Покруч – Іван Корсак

Дивне відчуття володіло тепер Дорофієм Варламовичем: наче він опинився на нічному безкрайому та засніженім полі, де зліва і справа, попереду й позаду не було не тільки рідної та близької, а й взагалі живої душі, лише із пронизливим свистом, аж холонуло в грудях, лиховісно шугали вітри, змахуючи своїми велетенськими дужими крилами, сухі прочерствілі сніги з металевим дзвоном мели та стелилися низом, і не мало на чому спинитися око, бо ні дерева навкруги, ні стеблини, ані зірок, що безсилі пробитися крізь білу загуслу мліч, могли б указати , йому той єдиний рятівний напрям; він брів навмання, швидше за звичкою, безмежним простором німої пустелі, і в нього, позбавлена навіть бажань, мерзла душа.

Найбільше страхала Дорофія Варламовича не самотність, жінчина смерть і зчужілість дітей, черствість друзів, що враз відцуралися од нього, ледве кинув хлібну посаду, як і він, до речі, якось непомітно збайдужів до них, дивували й страхали його найбільше вмерлі бажання.

Колись він умів пожити. Час од часу вириваючись до тестя у велике місто — здебільшого з друзями, з жінкою випадало рідко — він з годину сидів за крихітним золоченим келишком і статечно балакав з тестем, незмінно закутаним в теплий халат, бо панічно боявся старий простуд і надмірностей; він говорив шанобливо та чинно, ледве прикладаючись губами до келишка і непомітно під столом наступаючи на ноги друзям, яких аж душило від сміху від такого пристойного видива. Ночувати, соромливо вибачаючись, у жінчиних батьків він не лишався, бо не хотів завдавати клопотів та незручностей; тим часом його вже давно чекало замовлене одразу на кілька діб таксі, приязно блимаючи жовтим вогником під будинком, а в кишені збризкував ключ від порядного номера у готелі.

Тільки тепер починалося непідробне його життя – дзвін уже справжніх, достойних моменту келихів, п’янкий блиск жіночих очей, від якого закипала, бурхала, вирувала і клекотала кров, безтурботний сміх, що розсипався, як перший ламкий і тендітний лід, запах жіночого тіла, що вводив його у звірину безтяму; вранці жінки умивались шампанським, трохи диміла і затуманена, і зашумеліла голова, і він вертався додому, до сім’ї, і знову йшло розмірене та чинне життя скромного експедитора.

Зараз його, ще чоловіка при силі, вже не тягнуло ні до жінок, ні до гульбища, при бажанні він міг би собі не відмовляти ні в чому, та в тому й була біда, що не мав ніяких бажань. Дорофій Варламович наче брів тим безкраїм засніженим полем, брів без просвітку надії і сподівання, і нікого не було в цьому вимерлому безмежному обширі, тільки він сам, пронизуваний колючим навстрічним вітром, тільки його ледве тепле тіло, — останнє, що лишалося йому на цьому світі. І він став дорожити цим останнім.

Після смерті жінки швидко збігли весна та літо: осінь видалася недоросло короткою і настала рання зима. Дорофій Варламович міг годинами у квартирі незрушно і сонно сидіти, знічев’я дивлячись у вікно, де на покрівлі сусіднього будинку по свіжому, ще не зсілому снігові, хилитаючи головою, мов човником, поважно ходила патлата ворона. Вона походжала хазяйновито, інколи провалюючись у сліпучо-білий сніг та втримуючи рівновагу змахом крила, що аж зблискувало чорно-зеленим полиском пір’я, зірко видивлялася занесену вітром із дерева припізнілу насінину і, хвильку примірявшись, прудким кидком дзьоба скльовувала харч, а тоді піднімала голову і переможно оглядалася навкруги. Дорофій Варламович із незрозумілими завидками і ворожістю водив очима за привільно розгулюючим птахом: ти, бач, думав він, дурна ворона, а й та, кажуть, живе триста літ. Дивно якось і каламутно було в нього на душі. Життя прошуміло, воно за плечима уже, не хотілося йому нічого тепер, але й умирати таки не хотілося. Самій думці про це противилося усе єство Дорофія Варламович, усе тіло, аж гусяча шкіра збігала на ньому і настовбурчувалося, як у дражливого пса на загривку, рідке жовте волосся, яким вросли його руки по лікті і груди.

