Біда видалася негадана. Вертався Миколка увечері додому мотоциклом і наїхав на той коток: п’яний тракторист уже смерком як втоптував асфальт, так і заснув за кермом.
Мед у баночці з-під сливового повидла Ганна прикопала в узголов’ї — раніше просто лишала принесене на могилі, а потім стало пропадати — і взялася розчищати від снігу могилу. На роковини, думала вона, поставиться пам’ятник, їздила ж у Житомир замовляти.
За спиною у Ганни під чиїмись ногами захрумтів пружний, рипучий, як осіннє яблуко на зубах, сніг. Їй не хотілось зараз нікого бачити, ні з ким говорити, будь-яка третя людина, навіть найближча, була би зайвою, і Ганна невдоволено озирнулась. До могили підходила, припадаючи па ліву ногу, григорівська Настя, що поховала торік свого чоловіка.
— А що, Ганно, син каже? — спитала, зіпершись на металеву огорожу, жінка. — Е, вже, людино, чи рватимеш чи не рватимеш душу, материної ради і поради він більш не спитає.
Ганна нічого не відказала, хоч і не сердилася на неї, знаючи, що то не пусті слова, аби зачепити балачку, відчуваючи в них знайомий вже, звичний ниючий біль і без лукавства та фальші жаль.
— Сама собі дивуюся, — говорила Настя так, мов Ганна відказувала їй в тон і вони вели спокійну, статечну розмову. – Як гляну на тебе, то нізащо дякую своїй злій долі, що я отака непотрібна, порожня вдалася, нездатна сплодити дитину. Бо якби на мене отаке горе, то взяла б залізника й прийшла сюди, сама себе закопала. У мене чоловік був, чого кривити душею, п’яничка й мучитель мій, а коли загнувся, то зразу як сирота стала.
— Хто ж про покійного зле згадує, — підняла голову Ганна і взялася витирати хустинкою свої розпашілі, аж бурячкові від холоду і мокрого снігу руки. — Я вже гадала, що в селі черствішої Предсідателевої не знайти душі. На ній, як на випаленій землі, ніщо, здавалося, не зросте, і то сьогодні зустріла його на кладовищі.
— То хіба він на жінчину могилу прийшов? — з протягом вимовляючи слова, крутнула головою Настя. — Не віриться, людино, у цього чоловіка замість серця—грудка мерзлої глини. Я його видивилася вже однієї осені…
Ганна знала, про що говорить Настя, і що вона видивилася, бо діялося воно в неї самої на очах. Тої осені діла в колгоспі не ладились, бульби копати взялися пізно, а шуму й гвалту наробили, як вже досвітками пришерхла земля, встелялася сизим, іскристим інеєм. Все таки якось ту картоплю перекопирсали п’яте через десяте і при перших морозах потелефонували з контори в район, що на полі нема нічого.
Але люди на поле ходили ще, особливо на болото за каналом, де пухка торфяна земля не спішила подаватися злій зимі. З-під мерзлих шкарубких кавалків, що відставали і лупилися як шкарлупа на круто звареному яйці, жінки якось накопували по кілька відер, а хто й до мішечка — їсти ті чорні від торфу бульбини, що вже підмерзлі дзвеніли, вдаряючись одна об одну, не годилися, а варили їх здебільшого поросятам.
Пішла й собі Настя одного дня, і до обіда, хукаючи в застигаючі пальці, що зводили корчі від вихолонулої землі, надлубала три відра картоплин, які бряжчали в мішку каміняччям. Може б і ще по відру вдалося надлубати, але раптом якась із жінок злякано гукнула:
— Тікайте, баби, Предсідатель!
І справді, полем, сердито поганяючи коня, до них летів вершник. Жінки з брязкотом кидали відра, бігли до каналу і стрибали у чорну, крижану і судомисту воду, що взялася вже неміцним льодом, той лід тонко дзвенів і ламався, боляче ріжучи гостряками розчервонілі литки, та на те, як і на мокрі спідниці, що враз ставали бляшаними і торохтіли на бігу, ніхто не мав часу зважати.
Настя зірвалася спочатку і собі за жінками, наче забула за свою криву ногу, але нараз схаменулася. «А мені чого? — подумала з несподіваною байдужістю. — Ніхто мене вже не зробить нещаснішою».
Настя добре пам’ятала, як підлетів до неї Предсідатель, як він стрибнув з коня і почав ногами перекидати иідра і мішки. Та найбільше запам’яталися його очі. То були очі дійсно щасливої людини, в них світилися втіха і радість, справжні і непідробні, відчуття своєї сили, що мала право, не питаючись, карати і милувати, в них світилися насолода і торжество.
— Посаджу! Усіх к чорту пересаджаю!—закричав тоді. Предсідатель, копнувши, як м’яча, її плетеного кошика, і той кошик, описавши з свистом дугу, плюхнувся в кришиво льоду в канаві.
— Воно ж гноєм однаково стане, — важко видихнула, стримуючи себе, Настя.
— Хай і гноєм, а не руш! На ферму дав вказівку завезти.
Як налетів вихором, так і зник. Жінки, втомлено ідучи додому, ще довго кляли, щоб він так побачив свого сина, як та картопля побачить ферму. Звісно, ніхто не приїжджав збирати ті мерзляки на торфяник, а сина він таки один раз побачив, відколи той зійшов з дому і років десять не давав про себе знати.
Викликали Предсідателя в район паспорт міняти, і як вже виходив з паспортного столу, то мимохіть ковзнув оком по стенду «Їх розшукує міліція» — зліва вгорі першою була фотографія сина. Він довго стояз перед стендом, з натугою перекладаючи незграбні і важкі, як каміння, думки, нарешті, навіть не прочитавши, що написано під фотографією, невдоволено крутнув головою і рушив додому, кинувши сам до себе крізь зуби:
— Ти ба, вуса завів.
Ганна з Настею ще якусь хвилю помовчали, згадуючи сільські бувальці з Предсідателем. У зимному повітрі, пролітаючи високо над кладовищем, раптом скрикнула ворона, скрикнула деренчливо, як колеться намерзле у кріпку стужу дерево, і від цього надтріснутого звуку з верховіття сосни зірвалися в незворушній тиші і закружляли волохаті сніжинки.
— В цій сім’ї ніхто нікого не любив, — вернулася до своєї мови Настя.— І шкодувати нікому, і ні за ким, жодного путнього.
— Чого ж, — не згодилася Ганна. — Невістка людиною була.
Ганна добре знала колись цю сім’ю. Поки не побудувалась, жила вона в свекра, від Предсідателя в недалекому сусідстві. Не раз і не два, увечері і вдосвіта, в найглухішу ніч, коли тільки чорти навкулачки ідуть, дзеленчало вікно свекрової хати і застраханий голос Предсідателевої невістки просив порятунку. Не хотіла вона, розказували люди, ох, як не хотіла іти в цю сім’ю. Але якось увечері приїхав до них Предсідатель. Не привітавшись, він сів за столом під покутньою стіною і мовчки, тільки білки очей поблискували з-під густих брів, дивився то на хазяйку, що заметушилася раптом і забряжчала горшками та сковорідками, то на дочку, що забилася в куток і нажахано тулилася спиною до холодної стіни. І коли господиня виставила на стіл все краще, що могло тільки знайтися у цю пору в домі, скрива посміхнувся.
— Я не прийшов твоє смердюче сало їсти, — сердито випалив і недбало докинув, дивлячись у знічені очі хазяїна. — Не віддаси дочки, — в порошок зітру, на макуху, на потереху…
І несподівано з усієї сили вдарив кулаком по столу так, що високо підскочили склянки і жалібно дзеленчали ще навіть тоді, як він вихором вилетів з хати..
Бити невістку син почав на третій день після весілля, бив роками, але жодного разу на ній люди не побачили навіть найменшого синця. Чого воно так, Ганна дізналася тільки через багато часу, коли одного разу вбігла, рятуючись, до них невістка і відразу ж упала, хапливо і жадібно ловлячи повітря широко розкритим ротом.
— Що ж вони, недолюдки, з тобою зробили! — кинулася Ганна до неї.
— У груди ногами бив… Через подушку, щоб знаку не було, — крізь сухий, упівсили, якийсь немічний кашель відказала невістка.
Коли син лінувався хатою колотити, концерти для всього кутка влаштовував старий, його привозили п’яного і вивалювали з воза, здавалося, напівживого, але він швидко оклигував, бодай настільки, щоб ганяти жінку навколо хати. А як це йому набридало, брав рушницю, бабахкав у чорне глухе небо, і кричав: