— Зачекає.
Відчуваючи за сорочкою дрібний лоскітливий піт, що виступав, як живиця із смолистого стовбура на осонні, врешті Дорофій Варламович зайшов у кабінет, і важко та сумовито зітхнувши, опустився на стілець навпроти лікарського столу. Лікар навіть не подивився на нього, а й далі, недбало тримаючи кулькову ручку своїми довгими кістлявими, мов у гіпсового скелета, пальцями, писав так зосереджено та захоплено, наче те писання і було його найбільшою та найсердечнішою втіхою, наймлоснішою насолодою, недосяжним раніше і ледве впольованим щастям.
Нарешті лікар підняв сірі, як будень, втомлені очі.
— А то ви отут зубами цокотите?
— І-і я, — заїкнувся він, од несподіванки згикнувши.
— То не цокотіть, будь ласка, ви ще не вмрете. Той що помре, уже не цокотить.
«Треба було дати», — тоскно занило в Дорофія Варламовича, і від цього лице його стало, мов зів’яле, залежане і зморхле яблуко. Треба було таки дати наперед, але він побоявся.
Нещодавно водили Дорофія Варламовича добрі знайомі до іменитого в тутешніх краях лікаря, і той довго м’яв старіюче, але все ще рожеве тіло прудкими злодійськими пальцями, мов ліпив його наново з глини чи бодай поправляв природу, яка змайструвала в ньому, недомисливши, щось не так або принаймні з чималими огріхами.
Дорофій Варламович церемонно подякував і, рушивши до дверей, непомітно шихнув двадцятьп’ятку у відстовбурчену, мов утомлено і байдуже позіхаючу, кишеню халата, що висів біля входу.
— Стійте! — Високий і деренчливий, ніби циркулярка, трохи здивований голос спинив його на порозі. — Верніться!
«Невже?» — Дорофій Варламович не злякався, а швидше був спантеличений, бо за немалий його вік ще не відмовлявся ніхто. І він неохоче, навіть трохи ображено, вернувся.
— Ідіть, — раптом знову, мов кпився із нього, показав лікар на двері.
«Чудить чоловік», — знизавши плечима, лайнувся подумки Дорофій Варламович і потелепав до порога, не забувши так само ненароком шихнути у містку, як обрічниця, кишеню халата хрусткого червінця.
— Верніться!! — виляском батога знову наздогнало його.
«Уміють же люди жити», — з незлобивими завидками подумав Дорофій Варламович, минаючи халат, що відстовбурчував кишеню, як голодного рота.
Лікар знову погнав його до дверей і знову завернув, і ще один червінець з тихим шелестом, мов перепілка в достигаюче жито, пурхнув у кишеню халата.
— Так ось чому не подобалась ваша хода, — раптово зрадів і підріс, мов на дріжджах, лікар, а тоді знову накинувся на його тіло і м’яв із подвоєною злістю, наче його мучила совість, що за першого разу не перем’яв усе до найменшої кісточки.
Ще одного червінця Дорофій Варламович опустив без жалю, але з видимою повагою до глибокої та невситимої кишені, і черговий окрик наздогнав його вже за порогом.
Кількома розмашистими кроками лікар цибонув до халата і, вигрібши жужмом гроші, на якусь мить завагався, тримаючи їх обома руками перед собою, а тоді шурхонув йому в обличчя.
— Скнара. Дикобраз. Нахаба. — Він ковтав кожне слово окремо, і були ті слова аж давкими. — Корова. Я б тебе січкою пас.
Цей недавній випадок мимохіть сплив у пам’яті, коли лікар із довгими та тонкими пальцями гіпсового скелета, черконувши кілька слів на рецепті, простягнув його Дорофію Варламовичу.
— І візьміть себе в руки. Зарадити від неврастенії ви можете тільки самі собі.
«Треба було все-таки дати, — холодно й байдуже, бо не любив видаватися розумаком заднім числом, подумав Дорофій Варламович, виходячи із кабінету, мов облитий жбаном холодної із тоненькими прозорими і дзвінкими льодинами води. — Бодай для того, щоб носа не дерла ця шмакодявка».
Минуло вже з півроку, як життя Дорофія Варламовича пішло абияк, вивернулося незвичним, небаченим досі, незнаним і несподіваним для нього боком. Напровесні, похмурого і холодного дня, він поховав жінку, з якою прожив вік, але так і не зрісся душею, як не можуть зростися два різні дерева, яким судилося пустити коріння поряд, проте кожне тягло свої гілки вгору саме по собі. Йдучи за труною та тулячи голову в комір від скісного мокрого снігу, що липнув до обличчя, танув і бридко спливав, він подумки проводив жінчине життя так, як проводять перона байдужим поглядом поїзд, яким не збираються їхати, і той поїзд промиготів перед очима і зник у далині.
Відразу ж після похорону Дорофій Варламович оформив пенсію, бо в його ризикованій службі торговельного експедитора могла підстерігати будь-яка прикра випадковість, непередбачувана і невираховувана навіть його гнучким і хитрим лисячим розумом, що відчував небезпеку заздалегідь, тим більше, маючи копійчину про запас, він не хотів на старість ризикувати, хвилюватися і тремтіти, мов рудий листок на дереві, який чудом перезимував і з останніх сил тримався на гілці давно всохлими жилками. Дочки його давно повиходили заміж і жили окремо, тільки інколи, як треба було грошей, отоді вони винувато заглядали йому в злегка помутнілі, оточені густою сіткою зморщок очі. Лишався неодруженим син, якого він справді любив колись та сподівався, що матиме батьківську спритність і твердо ітиме життям.
Життя треба обхитрити і не загавитись, — змигували не раз думки в Дорофія Варламовича, вискакували раптово, наче зелені цифри на електронній лічильній машинці, і так само зникали, — бо якими б словами не затулювали соромливо суть життя, у ньому, був певен, велось, як на ринку: вдосвіта одна ціна і за неї б’ються, а під обід ніяка, і задарма не беруть. Дорофій Варламович не крав і міг дозволити собі зверхньо дивитися на колег, що нишком грішили цим ремеслом, але коли, скажімо, привозив машину коропів, то його незмінно ще на під’їзді до міста ждали давні клієнти, що червоними, довгими й жадібними руками перемацували чи не кожну рибину. А за годину вже на ринку ті коропи, виграючи сріблястими боками, хтиво вигинаючи спини і витанцьовуючи на вагах, випучували здивовані очі чи то на покупців, чи то на ціну, що підстрибувала вище за них: коропи били хвостами, оббризкуючи нетерплячих покупців, і ті добродушно мружилися від самого лише споглядання на впасену на привіллі ставів та озер живність, а кожний удар дужого хвоста наче відлічував карбованця у кишеню Дорофія Варламовича. Йому не доводилося картати себе, навпаки, він твердо знав, що є благодійником для людей, бо хто не шкодує сірої речовини і не лінується ворушити мізками, аби припливла йому зайва копійчина, тому й фосфору треба більше для зголоднілого мозку; і то було, безсумнівно найвищою справедливістю життя, і саме він давав людям цю справедливість.
А наступного дня ті ж самі червоні довгі і неспокійні руки вже перемацували лимони, ще наступного — кавуни, і лежали вони в магазині хирляві та заморені, зате на ринку кавуни красувалися як впасені смугасті і самовдоволені підсвинки.
Дорофій Варламович любив колись сина і думав, що той, як і батько, твердо ітиме життям, розсуваючи ліктями інших, але син, на превелику прикрість, вдався бозна в кого — розгодований і тлустий, наче розварений вареник, з пухкими жіночими руками, червоними, з полив’яним відливом щоками, з вайлуватим пересиченим нехіттю поглядом він жив, як трава, і ще в п’ятому класі його прозвали чомусь Протоплазмою. А коли сина виперли за бешкет з інституту, куди ледве вдалось приточити, вивозивши оберемками копчених соковитих вугрів, що нагадували виваляних у сажі вужиків, Дорофій Варламович махнув на все рукою і зовсім збайдужів до сина.
Дивне відчуття володіло тепер Дорофієм Варламовичем: наче він опинився на нічному безкрайому та засніженім полі, де зліва і справа, попереду й позаду не було не тільки рідної та близької, а й взагалі живої душі, лише із пронизливим свистом, аж холонуло в грудях, лиховісно шугали вітри, змахуючи своїми велетенськими дужими крилами, сухі прочерствілі сніги з металевим дзвоном мели та стелилися низом, і не мало на чому спинитися око, бо ні дерева навкруги, ні стеблини, ані зірок, що безсилі пробитися крізь білу загуслу мліч, могли б указати , йому той єдиний рятівний напрям; він брів навмання, швидше за звичкою, безмежним простором німої пустелі, і в нього, позбавлена навіть бажань, мерзла душа.