Дорофій Варламович не міг змиритися з тим, що він піде, його не буде, а ці люди, дерева і птахи залишаться, залишиться світ, на якому й щербини від втрати його не з’явиться.

Гнаний підсвідомим нутряним страхом, Дорофій Варламович почав ходити по лікарнях, жахатися, коли траплялося зайвий раз чхнути чи зненацька відчути кольку. Лікарі, яким вдавалось шихнути червінця, запобігливо вистукували його, мов дятли суху деревину, примушували показувати язика, попасти із заплющеними очима пальцем у кінчик носа, врешті, ховаючи погляд, догідливо заспокоювали його, і він їм не вірив; Дорофій Варламович більше вірив тим, кому не давав нічого, але вони здебільшого поспішали не вельми делікатно, деколи навіть не криючись, позбутися його, як отой з довгими і тонкими пальцями гіпсового скелета.

Його поступово починали втомлювати безкінечні ходіння просякнутими ліками коридорами, занудливе чекання під дверима, вишукування все нових способів віддячити шелесткою асигнацією за увагу, і від того він тільки тривожніше та чуткіше тепер прислухався, так чи не так сьогодні тенькає його серце, — повинно б, думалося, качати, мов водяна помпа, а воно відзивається лиш як старий і приношений будильник; і тоді він, сточений сумнівами та гризотою, наче шашелем оболонистий брус, вирішив врешті обхитрити і випробувати лікарів.

Купивши важкі дерев’яні милиці, Дорофій Варламович пошкутильгав на прийом і вперше не звичним і впевненим голосом хазяїна життя, а з жалібними нотками, став довго розказувати лікарю, як болить у спині і тягне ногу. Дорофія Варламовича негайно поклали в лікарню і забігали навколо нього, як біля нової цяцьки, аналізи і компреси спочатку тішили його, проте небавом сподобалися і, певне, він відчув би вже прикрість, якби раптом не стало їх.

Він лежав у палаті на двох, і сусід, худющий старий із жовтою змерхлою шкірою, шо обвисала і теліпалася на костях, мов була скроєна неуважним кравцем для нього завеликою, цілісінькими днями набридним неугавним осінім дощем жебонів про свої болячки, про неслухняні нирки і білок у сечі. Спочатку Дорофій Варламович сердвся і дратувався, аж згикував, але гнучкий і практичний розум його зумів видобути і з цього вигоду: тихенько замкнувшись у туалеті, він до свого аналізу бовтнув яєчного білка.

Знову забігали біля нього і злякано перемацували тіло, наче були непевні, чи все тут на місці та чи не пропало нічого, і він тішився увагою до себе, бо був потрібен комусь, цим лікарям і медичним сестрам, в очах яких помічав співчуття і жалість. Але це тривало недовго, наступного дня бігати перестали, а сестра невдоволено буркнула, що дивні хворі тепер пішли, напевно, скоро, як кури нестимуться і сокорітимуть, раз в аналізах курячий білок.

День за днем в його чашечці меншало ліків, небаво лежали там лише жовті горошини вітамінів і лікар натякнув про виписку.

Ось тоді на черговому обході і розбив Дорофія Варламовича параліч. На запитання він белькотів неслухняним язиком, наче той раптово приріс, а права рука, яку лікар обережно підняв і пустив, впала безвільно і немічно. Три дні тупцювали навколо нього, міряли тиск, капали в вени, але все одно не кращало. Врешті роздягли догола і накрили простирадлом, наче мерця, і сказали, що буде консиліум.

Через годину в палату зайшов високий опасистий чоловік і з ним троє жінок; чоловік, схилившись над Дорофієм Варламовичем, довго вислуховував пульс на лівій здоровій руці і мовчки йому дивився в очі, наче там була виписана вся історія його хвороби і його життя; пезмигний і непроникний той погляд злив Дорофія Варламовича, аж підвертала гикавка, і він спантеличено кліпав повіками, пробував і не міг заховати очі, мов загнали його в тісний куток і не давали вибратися, розминутися та втекти. Несподівано опасистий лікар міцно стиснув його здорову руку і раптово, одним ривком, зсмикнув простирадло: якусь мить Дорофій Варламович лежав у чому мати народила, а тоді соромливо, по-дитячому зіщулив ноги і хапливо прикрив грішне тіло долонею правої руки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: