Покруч – Іван Корсак

— Та давай, — махаю рукою весело і відчайдушно,— з’їдять і не згорбляться.

Дербанула я, пішла в долю із моїми клїєнтиками — переділила і, раз їх пакуночки, і вдруге, і всьоме, а на восьмий таки заарканили. І привів мене сірий барон у ментовську їхню контору.

Далі швидко усе закрутилося. В акваріум мене відразу, в оту камеру ув’язнення попереднього, і почали коритити справу. Одного дня у лавці знайшли нестачу, іншого лишки, справа моя обростала, як доглянуте курча пір’ям. І слідчий уже тюльпаном цвів на очах. Добре вмів вишивати слідчий, як судили уже уздріла.

— Це ж до якого падіння треба дійти, — вельми гнівався на суді прокурор, і від того аж лисина в нього потіла, — щоб нашому трудовому народу ікру в баночках з-під сечі продавати.

— Та не було там її, не було, баночки просто з аптеки – простягала я руки до адвоката. Але той тільки трясся чогось і закривав умивальника свого долонями.

Три роки вчесали мені з конфіскацією, просто з суду під ручки взяли і повезли.

Ага, я забула іще, як описували мене. Добрячий таки табун у квартиру ввалився, очі з цікавості аж шкварчать… Судовий виконавець, метушливий і недорослий (гречку вельми любив, то я останні роки гречані пакетики йому лаштувала), тепер вельми значимо розходжував по кімнатах, надувався і носа дер, як старий горобець, що вимагає поваги до себе і настовбурчує потріпане пір’я. Сірий барон, наш мент дільничний, кому завше тихцем м’якоть на фарш від кісток відрізала, мов на ринку, тепер товстими короткими пальцями щупав гардини та покривала, прицьмакував і задумливо мружив око. Депутат, що розирався, бувало, злодійкувато, коли пачку масла йому виймала із-під прилавка, ниньки нишпорив впевнено і хазяйнував на кухні, виливав із банки у раковину закисле вже молоко придивляючись пильно, принюхуючись, а чи не зблисне часом золотий, нишком захований перстень.

Я стояла біля дверей, зіпершись спиною об шалівку і посміхалася; гості теж собі посміхались весело так, вдоволено і не криючись. Вони шастали по кімнатах, шаруділи білизною в шафі, витрушували з етажерки, мов вибивали од пилу книжки, і на лицях у них сіяла блаженна, найвища і найсолодша утіха.

Нічого мені не шкода було, ні за чим не щеміло серце, хіба лиш як сірий барон взявся щупати тюль в свої товсті й короткі, наче обрубані пальці.

— Нарешті, два роки начальнику шукав отаку.

Химерну то мала я тюль, звісно, не нашу, як заходило сонце, то сіяла вона, світилась райдугою, що зависне над полем по літньому, теплому і скрадливому, бувало, дощі.

— Бидла, — кажу, — в дитячий садок оддайте.

Отож просто з суду посадили мене в канарку тещину, два менти сіли обіруч, і повезли в солонку оту дерев’яну, в колонію.

Мукала там я перші два тижні, фунт диму зафрахтувала, аж бачу — нічого мені пудритись, хай пошукають дурнішого валянка. Розгледілась я з часом трішки і до начальника головного в колонії:

— Кадра я, кажу, — жухла, ділаш. У торгівлю чи постачання брати не гайтесь.

А він сидить собі, посміхається, зубом виблискує золотим, і все отак ключика від машини на пальці, граючись, крутить.

Пожила я розкішно два роки, потавричила, пожирувала. Багато чого крутилось в моїх руках, від заморських цукерок до люксового гарнітура, і багато хто з гоноровими зірочками на плечах, не соромлячись, ламав шапку переді мною, перед зеком простим радянським. І головне, що боятись мені було нічого, переполоху не відливати — канарка тещина більш нікуди не відвезе, нікуди далі везти. А ще за спиною отакий ведмідь… Він і старшим своїм, поблискуючи золотим зубом, так само поблажливо й зверхньо всміхався.

Я тільки й жила, що в тюрмі.

Та я вже знала, що не буває задовгим щастя, і не стала чекати, доки вся котушка моя розмотається, доки увесь виповниться мій строк.

Прийшла я знову у кабінет, сіла і ногу за ногу закинула.

— Відпускай, — кажу. — Відслужила.

— Так рік же іще, — блиснув зубом ведмідь.

— Відпускай післязавтра, — зітхнула.

Вийшла я післязавтра за браму, ще отой вертухай на воротах, збоку два, мені честь віддав, стала й глянула на високе сонце.

То ж воля, нарешті, думаю, і сонце таке кругловиде, і пташка он вільна собі у небі булдирить… Раділа я, раділа таки, хоч знала, шо воля моя вже за спиною, там, за колючим, і тут не мати ніколи її — моєї, колишньої, звичної, справжньої.

Так воно й трапилось. Не пустив чоловік торгувати. Ще й дочка соромитись стала, гніватися на балачку, на блатну мою музику. А я все для неї старалась.

Ну, нічого, я за своє однаково… Квіточки паперові тепер попід цвинтарем продаю, дещо іще згадала.

Ви чого так раптово? Ви подумали?

Та я ж парафінки підкинула вам, свист і годі, від безділля в вагоні ото по бездоріжжі чешу, ліплю горбатого та лапшу на вуха розвішую… А ви подумали.

Не сиділа я у тюрмі, не сиділа. Я жінка порядна.

НА СЕЗОНІ

До полудня дядько Захарко працював люто, сокира в його руках видавалася забавкою, така вона легка була, кмітлива та хвацька: навіть вже біля шнура не знала спину, лиш безпомильне лезо з відчайдушною точністю відділяло від крокви тріску чи справжнісіньку тобі стружку, і та стружка непорочної білини, із свистом, звиваючись та закручуючись, була настільки тонкою, що хоч банти із неї в’яжи.

Степан, молодший дядьків помічник, в якого вицвіла і за останні дні сорочка то темніла від поту і липла до тіла, від чого він ворушив шкірою на спині, як голий у дощ, то враз просихала на шпаркому сонці і лопотіла на легкому вітрі, наче бляшана, вже навіть подумав, поблимуючи із завидками на дядькову сокиру, що магазин закінчать перекривати вони не далі як завтра. На ту пору і з’явився під магазином тип із рябим вугруватим, як в перестиглої дівки обличчям, і покликав дядька Захарка.

— Діло на півтора мільйона. Віддячу якось, — говорив рябий упівголоса і показував пальцями, наче шелестів асигнаціями, як саме збирається віддячувати. — Мені б руберойду рулончиків надцять.

Дядько Захарко якось знічено і соромливо повів плечима, а тоді, зам’явшись, почесав зарослу, що давненько бачилася з ножицями перукаря, кудлату потилицю.

— Ци я знаю, — Захарко інколи злегка сикав, бо ще в молоді літа йому вибили переднього зуба. — Тут, брат, тютілька в тютільку…

Рябий подивився на дядька примруженим нахабнуватим поглядом, як кіт на вже прибиту лапою, оглушену і задурену, але все ще живу мишу.

— Втямив. Переходжу на прийом, — і почвалав, нічого більше не кажучи, вулицею.

Захарко, поплювавши на шкарубкі задерев’янілі долоні з худими пальцями і потовченими, горбатими, кривобоко відрослими нігтями, знову взявся за сокиру, робив він так само шпарко, тільки час од часу зиркав у бік, де зник рябий, мов його там щось кортіло, свербіло і муляло. І справді, небавом звідти вилетів мотоцикл з коляскою, що, знявши клуби легкої, кольору вистиглого попелу куряви, спинився біля магазину.

Дядько з рябим, обачно роззирнувшись, вмить набили коляску рулонами, і рябий шихнув Захаркові у кишеню папірці, а під полу чималу, загорнуту у газету, банку.

— Ти не вельми того, — сказав дядько Степанові, ховаючи банку під клейкі від смоли тріски. — Стачить з нас такого добра, а тут чоловік червінцем та ще й стопариком нагородив.

Тепер дядько Захарко порався ще прудкіше, сокира в його руках говорила, а на обличчі, маленькому і зморшкуватому, як висушена на черені грушка, світилися краплі поту і передчуття прийдешньої, цілком вже досяжної втіхи. Степан стелив лати, і його молоток, заганяючи цвяха одним ударом у свіжу тугу деревину, немов знічев’я відсварювався від дядькової сокири.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: