Заявився Михтодийко ще раз, певно, через півроку, тільки не сам вже прийшов, а вдвох із підстаркуватим, з обвислою торбами шкірою на підборідді німцем-здорованем.
— Нема, сусідо, більш поросята, — відказала Олеяна на Михтодийків добридень, ставлячи в піч чугунчик із картопляним лушпинням. — Раніш хоч миші були, а тепер і ті повтікали.
— Трясця тебе не схопить. — сміявся той і, заклавши руки за спину, шпацірував по кімнаті, крутячи, мов і справді винюхуючи щось, своїм довгим, на кінчику загнутим носом, як у папуги, що його бачила Олеяна в циган на ринку перед війною.
Михтодийко шпацірував з кутка в куток, не поспішаючи говорити за потребу, що привела в Олеянин дім, а як порівнявся з фотографією Андріяна, спинився на мить, постояв, погойдуючись на носках.
— Ти ба, шпуньки наставив, зараза, — сказав урешті, вийняв сірника, черконув і штрикнув у фотографію, Андріянові в око; сірка розгорялася повільно, сичала й шипіла, пропікаючи навиліт папір. — Німець сьогодні хазяїн в селі а вона ще ряжку виставила.
Олеяна оторопіло стояла якусь мить, ловлячи зрідле повітря.
— А ти вишкребку, ти опецьку, — зашипіла, стямившись, Олеяна, мов ненароком пролита вода на шпаркий черінь — і як стояла з кочергою в руках, так і плигнула на нього роздражненою кішкою; Михтодийко, не чекаючи такого від тихої, з опущеними завше очима жінки, мимохіть позадкував і, кліпаючи рідкими облисілими повіками, несподівано для себе хитнувся за спину німця.
Німець, показавши залізного зуба, реготнув, а Михтодийко зашарівся, верхня губа його тоненько затіпалася, наче миша в останніх судорогах, що ось-ось околіє; миттєва розгубленість минула і він лапнув хапливо рукою кобуру.
— Найн, — сказав нівець, все ще виставляючи напоказ своє вставне добро, і в його очах крізь іскри сміху замерехтів тихий подив.
— Отак? — кресонув кривим поглядом Михтодийко.
— Побачимо.
Але побачити йому довелось небагато, бо через день підірвався на міні під сусіднім селом — як везли його на возі вулицею, то вперше, відколи вдягнувся в шуцманську форму, він не крутив головою, задираючу підборіддя, а дивився прямо, дивився осклянілими очима в високе, таке недосяжне небо.
Дід Андріян сидів у порожньому лункому коридорі, і прожиті з Олеяною роки напливли на нього, верталися довгі зимові вечори під теплою грубкою, за які було говорено-переговорено, і ті хвилини минувшини не тривожив ніхто сторонній. Він сподівався, як повезе, дізнатись про неї хоч крихту, хоч би мачинку; бодай, може, голос Олеяни почути, та все те лишалося марним, Андріян навіть спитати не мав у кого — на коридорі поралася лише санітарка, немолода вже, горблена роками потроху жінка, що шваброю сердито ганяла ганчірку підлогою, тузала її і вовтузила, мов та невідь була винувата в чому і тепер на ній зганяли все зло.
А коли швабра підібралася до Андріяна, він встав і пересів собі далі, потім ще пересів і опинився, нарешті, в куточку.
— Вештаються тут до півночі, — буркнула, не піднімаючи очей, санітарка, коли вже Андріяну не було куди пересідати. — Не готель же, лікарня.
І вона взялась ще лютіше ганяти ганчірку, мов вимішала на ній якусь свою кривду й образу, невідь ким заподіяну, і ганчірка, переймаючись від господині, з шипінням літала слизькою підлогою.
Дід Андріян встав і пошкандибав на вулицю, знайшов собі лавочку під розлогим каштаном і всівся, змахнувши рукавом добірну, наче вишні, і прохолодну, в якій озивалася пізня осіння пора, росу. Тут було йому навіть краще — вікна палат — наче на долоні, і Андріян пробував угадати та видивитися, в якій же лежить його Олеяна.
Дід Андріян почував себе зараз так, немов душа його роздвоїлася, одна половина лишилася тут, під розлогим каштаном, що тихо світився вмираючим листям в нічній пітьмі, світився примарно і м’яко, і те загадкове світло, здавалося, зароджувалось десь в глибині густої і дужої крони; час від часу з високих гілок незримо зривалися стиглі і ваговиті плоди, вони падали на асфальтову доріжку, лускали з звуком, схожим на пістолетний постріл, і, звільнившись від непотрібної, набридливої шкарлупи, весело котилися мимо, підстрибуючи вологим від щедрої і щирої роси асфальтом.
