Покруч – Іван Корсак

— А хіба наймієшся…

— Певне, наймає писаря.

— Та такого, що не тільки в каліграфії вправний…

Андріян мовчки перетерплював кпини, хоч і соромився трохи пащекуватих своїх товаришів, проте листи відпрявляв так само, — хіба вже зовсім непереливки траплялося, як отоді, коли навстріч свинцевій зливі стрімко ішли білоруськими болотами, хилитаючись і провалюючись крізь, плав, з-під якого проступала протухла іржава вода та утробно й загрозливо булькав болотний газ – ото він тільки не зміг щодня відправляти, і повіз поштовий вагон відразу сімнадцять його листів.

Дід Андріян сидів на лавочці під каштаном, одіж дідова набрякла росою, а тіло його, скоцюбившись, відчайдушно боронилося від сирості і пронизливої прохолоди осінньої ночі; дід сидів і дивився, як поступово гаснуть вікна лікарні і тільки в одному ще довго метушилися люди: Андріяна не покидала думка, що саме там його Олеяна. Він просидів так до світання, не зімкнувши очей мордований дрижаками, але то його менше всього турбувало, бо не такого зазнав на віку.

Останнє вікно погасло вже досвітком, коли двірники зачовгали мітлами, женучи шорстким асфальтом жмути зжухлого листу і опалі за ніч каштани. Двері лікарні прочинилися, і двоє санітарів, обачно ступаючи східцями винесли на носилках людину, накриту з головою простирадлом. Дід Андріян не міг бачити, кого то несуть, але він уже знав, він схопився, було, на вистиглі, заколілі. що розгиналися туго, із скрипом, ноги, та не зміг навіть зрушити з місця, мов примерз до землі; червоною жалкою жариною обпекла серце образа на життя, затяте і невмолиме, яке забирало тепер найдорожче, а в грудях у нього зароджувалося, пручалося і рвалося глухе та надривне виття, що струшувало його і корчило, судомило, кривило і спотворювало обличчя, глухе, надміру тамоване і все ж невтамоване, тоскне, як клич одинокого вовка нац принишклим, завмерлим ополуночі лісом.

Через день Олеяну ховали, і сини, що поприлітали по телеграмі з далеких країв, куди їх закинула доля, стояли над труною, похиливши голови, з почуттям мимовільної своєї вини, яку їм тепер уже не спокутувати.

А через три дні, навіть діти не встигли роз’їхатися, раптово помер і дід Андріян. Помер він тихо, нікого не потривоживши, отак собі сидів, зів’ялий та мерклий, сидів під грубкою і відійшов. На обличчі його тепер розвиднілося, від сивого волосся і сивих брів падав ледве вловимий відсвіт, і від цього світла розгладжувалися різьблені довгими роками зморшки, стало воно ще м’якшим та лагіднішим, вдоволеним, що з своєю бабою Олеяною розлучився таки ненадовго. А руки його лежали на грудях, як стомлені крила — одне широке, важке і натруджене, друге ж потрощене, але не менше зазнале поту і мозолів, обкарнане і обсмалене; дужі і нагорьовані крила.

НА ЧОРНОМУ ОЗЕРІ

Озеро тільки-тільки прокидалося. Над завмерлою гладінню темної води низом стелився празниково-білий, наче випраний, туман. Довкола стояла незрушна тиша, лиш інколи в очеретах ненароком спросоння озивалася кряква: скрикне і, спам’ятавшись, враз затнеться. Василь неспішно розмотував жилку з ліщинової вудки і розкладав нехитре рибальське причандалля: знову мало навідатися начальство, і йому, лісникові, наказано зготувати юшку.

Озеро прокидалося, і озивалися зусібіч його мешканці. В прибережжі, у водорослях пасучись, почмокували товстими добродушними ротами карасі. «Ти ба— всміхнувся до себе Василь, — таки не ледаче створіння, з ранечку поратися взялося». З-під очеретів раптом, лопочучи крилами, знявся птах, і на тлі світлого пасма туману Висиль чітко, наче на кіноекрані, вирізнив качиний силует. «Ось тобі й осінь у гості», — з легким смутком подумав лісник, дивлячись, як над водою, низько й важко, мон бомбовоз, ніс птах, певне селезень, своє вгодоване на озерних обширах тільце: дужі і тугі крила, що, здавалося, аж рипіли, впевнено розсікали прохолодне, пропахле смолистою сосною і багником повітря.

Озеро Чорне, що загубилося в лункій лісовій глуші, впівкола обступили розмашисті сосни, які ще ні одного разу не знали підсочки, бо Василь хитромудро вишукував всякі притичини, аби лиш не зачепити їх. Він любив озеро і назву його вважав образливою — озеро чорним було хіба посередині, на запаморочливій глибині, від берега ж вода його, живлена невмирущими джерелами, була завше прозора й дзвінка, як правда, — навіть за добрий десяток метрів від берега дно проглядалося, мовби крізь збільшувальне скло.

Єдиним, що муляло йому на озері око, був дерев’яний будинок, як писалося в канцелярських паперах, «дім лісової пропаганди». Відколи теслі вручили йому ключі до зведеної без жодного цвяха будівлі, в лісника куди менше стало часу порпатися на просіках, біля мурашників чи дбати про харч на зиму косулям.

«Провалився б він крізь землю чи хоч здуру згорів», – подумав лісник і кинув оком на той берег, де поволі, наче на фотоплівці, проявлявся крізь туман силует розцяцькованої найвигадливішими тутешніми майстрами будівлі.

Він кинув оком на той берег і знову взявся наживляти вертлявого і достобіса впертого черв’яка, але, чимось стривожений, вернув погляд назад — йому видалося на тім березі щось незвичне. Пасмо білого туману, що якраз напливло, затулило на хвилю будівлю, і Василь змушений був присісти: у будинку змигували, наче дратуючись, червоні вогники. «А кого там лихий у цю пору носить?» — зчудувався лісник, мружачи очі, і спершу подумав, що то може, примарилося. Але вогники мерехтіли справді, і що пильніше він вдивлявся, то болісніше недобрий здогад холодив груди, а коли перші язики полум’я злодійкувато вихопилися з будинку і лизнули покрівлю, сумніву не лишилося.

— Тюрма, — уголос проказав отетерілий Василь.

Він метнувся було до човна, але нараз припинився і, змірявши поглядом віддаль, кинувся понад зарослим болотистим берегом. Василь біг, спотикаючись на коріняччі, і перебирав у розпашілій голові здогад за здогадом, звідки міг взятися той вогонь; він біг, хапаючи поспіхом пересохлим ротом, мов викинута з води рибина, прохолодне, зволожене досвітнє повітря, яким ніяк не міг вдосталь наситити спраглі груди; він біг, і гілки безжально хльоскали по обличчю, обдирали до крові руки, а ожинник на шмаття рвав одяг; та лісник нічого не чув, тільки біг і біг, озираючись час від часу на будівлю, де на очах виростала і квітла вогненними бутонами його біда.

Коли нарешті Василь спинився перед палаючим будинком, вогонь витанцьовував на сухому дереві під дику свою, моторошну мелодію, здавалося, мстиво й знущально гоготів над розгубленим лісником.

Василь зрозумів, що сам нічого не зарадить.

— Лю-у-ди-и! — посірілий від розпуки і безсилля, щомоці затягнув, а швидше завив лісник.

Довге і протяжне «у-у» понеслося над тихою озерною гладдю, відбивалося від зелених стін високих і дужих дерев, котилося прямими, як стріли, просіками.

Лісник зрозумів, що допомоги чекати йому нізвідки. І тоді він кинувся в палаючу будівлю рятувати бодай щось із добра. У вестибюлі, у клубах сизого ядучого диму, від якого сльозилися очі, він мало не перечепився через муляж лисиці, не роздумуючи, лісник потяг ту лисицю, тулячи до себе, аби ненароком вогонь не пошкодив хутра, і здавалося, не він прихищає звіра, а сам звір, хоч і мертвий та випотрошений, тулиться до людини, борониться від страшного вогняного гоготіння. Слідом за лисицею з пекельної експозиції вибрався на волю заєць і лось, вовк і козуля, єнот і білка; очманілий від диму і гарива, обірваний та закіптюжений, майже в безпам’ятстві, лісник все те добро односив подалі від вогню і знову пірнав у клуби диму, аж поки, хапнувши, напевне, зайвого, покотився по землі, звалений немислимим кашлем, що вивертав легені.

Він таки довго пролежав у траві, на якій від жару зійшла роса і яка тут, в прибережжі озернім, не пахла вже водоростями та рибою, а лиш гіркуватим димом і плавленою живицею. Коли ж нарешті Василь прийшов до тями, то повільно звівся на ноги і пошкандибав до води: вмившись, він всівся біля винесеного ним добра і порожніми, стомленими очима дивився на вогненний вируючий бенкет.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: