Покруч – Іван Корсак

— Нахлявся, пеньок трухлявий, — почув крізь зуби проціджене Андріян, доки оббігав машину, збираючись сісти на заднє сидіння. — В тюрмі через такого сиди.

І ледве він звільнив дорогу машині, як та, зневажливо і сердито фуркнувши, аж підскочила, зриваючись з місця; Андріян ще хотів ухопитись за ручку дверцят, та припізнився, і культя його встигла лише ковзнути холодним слизьким металом.

Більше дід Андріян вже не озирався. Він ішов курною дорогою, волочачи, немов чужу, ногу, груди його ходуном ходили і там щось то схлипувало, то свистіло тоненько вербовим свистком, який викручував він колись у дитинстві за коровами з молодої, жовтогарячої ожилої гілки, на його подив, чим швидше ішов він, зриваючись вже на біг, тим менше нила, немов дерев’яніючи, нога, аж поки вона, укоськана, і зовсім примовкла — і за це Андріян їй дякував подумки. А як засвітилися вогні на околиці міста, дід уже біг: спотикаючись і дивно розмахуючи руками, мов від того мало легшати його старече тіло і гнучкішими ставати крихкі і скрипучі кості, він, здавалося, немов підлітав; Андріян тепер не боявся бігти, він напевне вже знав, що таки добіжить, от тільки піт застилав пеленою очі, і перші крупні осінні зорі видавалися ще вродливішими, зблискували і осліплююче мерехтіли, розпливалися і стікали, змішуючись з вогнями все близкішого міста.

На порозі швидкої, що, на щастя, була на околиці, дід Андріян зняв з сивої голови мокрого картуза і, хапнувши повітря, лиш видихнув:

— Поможіть, люди добрі…

Тоненька, як свічка, яку запалюють на щедрець, молодесенька медичка, що писала, схилившись над столом, підняла стривожені, не встиглі ще притерпітися до біди, підсинені очі:

— Що з вами, діду?

— Та мене, дитино, й кілком не добити, — казав, немов журився вельми з того, Андріян. — То жінці моїй недобре.

І повагавшись, бо соромився бути набридливим, все ж додав:

— Таки зовсім недобре.

— Присядьте і ждіть, машини на виклику, — брязнула шприцами інша, старша вже віком медичка.

І дід Андріян слухняно присів у куточку.

Вулицею мимо швидкої проносилися автомашини, шелестіли шини ще теплим асфальтом, те шелестіння раптово, як літній дощ, наростало, так само раптово згасало, і дід Андріян з сторожким нетерпінням вслухався, чи не завертають ті шини в подвір’я; на столі біля медички-свічки час від часу вурчав телефон, мов придрімнулий вдоволений кіт у зимову віхолу біля грубки, а на кушетці обличчям до стіни лежав, глибоко дихаючи і зрізка постогнуючи, наче в сні рубав сукуваті дрова, нероздягнутий чоловік у дірявих шкарпетках.

Старша медичка підійшла до нього, послухала пульс.

— Треба у відділення, біди наберемось.

І стала обачно стягувати шкарпетки, бридливо беручи їх лише кінчиками білих пальців. З шкарпетки випали раптом дві десятки, ті гроші, з тихим шелестом гойднувшись в повітрі, ковзонули під кушетку.

Чоловік, що видавався непритомним, дригнув босою ногою, рвучко, немов обпечений, схопився і сів, ошаліло поводячи навкруги побілілими, як в риби з принуди, очима.

«Та він же п’янізний в дим», — здогадався дід Андріян.

— Де гроші? — поспитав через силу, мов виригнув, чоловік.

— Добрий же гаманець у тебе, — засміялася медичка. — То від жінки отак?

Чоловік подивився на неї криво, з-під лоба, як на затятого ворога свого.

— Жінка — то хвороба.

Він поворушив довгими, немитими давно пальцями босої ноги.

— Ото — мій банк, мій сейф без ключа…

— А як в банку скінчиться, то як? — все ще см’ялася медичка.

— Хай не журиться жінка, з-знайду, — слово опиралося трішки, бо чоловіка повело, наче вітром, управо, тоді якось вернуло назад, врешті він випростався і вдарив переконано кулаком себе в груди. — Їй-бо, і в подушці знайду, і в матрасі, і в кладовці у мисочці з яйцями..

Медичка нагнулася, підняла з-під кушетки обидві десятки і подала чоловікові.

— Ото-то, — рвучко, напрочуд тверезо вихопив гроші він і взявся, киваючи в такт головою, цілитися в кожного тремтячим пальцем, мов пістолетом: — Жінка-моя хвороба, всяка жінка хвороба, і ти хвороба, і ти…

Двері кімнати раптом прочинилися і виглянула кучерява голова та круте і замашисте плече чергового лікаря, що, очевидно, на дозвіллі забавлявся штангою:

— Ото він тутечки колесить? — пророкотів загрозливо його бас далеким і лунким громом.

— Я-а? — чоловік враз зів’яв і поменшав, а круглі з принуди очі стали ще круглішими. — Я ні-ні, я нічого. Жінка — то здоров’я.

На знак згоди черговий мовчки кивнув і назад зачинив двері.

— Хвороба, — послав навздогін переконане чоловік.

«Боже, — не знаходив собі місця дід Андріян, — ну де ж та машина».

Але машина нарешті прийшла, і шофер, хапливо ковтнувши кілька затяжок, кинув недопалену цигарку і погнав з молоденькою медичкою і дідом Андріяном в село.

До лікарні за всю дорогу, розтерзану і гвалговану тракторами після непривітних осінніх, що видавалися знущально безконечними, занудливих і кислих дощів, за всю мучену ту дорогу баба Олеяна так і не прийшла до свідомості; Андріян сидів біля неї і кожен поштовх машини, що стрясав хвору, завдавав йому болю — як кидало «уазика», в нього аж руки мерзли. І тільки в лікарні вже Олеяна отямилася і здивовано роззирнулася.

— То ти, Андріяне? — потепліли, як упізнала, очі, і тепло те розходилося по старечому змерхлому, дрібненько посіченому обличчі. Вона помовчала хвилю і знову ворухнула побілілими губами: — А я весілля бачила наше… І дядька Онопрія бачила, кликав він мене до себе.

Велике й бучне весілля було в Андріяна та Олеяни: буханець чорного, навпіл з товченою соломою та половою хліба лежав на вишитому рушнику, і в той судний голодний рік то малось скарбами; гостей же запросили силу- силенну — на лаві сиділи батьки молодого, а на місці її батьків дядько Онопрій, бо була сиротою; Онопрій походив з тих сільських дядьків і дідів, що видаються вічними, яких однаковими пам’ятали змалечку, такими самими знали, як ішли під вінець, а такі ж залишалися, кремезні і смолисті, як уже самі дітей споряджали в дорогу: з тих вічних сільських дядьків і дідів, яких безпорадні зламати життєві бурі, заморити морози (хіба лише голови убілили), засліпити хурделиці й віхоли, з тих кремезних і смолистих, що скидаються на дерева, об які ламаються блискавиці.

— Живіть, діти, дружно, — піднявся дядько Онопрій – і його гнуло життя та не зігнуло, морозило, убілило голову та не виморозило душі, — будьте вірними, як птахи. Бережи, Андріяне, свою суджену, як журавель журавку.

Як ті літа відгомоніли…

— Кликав мене дядько Онопрій,— ворухнули ще раз губами, пошерхлими від смаги, Олеяна.

Вона знову впала в безпам’ятство, в сон, де літа дивовижно перетасовувалися, і весняний день далекої молодості зустрівся з хмурим осіннім, згорбленим і зморщеним днем старечим; заметушилися медички біля хворої, і врешті бабу Олеяну понесли у палату, а дід Андріян, непотрібен нікому, залишився сидіти так само в куточку. Його довго ніхто не чіпав, боячись скривдити ненароком, дід сидів і журився, чого він удався такий міцний, його терло й крутило життя, вже він латаний і перелатаний, а ніяка холера от не бере; Олеяну ж схопило, що і не видихнути — краще б вже його, він таки на півроку старший. Нарешті, черговий лікар, ковзнувши притомленим бляклим поглядом, буркнув:

— Їдьте, діду, додому. За годину чи дві ми вам баби не вилікуємо.

І Андріян, винувато кивнувши, пошкандибав до дверей.

Він не збирався нікуди їхати і нікуди іти, він знав що не зможе цього, хай і не бачитиме Олеяни, нехай не чутиме, і не здатен бодай чимось зарадити та помогти, та все ж він хотів бути поряд, а раптом на щось та придасться, навіть води подати — і Андріян важко присів на стілець в кінці довгого і лункого, мов запустіла церква, вже спорожнілого коридора.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: