— Поможіть, люди добрі…
Тоненька, як свічка, яку запалюють на щедрець, молодесенька медичка, що писала, схилившись над столом, підняла стривожені, не встиглі ще притерпітися до біди, підсинені очі:
— Що з вами, діду?
— Та мене, дитино, й кілком не добити, — казав, немов журився вельми з того, Андріян. — То жінці моїй недобре.
І повагавшись, бо соромився бути набридливим, все ж додав:
— Таки зовсім недобре.
— Присядьте і ждіть, машини на виклику, — брязнула шприцами інша, старша вже віком медичка.
І дід Андріян слухняно присів у куточку.
Вулицею мимо швидкої проносилися автомашини, шелестіли шини ще теплим асфальтом, те шелестіння раптово, як літній дощ, наростало, так само раптово згасало, і дід Андріян з сторожким нетерпінням вслухався, чи не завертають ті шини в подвір’я; на столі біля медички-свічки час від часу вурчав телефон, мов придрімнулий вдоволений кіт у зимову віхолу біля грубки, а на кушетці обличчям до стіни лежав, глибоко дихаючи і зрізка постогнуючи, наче в сні рубав сукуваті дрова, нероздягнутий чоловік у дірявих шкарпетках.
Старша медичка підійшла до нього, послухала пульс.
— Треба у відділення, біди наберемось.
І стала обачно стягувати шкарпетки, бридливо беручи їх лише кінчиками білих пальців. З шкарпетки випали раптом дві десятки, ті гроші, з тихим шелестом гойднувшись в повітрі, ковзонули під кушетку.
Чоловік, що видавався непритомним, дригнув босою ногою, рвучко, немов обпечений, схопився і сів, ошаліло поводячи навкруги побілілими, як в риби з принуди, очима.
«Та він же п’янізний в дим», — здогадався дід Андріян.
— Де гроші? — поспитав через силу, мов виригнув, чоловік.
— Добрий же гаманець у тебе, — засміялася медичка. — То від жінки отак?
Чоловік подивився на неї криво, з-під лоба, як на затятого ворога свого.
— Жінка — то хвороба.
Він поворушив довгими, немитими давно пальцями босої ноги.
— Ото — мій банк, мій сейф без ключа…
— А як в банку скінчиться, то як? — все ще см’ялася медичка.
— Хай не журиться жінка, з-знайду, — слово опиралося трішки, бо чоловіка повело, наче вітром, управо, тоді якось вернуло назад, врешті він випростався і вдарив переконано кулаком себе в груди. — Їй-бо, і в подушці знайду, і в матрасі, і в кладовці у мисочці з яйцями..
Медичка нагнулася, підняла з-під кушетки обидві десятки і подала чоловікові.
— Ото-то, — рвучко, напрочуд тверезо вихопив гроші він і взявся, киваючи в такт головою, цілитися в кожного тремтячим пальцем, мов пістолетом: — Жінка-моя хвороба, всяка жінка хвороба, і ти хвороба, і ти…
Двері кімнати раптом прочинилися і виглянула кучерява голова та круте і замашисте плече чергового лікаря, що, очевидно, на дозвіллі забавлявся штангою:
— Ото він тутечки колесить? — пророкотів загрозливо його бас далеким і лунким громом.
— Я-а? — чоловік враз зів’яв і поменшав, а круглі з принуди очі стали ще круглішими. — Я ні-ні, я нічого. Жінка — то здоров’я.
На знак згоди черговий мовчки кивнув і назад зачинив двері.
— Хвороба, — послав навздогін переконане чоловік.
«Боже, — не знаходив собі місця дід Андріян, — ну де ж та машина».
Але машина нарешті прийшла, і шофер, хапливо ковтнувши кілька затяжок, кинув недопалену цигарку і погнав з молоденькою медичкою і дідом Андріяном в село.
До лікарні за всю дорогу, розтерзану і гвалговану тракторами після непривітних осінніх, що видавалися знущально безконечними, занудливих і кислих дощів, за всю мучену ту дорогу баба Олеяна так і не прийшла до свідомості; Андріян сидів біля неї і кожен поштовх машини, що стрясав хвору, завдавав йому болю — як кидало «уазика», в нього аж руки мерзли. І тільки в лікарні вже Олеяна отямилася і здивовано роззирнулася.
— То ти, Андріяне? — потепліли, як упізнала, очі, і тепло те розходилося по старечому змерхлому, дрібненько посіченому обличчі. Вона помовчала хвилю і знову ворухнула побілілими губами: — А я весілля бачила наше… І дядька Онопрія бачила, кликав він мене до себе.
Велике й бучне весілля було в Андріяна та Олеяни: буханець чорного, навпіл з товченою соломою та половою хліба лежав на вишитому рушнику, і в той судний голодний рік то малось скарбами; гостей же запросили силу- силенну — на лаві сиділи батьки молодого, а на місці її батьків дядько Онопрій, бо була сиротою; Онопрій походив з тих сільських дядьків і дідів, що видаються вічними, яких однаковими пам’ятали змалечку, такими самими знали, як ішли під вінець, а такі ж залишалися, кремезні і смолисті, як уже самі дітей споряджали в дорогу: з тих вічних сільських дядьків і дідів, яких безпорадні зламати життєві бурі, заморити морози (хіба лише голови убілили), засліпити хурделиці й віхоли, з тих кремезних і смолистих, що скидаються на дерева, об які ламаються блискавиці.
— Живіть, діти, дружно, — піднявся дядько Онопрій – і його гнуло життя та не зігнуло, морозило, убілило голову та не виморозило душі, — будьте вірними, як птахи. Бережи, Андріяне, свою суджену, як журавель журавку.
Як ті літа відгомоніли…
— Кликав мене дядько Онопрій,— ворухнули ще раз губами, пошерхлими від смаги, Олеяна.
Вона знову впала в безпам’ятство, в сон, де літа дивовижно перетасовувалися, і весняний день далекої молодості зустрівся з хмурим осіннім, згорбленим і зморщеним днем старечим; заметушилися медички біля хворої, і врешті бабу Олеяну понесли у палату, а дід Андріян, непотрібен нікому, залишився сидіти так само в куточку. Його довго ніхто не чіпав, боячись скривдити ненароком, дід сидів і журився, чого він удався такий міцний, його терло й крутило життя, вже він латаний і перелатаний, а ніяка холера от не бере; Олеяну ж схопило, що і не видихнути — краще б вже його, він таки на півроку старший. Нарешті, черговий лікар, ковзнувши притомленим бляклим поглядом, буркнув:
— Їдьте, діду, додому. За годину чи дві ми вам баби не вилікуємо.
І Андріян, винувато кивнувши, пошкандибав до дверей.
Він не збирався нікуди їхати і нікуди іти, він знав що не зможе цього, хай і не бачитиме Олеяни, нехай не чутиме, і не здатен бодай чимось зарадити та помогти, та все ж він хотів бути поряд, а раптом на щось та придасться, навіть води подати — і Андріян важко присів на стілець в кінці довгого і лункого, мов запустіла церква, вже спорожнілого коридора.
Дід Андріян сидів, поклавши руки на коліна посилуваних за неблизьку дорогу ніг, які злегка здригалися час од часу та підсмикувались, і думав, що не тільки він сьорбнув усячини за життя, Олеяна теж закусилася.
Погідного літнього досвітка, якраз другого жнивного дня, бо з учора на полях зажовтіла стерня і виросли поодинокі полукіпки — ой і спішили люди, та не вспішили — в їхнє село, сторожко і опасливо озираючись, в’їхали німецькі мотоциклісти. Того ж дня вони взялися господарювати, незрозуміло шваргочучи і на очах сміліючи та нахабніючи, обчистили подвориці таких, як Олеяна, червоноармійок, обчистили і підмели на совість, так що лишився на хазяйстві тільки рудий кіт Панько, який не злюбив чужаків відразу — лиш забачивши їх, злостиво фуркав, розпушував довгого смугастого хвоста і тікав мерщій в світ за очі. А незадовги не стало й того хазяйства. Сусід Михтодийко, що вельми прихворів, як забирали чоловіків на фронт, а потім раптово одужав і вдягнув поліційну форму, якось ішов вулицею мимо. І коли Панько, забачивши його, насмішкувато фуркнув і видряпався на грушу, Михтодийко, задерши бороду, стрельнув у насмішника — Панько здивовано схлипнув і в'ялою ганчіркою, вдаряючись об гілки, шваркнувся на траву.
Зиму Олеяна перебилася, рятуючись тим, що прикопав Андріян, йдучи в армію, тихцем на городі, а під весну охлялі, зчорнілі та зажужвелілі, мов пересушені в’юни, діти світили очима з холодної печі. Михтодийко, що прибігав колись через день позичати то гарнець пшона, то обмішки, тепер мимо проходив вулицею, крутячи носом чи то з гордощів, чи принюхуючись. Заявився він яко:ь негадане, мовчки пройшов до примоста і, човгнувши ногою про людське око кинуту ганчірку, підняв ляду та поліз у схованку-льох — Олеяна тримала там, продавши останній свій скарб, подарованого ше дядьком Онопрієм перстня. Куплене у того ж Михтодийка тітки порося. Сопучи, він викарабкався із сховки, і так само нічого не кажучи, подався із хати, тримаючи свою здобич за задню лапу у витягнутій руці — порося, явлене із звичної темряви на білий світ, несамовито вищало, викручувалося та дригало лапами, і діти проводжали його довгим, спраглим поглядом.