за дядьком подався і Степан.
— Бачили, що наробили, робитники ви маціївські? – несподівано перейшла завмагша з крику на шепіт, показуючи пальцем на гору мішків із цукром, з-під яких розбігались, змішані з опалою розквашеною штукатуркою, клейкі солодкі патьоки, і той шиплячий із притиском шепіт віщував ще менше добра, ніж крик. Дядько Захарко вже було несміливо відкрив рота, але жінка верескнула знову так, мов їй приставили до горлянки ножа і зажадали негайного та нелегкого вибору: гаманець чи життя.
— Та цить же, бо, цить, — скривився, наче від оцту, голова. — Ще сьогодні тебе у тюрму не посадять. Але як же воно трапилося отак?
— Руберойду забракло, — бухнув, не встигши подумати, дядько, але, похопившись, затнувся і так і стояв якийсь час з широко розкритим ротом, мов мале розкошлане на негоді горобеня, що чекає, поки його погодують.
— Як забракло? Рулони раховані…— повів носом з боку у бік голова, мов принюхувався, недовірливо роздуваючи ніздрі, де ж могла дітись пропажа. — Чи, мо, збіглись на сонці?
— То збіглись мотоциклісти, що липнули тут як мухи коло сиропу, — вкрунула, було, своє трохи остуджена вже завмагша.
— Присяй-бо, не брав, — заводячись, бив себе у груди сухим кулаком дядько, і чесні очі його весело світились та бігали, наче кульки у барабані спортлото. — Щоб мене Грім уцілив на сто першому році, щоб моя теща глуха осталась…
— Заткнись, — позіхнув голова і відвернувся від розпаленого та готового клястися до вечора дядька. — Якби по-доброму, то гнати вас у три шиї, або ще краще — у каталажку. Біда, що не ви одні тут такі робитники. Отож завтра, щоб часом ще шифер не всох, магазин кінчатимуть тутешні майстри. А ви — марш на тиждень телят пасти.
…Ввечері за банкою сивого, як осіння мліч, самогону, від якого тхнуло сирою гумою, розчервонілий і сяючи дядько гонорився:
— Ну, бачив, як я його навкруг пальця обвів? Всихає, сказав, руберойд — і крапка. Ти, Степане, мене тримайся. Та я, віриш, одного разу за тиждень корівник поремонтував і три тисячі — як льоду — поклав у кишеню. Правда, тисячу голові на лапу… Чого ж, належить по за кону, за тутешнім звичаєм. Другий тиждень тільки спав у кормушці, а як почую, що хтось іде, брязну пару разів молотком по сокирі, і далі собі комарика давлю. Жизь вона така, треба вміть…
Степан здебільшого мовчки слухав дядька Захарка. тільки висушував слідом за ним склянку, з усієї моці силкуючись вбити у душу сиву і кислу до гикавки рідину. На початку його трохи вернуло від неї, і хлопець потай тамував це, лякаючись показати, що він не з бувалих, але потроху Степан зовсім іншими вже, веселими і захопленими очима дивився на дядька Захарка — безжурного, добрячого крутія і сприта, з яким справді на сезоні не пропадеш та загребеш знічев’я грубу копійчину.
Дядько Захарко п’янів на очах, пурпурові плями навально розповзались його неголеним третій день, зсіченим зморшками обличчям, і навіть сива щетина, що починала вже кучерявитися, не в силі була приховати ті плямисті набіги; праве око Захарка злегка підкошувало, мов хитрило, ні на йоту не вірячи Степанові, і все силилось заглянути якось за нього.
— Який я колись був дурний… Во, як постіл, як сало, — клявся дядько і стукав зігнутими, сухими, мов патички, пальцями в стіл, показуючи, яким саме був. — Та ж я робив, як сліпа циганська кобила.
Степан знав, що дядько не бреше, шпаркий у ділі зараз, замолоду Захарко до роботи і зовсім мав скажену натуру. Переказували, як одного разу загадав агроном йому на добу орати — хлопці тоді через день мінялись на тракторі — так Захарко зорав до півночі. А тоді потелепав в село і збудив агронома.
— А де далі орати? — проти місяця світячи лиш рядками зубів із вкритого курявою обличчя, спитав у переляканого спросоння і немало спантеличеного чоловіка — досі як хто кінчав норму, то лягав в борозні і досипав собі до світання, не турбуючи марне начальство.
На нього, траплялося, зирили скоса інші трактористи, шепталися, що вислужується Захарко, в маяки напинається, але він на те не шмагав: чужий рот — не хлів, його не зачиниш.
Гірше було з братами Вавдіюками, яких на кутку прозивали Бовтами, хлопцями дебелими і дещо вайлуватими, але такими, що ніс вище губи носили. У надвечір’ї вони якось підійшли на клин, де орав Захарко, помахом знічев’я руки спинили.
Він, не глушачи двигуна, неохоче плигнув з кабіни і перекинув оком з одного на другого припізнілого гостя.
— Може, б ти перестав уже норми нам і получку різати, — лагідно, з м’яким котячим усміхом, проказав спроквола старший з братів. — Чи сили, чи дуру, а чогось у тебе забагато.
Захарко, не повертаючи голови, обережно роззирнувся спорожнілим полем, що темною, аж синюватою скибою вилискувало проти схололого надвечірнього неба.
— Хлопці, не пішли б ви в монахи і трохи далі, — помовчавши, мовив урешті він і назвав більш точну адресу. — Роблю, як усі, як батько учив.
Брати здивовано переглянулися, і на обличчях у них, як відблиск далекого світла у сутінках, змигнуло передчуття млосної, давно очікуваної та жаданої втіхи.
— Зацідити хіба тому маяку під бельки, шоб уже справді мав чим світити, — завагався, було, нетерплячо переступивши з ноги на ногу, старший.
— А то можна, — швидко відкинув менший і без розмаху шваркнув ліктем від себе Захаркові у лице. Під мо ргалки він, правда, не втрапив, поцілив у рот, і Захарко виплюнувши з кров’ю переднього зуба, висмикнув із кабіни монтировку.