Друга ж половина Андріянової душі десь загубилася в одному з цих вікон, що миготіли навпроти дідової лавочки, в одній з цих палат, де люди жили разом, але кожен ішов сам по собі на непростий поєдинок з болем, один на один з бідою, яку ніс сам у собі, і не завжди виходив переможцем в тому поєдинку, хоч не покидав, може, надії, аж поки медсестра не закриє обережно наманікюреним пальцем очі, аж поки людиною не завладарює непереможний, відлякуючий живих дух землі.
Дід Андріян зараз якось особливо гостро відчував свою одинокість, він всенький свій вік, вже посивілий, прожив з бабою в одному селі, на одній подвориці, нікуди не їздив і ніколи не розлучався з нею, навіть коли був на фронті, то й то немов кожен день розмовляв з Олеяною – він кожнісінький день писав додому листи, і ті його кривуляки, виведені здебільшого поспіхом на випадковому клапті паперу, немало тішили хлопців із його взводу.
— Дивись, Андріяне, писателем станеш, доки до Берліна дотопаєш.
— От що то грамотний чоловік…
— Та хіба він жінці одній? Бабник добрий, видно був, тепер півсела писання його чекає.
Зате хлопці світили голодними очима, як наздоганяла їхню частину пошта і Андріян одержував жмут листів.
— Слухай, твоя жонка кожного разу іншим почерком пише, — щурячи хитро око, чадив махрою білорус Саєвич.
— А хіба наймієшся…
— Певне, наймає писаря.
— Та такого, що не тільки в каліграфії вправний…
Андріян мовчки перетерплював кпини, хоч і соромився трохи пащекуватих своїх товаришів, проте листи відпрявляв так само, — хіба вже зовсім непереливки траплялося, як отоді, коли навстріч свинцевій зливі стрімко ішли білоруськими болотами, хилитаючись і провалюючись крізь, плав, з-під якого проступала протухла іржава вода та утробно й загрозливо булькав болотний газ – ото він тільки не зміг щодня відправляти, і повіз поштовий вагон відразу сімнадцять його листів.
Дід Андріян сидів на лавочці під каштаном, одіж дідова набрякла росою, а тіло його, скоцюбившись, відчайдушно боронилося від сирості і пронизливої прохолоди осінньої ночі; дід сидів і дивився, як поступово гаснуть вікна лікарні і тільки в одному ще довго метушилися люди: Андріяна не покидала думка, що саме там його Олеяна. Він просидів так до світання, не зімкнувши очей мордований дрижаками, але то його менше всього турбувало, бо не такого зазнав на віку.
Останнє вікно погасло вже досвітком, коли двірники зачовгали мітлами, женучи шорстким асфальтом жмути зжухлого листу і опалі за ніч каштани. Двері лікарні прочинилися, і двоє санітарів, обачно ступаючи східцями винесли на носилках людину, накриту з головою простирадлом. Дід Андріян не міг бачити, кого то несуть, але він уже знав, він схопився, було, на вистиглі, заколілі. що розгиналися туго, із скрипом, ноги, та не зміг навіть зрушити з місця, мов примерз до землі; червоною жалкою жариною обпекла серце образа на життя, затяте і невмолиме, яке забирало тепер найдорожче, а в грудях у нього зароджувалося, пручалося і рвалося глухе та надривне виття, що струшувало його і корчило, судомило, кривило і спотворювало обличчя, глухе, надміру тамоване і все ж невтамоване, тоскне, як клич одинокого вовка нац принишклим, завмерлим ополуночі лісом.
Через день Олеяну ховали, і сини, що поприлітали по телеграмі з далеких країв, куди їх закинула доля, стояли над труною, похиливши голови, з почуттям мимовільної своєї вини, яку їм тепер уже не спокутувати.
А через три дні, навіть діти не встигли роз’їхатися, раптово помер і дід Андріян. Помер він тихо, нікого не потривоживши, отак собі сидів, зів’ялий та мерклий, сидів під грубкою і відійшов. На обличчі його тепер розвиднілося, від сивого волосся і сивих брів падав ледве вловимий відсвіт, і від цього світла розгладжувалися різьблені довгими роками зморшки, стало воно ще м’якшим та лагіднішим, вдоволеним, що з своєю бабою Олеяною розлучився таки ненадовго. А руки його лежали на грудях, як стомлені крила — одне широке, важке і натруджене, друге ж потрощене, але не менше зазнале поту і мозолів, обкарнане і обсмалене; дужі і нагорьовані крила.