Старший, що тільки чекав свого часу, круто ударив його ногою у пах. Червоні, жовті і сині іскри, наче від електрозварки віялом сипонули і розлетілися у Захаркових очах, він, ледве хапнувши повітря, заточився і впав, а брати ще довго місили його чобітьми, товкли на совість, з перепочинком, місили неспішно, мов витанцьовували навколо нього якийсь вигадливий танець.
Від холодної крупної роси, що осіла на зсиненому обличчі, Захарко прийшов до тями десь вже під досвіток. Кілька тижнів він пролежав удома, відхаркуючись, і повільно, як прибите морозом дерево, вертаючи міць, тоді знову вийшов на трактор і робив люто, як і до того; брати ж, опасаючись, дременули з села десь на кращі зарібки і заявились тільки через багато літ.
…Сива рідина у пузатій банці, що горделиво підносилася на столі серед шматків зжовклої шпирки та порізаних на четвертини цибулин, непомітно всихала, і дядько Захарко з непідробним жалем споглядав час од часу на це підступне обміління.
— Ти тримайся мене, Степане, за мною, як за горою і дядько непевною рукою показував, яка та гора висока. — Хіба на сезоні тре добрі руки? Кебета тре, во!
Коли у пузатій банці не лишилося і краплини, дядько зітхнув, повільно і важко звівся на ноги, ступив до дверей. Але тут несподівано зрадницьки хитнулась підлога, він ступив ще крок — і підлога хитнулась сильніше, тоді попливла, перехиляючись і завалюючись. «Землетрус, трясця його матері, чи яка холера», — спантеличено подумав Захарко і зиркнув, чи не падають склянки круто нахиленого столу, та вони стояли собі, наче приклеєні.
Дядько невдоволено тупнув ногою, і підлога несподівано трохи вирівнялася, він зраділо тупнув тепер упевненіше — дощата долівка слухняно хитнулася і попливла назад, майже вирівнявшись. «Отак би відразу», — вдоволено буркнув Захарко і почвалав до дверей.
Але тепер уже двері взялися капризувати: вони не відчинялися. Смикнувши щомоці кілька разів, Захарко вперся коліном у вушак і тягнув їх на себе, двері не піддавалися, але не піддавався й Захарко, тягнучи ще дужче, аж жили тріщали, і обкладаючи з серця примхливу столярку відбірними і замашистими, як ціп, матюками.
— Дядьку, та ж вони відчиняються від себе, — поткнувся, було, з непрошеною порадою Степан.
Захарко повільно та грізно повертав голову і аж гикнув від здивування.
— То мене-е учити? Та я столярку вже двадцять літ знаю, пацан! — і копнув зневажливо двері ногою.
Ображено пискнувши, двері розчинилися навстіж і вдарившись у протилежну стіну, з хряскотом зачинилися назад.
— А я що казав? — на підтвердження незрушної правоти своєї тикав Захарко в Степана довгим сухим пальцем і, хитро примружившись, заливався вдоволеним сміхом.
Розбудило уранці Степана незрозуміле булькання та хлюпотіння, і хлопець повільно, через силу, розтулив важкі, немов заржавілі, повіки. Дядько Захарко стояв навколішки і, наче кінь, пив воду просто з відра: пив жадібно, булькаючи і обливаючись, поспішно захоплюючи великими ковтками рятівну рідину, немов боявся, що не стачить у відрі загасити палаючий у грудях жар, і та вода у пересушеній, спраглій горлянці голосно та невдоволено гоготіла.
Степан довго лежав, не в силі підняти тяжку, наче набиту сирим річковим піском, голову, а дядько Захарко як накручена лялька, бігав взад-вперед по кімнаті і, відпльовуючись в усі боки, чудувався та все допитувавсь сам у себе:
— Ци він з газонівської шини гнав ту горілу?
Врешті вони таки зібрались і, не снідаючи, понуро пошвендяли на роботу. На автобусній зупинці, що навпроти магазину, дядько приспинився, нерішуче переступив з ноги на ногу і, байдуже скинувши оком на недокритий магазин, попросив:
— Дай хоч сапнути.
Під’їхав старенький рейсовий автобус, брязкаючи своєю зношеною металевою душею, і першим, на подив обох, ступив з підніжки тутешній голова.
— А чого не коло телят? — замість «добридня» зробив він великі очі. — Куди то зібралися, соколики мої?
— В церкву! — хухнув, відвернувшись, Захарко і попід рукою голови шмигонув у автобус. Степан, толком нічого не втямивши, ступив за дядьком.
«Взагалі то релігійні почуття треба поважати, хоч…», — подивився скоса і з великим сумнівом голова услід автобусу, що рушив із скрипом, кахканням і натугою.
— На пиво в район, — плямкаючи і облизуючи сухі білі губи, по-злодійському шепнув, як усілись, дядько Захарко. — З голови, знаєш, дим іде, а в роті коні ночували.
Степан на сезоні був перший раз, отож тримався бувалого дядька Захарка. Кілька тижнів тому він скінчив профтехучилище і мав працювати в своєму селі на тракторі — хлопець навіть метикував, що купить на першу платню. Не раз він накинув оком на мотоцикла, прудку і розцяцьковану нікелем «Яву», яку мали всі старші хлопці і на якій крутили такі колеса, що бабці хрестилися з переляку, сільські ж коти не ризикували перебігати вулицю перед нею, а з вереском, пускаючи з очей зелені іскри видиралися на найближчі дерева.
— На «Яву» тут із півроку тре колупати, — підкинув якось спокусливу задумку дядько Захарко, сусіда Степана, — поїхали на сезон зі мною в сусідній район — там, менше людей і там не так слинять пальці, як рахують гроші. За місяць, хрест ось кладу, «Ява» твоя.
Степану не вельми всміхалося знову рушати з дому, але мотоцикл так звабливо і притягально виблискував новенькими шпицями, що він все ж поклався на сусіда, який виїжджав щоліта в світ за очі і привозив щоразу на завидки грубу копійку.
За пивом в районі дядько Захарко потроху ожив, як після дощу зів’ялий буряк у посуху, сірі збляклі очі його відбивали знов добродушним блиском, непомітно розгладжувались навіть зморшки на спеченому літнім сонцем обличчі, і веселіла скроплена, підхмеліла його душа.
— Ти тримайся мене, Степане, — говорив, з присьорбом тягнучи пиво, дядько Захарко, і неголене обличчя його хоробро щетинилося. — Та ми як станемо з тобою робити, — тіки загуде.
— А загуде — наша платня за недокритий магазин, – погодився, кивнувши, Степан.
— Не кисни, на мені покатаєшся, як голий на їжаку, – крутив дядько рябим, спеченим на сонці носом, що лупився, як молода картоплина. — Я не з таких ще своє викручував.
Степан не перечив уже, бо знав, що дядька знов понесло, як з гори порожнього воза, як знав і інше: дядько Захарко не мав натури в’язати ціпи за плату. У колгоспі він звично розписувався, не дивлячись, ставив у відомості розмашисту закарлюку, схожу на змійовик від самогонного апарата, згрібав недбало гроші п’ятірнею, жовтою від мастила та солярки, і йшов собі геть.
Тільки одного разу, першого і останнього, він злегка погиркався із конторськими. Жінці дядьковій Ганні якась трясця вхопилася в спину, крутити у ріг почала, як нагнеться, бувало, то півдня буде шкорбатись, доки знову розпрямиться — і Захарко намислив собі потай, ще нічого не кажучи жінці, послати її десь на курорт. Колгоспна профспілка, кругловидий і добродушний Семенко, трясучи м’ясистими і лискучими, наче салом змащеними щоками, навіть путівку показував.
— Тут, Захарку, і ванни, і грязі, — говорив поважно і значуще.
— Та воно тої грязі і в селі в нас хватає, але, мо там яка ліпша,—радісінький у душі, невдоволено відказував дядько.
Через тиждень тракторній мали давати гроші, і Захарко загадав собі відразу викупити путівку. Вперше біля каси, взявшись малювати свій хитромудрий підпис, він із цікавістю зиркнув у відомість, і йому видалося щось там не так.
— І цей уже справунки наводить, — скрива зиркнув бухгалтер з-під окуляр, зиркнув так, як неголодний, старий і поважний півень на макове зерня: його й можна було б клюнути, тільки ліньки. — Глянь ось наряди. На Сиротишиному полі косив сорок гектарів ячменю…