Покруч – Іван Корсак

Хмара з північного заходу видалася напочатку зовсім нікчемною, її розгледіли по-справжньому, лише коли на очах уже виростала, громадилась і, набундючившись та заступивши собою півнеба, клала на вибілені вапном стіни будинків, криті цинковою жерстю покрівлі та стривожені обличчя людей синюватий зловісний відсвіт. Дядько Захарко зі Степаном, час від часу скрива поблимуючи на темніюче громаддя, тюкали молотками і стелили руберойд ще справніше — шифер класти вони вирішили завтра, зараз дбали лиш прихистити за погоди роздягнений магазин. І ледве розтягли та змоцювали останній рулон, забракло якого мізерію, лише над кладовкою, як перші великі краплини дощу лунко заляскали, розбризкуючись, по шкарубкому та від недавнього сонця ще гарячому руберойду; дядько Захарко зі Степаном не встигли навіть злізти з горища.

Дощ, що спочатку немов ступав важкими кроками, далі пустився впідбіги, а ще далі хлюпнуло як з відра і взялося лити безпросвіту; хмари йшли низько, і верхівки гінких тополь буцімто вичісували з їх незмірних запасів нетерплячу й нестримну воду: вулиця враз стала каламутним потоком, що захоплював з собою і ніс шматки розкислих газет, жмути загубленого їздовими сіна, всеньке мислиме на сільській дорозі сміття; і лише листя дерев, змите від куряви й пороху, оживало і веселіло, зелени світилося крізь скісні суцільні і безупинні спади води.

— Потоп, їй-бо, потоп, — крутив великими білками очей дядько Захарко, і вивідливо пробував зазирнути у вічі Степану.

— То за ваші гріхи, дядьку, — спроквола посміхавої Степан та кивав на ненакриту кладовку.

Вулицею, зігнувшись у три погибелі і час од часу хапаючись за паркани, хтось біг, накрившись целофановим мішком, біг наче бродом, розбризкуючи вусібіч каламутні патьоки, і лише зблизька вони впізнали коротконогу і рихлу, як сирий вареник, завмагшу. Майже водночас до магазина, женучи попереду себе хвилю, підкотив забрьоханий головин «уазик».

З брязкотом відлетіла штаба дверей, і завмагша, пролопотівши целофаном, зникла у магазині, за нею, крупно цибаючи від машини, прихистився від зливи голова — і в ту ж мить знизу вихопився жіночий лемент і крик.

— Анципери, вихристи, діток посиротили! — верескнув, як ненароком пилкою по цвяху, тонкий і пронизливий, випробуваний не в одній баталії за прилавком, негадано скривджений голос завмагші.

Дядько Захарко, перехиливши голову набік, як стара глухувата курка на сонце, незмигно і сторожко прислухався до подій унизу.

— Ойо-йой! Іроди, ойо-йой! — лементувала завмагша, наче вередлива дитина, що роздирає вавку, і від того ще більше піддає охоти сама собі, піддає щемливої втіхи, не в силі уже спинитися.

— А злазьте сюди, мої соколики, — пробубнів знизу, як в комин, звертаючись без найменшого сумніву до майстрів, голос голови, який, очевидячки, помітив їх на горщі ще з машини.

Дядько Захарко підсмикнувши одним плечем та шморгонувши по-школярському носом, вельми неохоче ступив до драбини, вся натура його противилась цьому, і лише невідома ворожа сила підштовхувала всупереч власній волі у плечі; за дядьком подався і Степан.

— Бачили, що наробили, робитники ви маціївські? – несподівано перейшла завмагша з крику на шепіт, показуючи пальцем на гору мішків із цукром, з-під яких розбігались, змішані з опалою розквашеною штукатуркою, клейкі солодкі патьоки, і той шиплячий із притиском шепіт віщував ще менше добра, ніж крик. Дядько Захарко вже було несміливо відкрив рота, але жінка верескнула знову так, мов їй приставили до горлянки ножа і зажадали негайного та нелегкого вибору: гаманець чи життя.

— Та цить же, бо, цить, — скривився, наче від оцту, голова. — Ще сьогодні тебе у тюрму не посадять. Але як же воно трапилося отак?

— Руберойду забракло, — бухнув, не встигши подумати, дядько, але, похопившись, затнувся і так і стояв якийсь час з широко розкритим ротом, мов мале розкошлане на негоді горобеня, що чекає, поки його погодують.

— Як забракло? Рулони раховані…— повів носом з боку у бік голова, мов принюхувався, недовірливо роздуваючи ніздрі, де ж могла дітись пропажа. — Чи, мо, збіглись на сонці?

— То збіглись мотоциклісти, що липнули тут як мухи коло сиропу, — вкрунула, було, своє трохи остуджена вже завмагша.

— Присяй-бо, не брав, — заводячись, бив себе у груди сухим кулаком дядько, і чесні очі його весело світились та бігали, наче кульки у барабані спортлото. — Щоб мене Грім уцілив на сто першому році, щоб моя теща глуха осталась…

— Заткнись, — позіхнув голова і відвернувся від розпаленого та готового клястися до вечора дядька. — Якби по-доброму, то гнати вас у три шиї, або ще краще — у каталажку. Біда, що не ви одні тут такі робитники. Отож завтра, щоб часом ще шифер не всох, магазин кінчатимуть тутешні майстри. А ви — марш на тиждень телят пасти.

…Ввечері за банкою сивого, як осіння мліч, самогону, від якого тхнуло сирою гумою, розчервонілий і сяючи дядько гонорився:

— Ну, бачив, як я його навкруг пальця обвів? Всихає, сказав, руберойд — і крапка. Ти, Степане, мене тримайся. Та я, віриш, одного разу за тиждень корівник поремонтував і три тисячі — як льоду — поклав у кишеню. Правда, тисячу голові на лапу… Чого ж, належить по за кону, за тутешнім звичаєм. Другий тиждень тільки спав у кормушці, а як почую, що хтось іде, брязну пару разів молотком по сокирі, і далі собі комарика давлю. Жизь вона така, треба вміть…

Степан здебільшого мовчки слухав дядька Захарка. тільки висушував слідом за ним склянку, з усієї моці силкуючись вбити у душу сиву і кислу до гикавки рідину. На початку його трохи вернуло від неї, і хлопець потай тамував це, лякаючись показати, що він не з бувалих, але потроху Степан зовсім іншими вже, веселими і захопленими очима дивився на дядька Захарка — безжурного, добрячого крутія і сприта, з яким справді на сезоні не пропадеш та загребеш знічев’я грубу копійчину.

Дядько Захарко п’янів на очах, пурпурові плями навально розповзались його неголеним третій день, зсіченим зморшками обличчям, і навіть сива щетина, що починала вже кучерявитися, не в силі була приховати ті плямисті набіги; праве око Захарка злегка підкошувало, мов хитрило, ні на йоту не вірячи Степанові, і все силилось заглянути якось за нього.

— Який я колись був дурний… Во, як постіл, як сало, — клявся дядько і стукав зігнутими, сухими, мов патички, пальцями в стіл, показуючи, яким саме був. — Та ж я робив, як сліпа циганська кобила.

Степан знав, що дядько не бреше, шпаркий у ділі зараз, замолоду Захарко до роботи і зовсім мав скажену натуру. Переказували, як одного разу загадав агроном йому на добу орати — хлопці тоді через день мінялись на тракторі — так Захарко зорав до півночі. А тоді потелепав в село і збудив агронома.

— А де далі орати? — проти місяця світячи лиш рядками зубів із вкритого курявою обличчя, спитав у переляканого спросоння і немало спантеличеного чоловіка — досі як хто кінчав норму, то лягав в борозні і досипав собі до світання, не турбуючи марне начальство.

На нього, траплялося, зирили скоса інші трактористи, шепталися, що вислужується Захарко, в маяки напинається, але він на те не шмагав: чужий рот — не хлів, його не зачиниш.

Гірше було з братами Вавдіюками, яких на кутку прозивали Бовтами, хлопцями дебелими і дещо вайлуватими, але такими, що ніс вище губи носили. У надвечір’ї вони якось підійшли на клин, де орав Захарко, помахом знічев’я руки спинили.

Він, не глушачи двигуна, неохоче плигнув з кабіни і перекинув оком з одного на другого припізнілого гостя.

— Може, б ти перестав уже норми нам і получку різати, — лагідно, з м’яким котячим усміхом, проказав спроквола старший з братів. — Чи сили, чи дуру, а чогось у тебе забагато.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: