— А чого ж раптом сорок, як зроду-віку Сиротиха шістдесят, — не втерпів Захарко, спантеличено кліпнувши вицвілими повіками. — Чи земля, може, схудла?
— Малограмотний, Захаре, ти чоловік, — зажурено похитав головою бухгалтер від дядькової нетямущості.— То государственний звіт, і мене не колише, худне що чи поправляється. Мо, й приписав бригадир яку зайвину — то ж не на зло, перекрутимо все на планову площу, буде ліпший врожай, буде почот, а то ще і премія. А тобі бригадир, он бачу, зайву культивацію черконув — у наступному місяці одержиш…
— Ач, який мудрий, — не підводячи приклеєних до паперу очей, буркнув помічник бухгалтера. — І так уже більше голови нараховуєм. А в нашого голови знаєш, які розходи, скільки гостей в нього: і кожного треба нагодувати, мінеральною водичкою напоїти, та ще й в сумку не забути ненароком щось кинути. А ти…
— Та хіба я що, я нічого, — знічено підсмикував Захарко плечем. Йому стало вже шкода і голови, і бухгалтерів, до яких причепився марне і завдає мороки. — Та я так — дай, думаю, зайду, з людьми побалакаю…
Зате колгоспний профбог зустрів його вельми приязно, притьма зі стільця схопився, немов яке начальство завітало до нього, поручкався.
— Я теє, путівку забрати, — сказав потішений і розім’яклий з уваги Захарко.
— Знаєш, — зам’явсь після того і тер руки, мов на морозі, профбог. — Тої путівки нема вже, з району один товариш вициганив… Але я для твоєї Ганни дам ще ліпшу — по женському. О! — і він підняв угору білого і товстого, немов качалка, пальця.
— Та в Ганни вся начебто справна механізація, – засумнівався, було, Захарко, — от тільки в спині підшипник забарахлив.
— А ти знаєш, яка то путівка? — раптом зійшов на шепіт, мов боявся, що його підслухають, і аж подався вперед профспілка.— Я б і сам з дорогою душею по ній поїхав, шкода тільки — вищестоящі мене не пускають…
Навесні, після того, як попорав города, Захарко покинув трактора і вперше подавсь на сезонні зарібки.
…Степан із дядьком Захарком за пивом калякали довго, аж язики притопталися і обважніли, десь після кожного другого-третього кухля дядько зненацька схоплювавсь, наче його осінила невідь яка дивовижна згадка, і хутенько, щулячи по-дівчачому ноги, вибігав на кілька хвилин. Коли ж, певне, йому набридла та біганина, він, хто-зна як діставши пляшчину, з млосним для себе бульканням розлив в обидва наполовину надпиті бокали.
— Не бере, зараза, — прицмокував блідими губами Захарко і ховав від Степана винуваті очі, як початкуючий злодій, що краде невміло і все ще карається діяним.
Решту дня вони досипали собі на лавочці у райцентрівському парку, і дядько, підклавши під голову сухий, мов сучок, кулак, та згорнувшись калачиком, спав точнісінько так, як бувало, досвітком, здавши напарнику трактора, лягав придрімнути на вичухраному тапчанчику у веранді, аби хатніх марне не стурбувати.
Наступні два дні вони порались на телятнику — годували й халючили запецьканих, із присохлою шкірою до спини, телят, з довгою вовчою шерстю, геть увішаною зсохлими бобляхами, що, ледве ступить теля те з ноги на ногу, торохтіли й видзвонювали весільною решіткою. Степан підлатав розвалені де-не-де кормушки, а дядько Захарко, хоч його й не просили, розбирав несправні поїлки, що не давали ніяк пересохнути підозріло зеленим калюжам, над якими соковито гули важкі, як перестиглі черешні, мухи. Хижо прицілившись оком, дядько якусь мить метикував над залізяками, а тоді довгими й худими пальцями сердито й нагло перелапував їх, шмуляв напилком, аж поки вони не знаходили лад між собою. Врешті дядько, перехиливши голову набік, сам задивився на повеселілий телятник, проходи, посипані пахучую сосняковою тирсою, на бичків, які, коли йшов мимо, грізно мугикали та грайливо мірилися буцьнути малими ще, як дулька, ріжками.
На третій день дядько Захарко став нервовим і дратівливим, як роздражнений джміль, його все щось кортіло і він час від часу озирався, немов чекав негаданої напасті, аж поки в проході не появилася, брязкаючи порожніми відрами, їхня сусідка. Заметушившись, дядько зачерпнув їй із чана два відра молока і, несподівано для Степана, підморгнув, як завзятий і хвацький джигун, а сусідка, показавши вставлені білі передні зуби, шихонула щось йому під полу.
— Вельми жирне те молоко, на жолудок телятам зашкодить, — обернувся до хлопця Захарко, світячи знову воскреслими очима.
І бухнув у чан кілька відер води із крана.
Під вечір телят погнало, і вони, враз охлялі, наввипередки стріляли, немов реактивні.
Степан уночі чомусь довго не міг заснути, крутився усе, немов заїдали блохи, аж поки те йому не набридло, і хлопець тихо встав та почав шарити, навпомацки збираючи речі.
Дядько Захарко вдавав з себе сонного, хоч прокинувся насправді давно: виставивши з-під ковдри краєчок свого великого вуха, він сторожко ловив скрадливе шелепання і шарудіння, аж вухо те росло, як капустяний листок, сам же дядько мізкував на всі боки, щоби могло все це означати. Але чи то йому забракло терпцю, чи просто не здужав осилити наглої і незборимої цікавості, тільки Захарко силувано бухикнув в кулак і клацнув електровимикачем над ліжком.
— Куди тебе глупої ночі? — загув, підробляючи голос під заспаний.
— В церкву! — буркнув Степан і, відвернувшись, швиргав шмаття у чемодан.
— Так того… Ще закрито, — несміло, було, поткнувся Захарко, подивувавши такій Степановій нетямущості.
Хлопець, опустивши очі, збирав у клунок столярське начиння і найбільше боявся зараз зустрітися поглядом з дядьком, він знав, що розминутися йому буде несила.
— А я? — кривда й невдячність відізвалися в хрипкому, немов з перепою, Захарковому голосі.
Степан не відказав, тільки підсмикнув плечем, точнісінько як умів це робити дядько, і з чемоданом та клунком інструменту мовчки рушив із хати.
Дядько Захарко довго стояв на порозі в самих трусах та майці, вагаючись, чи й собі податися за хлопцем на станційний перон, чи залишатися тут, і вслухався в теплу й росяну ніч — шелестіли по піску Степанові кроки, збитий з пантелику невчасною людською метушнею, сонно заворушився на сідалі хазяйчин півень, що не знав, кукурікати йому вже, чи ще ні, і спросоння дурнувато згавкнув сусідський Рекс, лінуючись навіть виглянути з буди; згавкнув відчепного, мов був на твердому окладі, і далі, поклавши голову на лапи, праведно захропів.
ПРОТОПЛАЗМА
Черга до лікаря у довгому коридорі з просякнутим йодом кислим повітрям, з жовтими, вичухраними спинами панелями, посувалася повільно, і він мовчки, час од часу гикаючи, сидів поміж понурих, заглиблених у себе, у свої невидимі болячки людей. Гикавка чіплялася до нього здебільшого негадано і мордувала невідворотно. Досить було хоч злегка рознервуватися, вчинити комусь наперекір йому або роздратувати, як дратувало зараз оце нудотне чекання — він злився і тихо згавкував, мов цуценя спросоння, а від цього нервувався більше, бо досі ще стидався людей, гикавка із зловтіхою напосідала дужче, пересмикувала ним і пробувала вивернути, наче рукавицю, до того невідь чому брала дригіть і він, як на сирому осінньому пронизливому вітрі, дрібно цокотів зубами.
За тонкою стіною і нещільно причиненими дверима Дорофій Варламович чув, як шарудів шкарубкий перекрохмалений халат, і лікар крізь зуби озивався недбало, мов так неохоче розлучався із кожним словом, яке міг по доброті душевній дарувати хворому, а міг і не дарувати. «Дихайте. Глибше дихайте. Ще, вам кажуть, дихайте».
— Там один важкий на коридорі, — почувся голос несміливий, мов подзвін з покрівлі перших весняних, несподівано зблискуючих райдугою крапель, тонкий жіночий, очевидно, медсестрин голос.
Лікар не відповів, очевидячки, вагаючись, розщедритися йому ще на слово, чи ні, тільки зашаруділи папери, мов по них злякано розбігалися миші, і після мовчанки відкинув слово, наче збраковане і непотрібне: