Покруч – Іван Корсак

НА ЧОРНОМУ ОЗЕРІ

Озеро тільки-тільки прокидалося. Над завмерлою гладінню темної води низом стелився празниково-білий, наче випраний, туман. Довкола стояла незрушна тиша, лиш інколи в очеретах ненароком спросоння озивалася кряква: скрикне і, спам’ятавшись, враз затнеться. Василь неспішно розмотував жилку з ліщинової вудки і розкладав нехитре рибальське причандалля: знову мало навідатися начальство, і йому, лісникові, наказано зготувати юшку.

Озеро прокидалося, і озивалися зусібіч його мешканці. В прибережжі, у водорослях пасучись, почмокували товстими добродушними ротами карасі. «Ти ба— всміхнувся до себе Василь, — таки не ледаче створіння, з ранечку поратися взялося». З-під очеретів раптом, лопочучи крилами, знявся птах, і на тлі світлого пасма туману Висиль чітко, наче на кіноекрані, вирізнив качиний силует. «Ось тобі й осінь у гості», — з легким смутком подумав лісник, дивлячись, як над водою, низько й важко, мон бомбовоз, ніс птах, певне селезень, своє вгодоване на озерних обширах тільце: дужі і тугі крила, що, здавалося, аж рипіли, впевнено розсікали прохолодне, пропахле смолистою сосною і багником повітря.

Озеро Чорне, що загубилося в лункій лісовій глуші, впівкола обступили розмашисті сосни, які ще ні одного разу не знали підсочки, бо Василь хитромудро вишукував всякі притичини, аби лиш не зачепити їх. Він любив озеро і назву його вважав образливою — озеро чорним було хіба посередині, на запаморочливій глибині, від берега ж вода його, живлена невмирущими джерелами, була завше прозора й дзвінка, як правда, — навіть за добрий десяток метрів від берега дно проглядалося, мовби крізь збільшувальне скло.

Єдиним, що муляло йому на озері око, був дерев’яний будинок, як писалося в канцелярських паперах, «дім лісової пропаганди». Відколи теслі вручили йому ключі до зведеної без жодного цвяха будівлі, в лісника куди менше стало часу порпатися на просіках, біля мурашників чи дбати про харч на зиму косулям.

«Провалився б він крізь землю чи хоч здуру згорів», – подумав лісник і кинув оком на той берег, де поволі, наче на фотоплівці, проявлявся крізь туман силует розцяцькованої найвигадливішими тутешніми майстрами будівлі.

Він кинув оком на той берег і знову взявся наживляти вертлявого і достобіса впертого черв’яка, але, чимось стривожений, вернув погляд назад — йому видалося на тім березі щось незвичне. Пасмо білого туману, що якраз напливло, затулило на хвилю будівлю, і Василь змушений був присісти: у будинку змигували, наче дратуючись, червоні вогники. «А кого там лихий у цю пору носить?» — зчудувався лісник, мружачи очі, і спершу подумав, що то може, примарилося. Але вогники мерехтіли справді, і що пильніше він вдивлявся, то болісніше недобрий здогад холодив груди, а коли перші язики полум’я злодійкувато вихопилися з будинку і лизнули покрівлю, сумніву не лишилося.

— Тюрма, — уголос проказав отетерілий Василь.

Він метнувся було до човна, але нараз припинився і, змірявши поглядом віддаль, кинувся понад зарослим болотистим берегом. Василь біг, спотикаючись на коріняччі, і перебирав у розпашілій голові здогад за здогадом, звідки міг взятися той вогонь; він біг, хапаючи поспіхом пересохлим ротом, мов викинута з води рибина, прохолодне, зволожене досвітнє повітря, яким ніяк не міг вдосталь наситити спраглі груди; він біг, і гілки безжально хльоскали по обличчю, обдирали до крові руки, а ожинник на шмаття рвав одяг; та лісник нічого не чув, тільки біг і біг, озираючись час від часу на будівлю, де на очах виростала і квітла вогненними бутонами його біда.

Коли нарешті Василь спинився перед палаючим будинком, вогонь витанцьовував на сухому дереві під дику свою, моторошну мелодію, здавалося, мстиво й знущально гоготів над розгубленим лісником.

Василь зрозумів, що сам нічого не зарадить.

— Лю-у-ди-и! — посірілий від розпуки і безсилля, щомоці затягнув, а швидше завив лісник.

Довге і протяжне «у-у» понеслося над тихою озерною гладдю, відбивалося від зелених стін високих і дужих дерев, котилося прямими, як стріли, просіками.

Лісник зрозумів, що допомоги чекати йому нізвідки. І тоді він кинувся в палаючу будівлю рятувати бодай щось із добра. У вестибюлі, у клубах сизого ядучого диму, від якого сльозилися очі, він мало не перечепився через муляж лисиці, не роздумуючи, лісник потяг ту лисицю, тулячи до себе, аби ненароком вогонь не пошкодив хутра, і здавалося, не він прихищає звіра, а сам звір, хоч і мертвий та випотрошений, тулиться до людини, борониться від страшного вогняного гоготіння. Слідом за лисицею з пекельної експозиції вибрався на волю заєць і лось, вовк і козуля, єнот і білка; очманілий від диму і гарива, обірваний та закіптюжений, майже в безпам’ятстві, лісник все те добро односив подалі від вогню і знову пірнав у клуби диму, аж поки, хапнувши, напевне, зайвого, покотився по землі, звалений немислимим кашлем, що вивертав легені.

Він таки довго пролежав у траві, на якій від жару зійшла роса і яка тут, в прибережжі озернім, не пахла вже водоростями та рибою, а лиш гіркуватим димом і плавленою живицею. Коли ж нарешті Василь прийшов до тями, то повільно звівся на ноги і пошкандибав до води: вмившись, він всівся біля винесеного ним добра і порожніми, стомленими очима дивився на вогненний вируючий бенкет.

Будинок, що весело потріскував у полум’ї, коштував грубих грошей, і лісник розумів, що відповідати тутечки комусь, певне, доведеться, але він розумів так само, що великі начальники показуватимуть один на одного пальцями, і це робитимуть доти, доки палець не впреться в нього, лісника. А йому вже ні на кого показувати, окрім хіба цих козуль і вепрів.

Звісно, лісник аж ніяк не міг прийняти вини на себе, бо ж не він тут учора влаштовував гульки — просто йому звеліли відімкнути і щезнути, а ниньки ніяка галалка не відгадає, хто кинув непогашену цигарку чи залишив вогонь у коминку.

У дерев’яному вицяцькуваному будинку на березі Чорного один раз на рік, траплялося й на два три роки, проводився семінар, а частіше сюди у сяючих лакованими боками службових авто під’їжджали потрібні люди. Особливо завізно зробилося після того Указу, коли в ресторанах не розгуляєшся, а тут-бо від гучної пісні могла наполохатися хіба що тлуста качва чи й без того лякливий заєць, що сторожко придрімнув десь під кущем.

Звісно, люд на озеро приїжджав вельми різний, один, траплялося, ніяковів від сердечної уваги, а інший — навпаки, походжав берегом озера, як молодий задьористий півень, що парубкує своє перше літо.

Пам’яталося лісникові одне подружжя. Чоловік, хоч і був, казали, велике цабе, а по-людськи погомонів з Василем та цигарками столичними пригостив — смішно вони так називалися, як та скоромовка «Карл украв у Клари», — а тоді за вудочки та мерщій на озеро. Зате жінці спершу не вгодили меблі, то вона закомандувала все переставляти, доки дві лапки викрутили, тоді забракло серванта, і погнали машину у район, сервант привезли, а посуд із ресторану чомусь забули, тож мусили знову вертатися. Нарешті жінка сплеснула пухкими здобними рученятами, буцімто по небіжчику зібралася голосити:

— А як же тут страву мені зготувати — ні водопроводу, ні колонки…

— Он, з нього всі у нас варять, Василь зчудовано стенув плечем, мов поправляв рушницю, і кивнув у бік озера.

Жінка так витріщилася на лісника фарбованими віями, що мусив Василь сідати на підводу та їхати з бідоном у село.

Кроків за сто від цього будинку Василь припнув коняку до дерева і хропонув добрячу годину, аж очеретом шелест пішов, а тоді набрав бідон води з озера і подався назад.

— Ото смакота, — зачерпнувши склянку, тішилась жінка (по її-таки вийшло), і пила дрібненькими ковточками озерну воду, прицмокуючи язиком і облизуючись.

— Та в мене найліпший колодязь у селі, — божився Василь і простодушно дивився їй у вічі.

На ранок спантеличений лісник ледве впізнав столичну даму, грішним ділом уже подумав, чи чоловік не виганяв, нарешті, вереду, а виявилося, сердешну вжалив комар. Сім’я спішно відбула з будинку, Василь же два дні розвозив серванти і череп’я.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: