Лісничий, якому, як-то водиться, щось та не так переказали, покликав лісника «на килим».
— Ви даєте собі звіт, яку ви справу зірвали? — він спочатку вичитував стиха, майже пошепки, згодом голос його твердішав, наливався тамованим гнівом.
— Не знаю…— пискнув було лісник і відразу осікся.
— Помовчте! — Пострілом пролунав виляск долоні по столу, і лісничий поволі, грізно вставав, незмигно вп’явшись у нього очима. — Ви даєте, питаю, звіт?
Василь не перечив лісничому, тільки нишком сховавн у кишенях руки і стулив там дві дулі — в нього була давня, вивірена роками прикмета: стулиш дулі — і ніяка сварка не пристане.
Лісничий ще довго сварив його, аж поки спіткнувся раптом на півслові.
— Вийміть руки негайно! — гаркнув він несподівано.
Василь як тримав згорнутими пальці в кишенях, так і вихопив їх.
— Марш з кабінету! — люто верескнув лісничий.
Василь кулею вискочив у коридор, не втямивши спершу, яка муха вкусила начальника, аж поки у дзеркалі побачив свої стулені в дулі пальці.
Нерідко в будинку на березі озера зустрічі іменитих гостей тяглися далеко за північ, і Косарі, високо підбившись у нічному небі, здивовано споглядали ще одних припізнілих косарів, що тягли хрипкими, прокуреними голосами:
— Касів Ясь канюшину…
Ніхто так не вмів припросити за столом, як їхній лісничий. Коли вже, здавалося, дорогі гості були ситі, вій підморгував Жанні-офіціантці, яку в найважливіших випадках завше возив із собою, і вона, ласкаво всміхаючись, приспівуючи та пританцьовуючи, тулилася до вередливця спокусливо молодими грудьми і всім тугим тілом, змушувала враз дрібно тремтіти і гостя; і м’якшала тоді душа, і все починалось спочатку.
А коли вже і Жаннина дригіть не допомагала, він вдавався до коронного номера.
— Любі гості! — Лісничий змовкав і поволі обводив усіх поглядом своїх сивих, як зводянілий вівсяний кисіль, очей, аж поки змовкали і найгорластіші. — Я пропоную тост за нашого слугу народу, нашого депутата, керівника вимогливого і водночас такого сердечного та чуйного, нашого директора лісгоспу Петра Петровича.
Звісно, треба бути останнім бовдуром, щоб відмовитися випити за господаря, тож знову гурт гомонів, хтось смішив анекдотами, попискувала, наче миша-полівка, на яку ненароком наступили, розпашіла Жанна-офіціантка, яка не вельми боронилася, коли її нишком підмацували, і знову у відчинені вікна разом з сизими клубами цигаркового диму важко викочувалася перегодована пісня.
А коли притомлені, обважнілі гості стихали, ще раз вставав лісничий.
— Любі гості! Я проголошую тост за нашого шанованого Хазяїна!
Гості гуділи, як рій комарів у червневе надвечір’я, відмовлялися.
— Так пили вже за Петра Петровича, їй-бо пили! — не погоджувався, гикаючи котрийсь.
— Петро Петрович — слуга народу. А справжній Хазяїн — ось він! — І лісничий урочисто показував на Василя, який подавав і підносив, приймав порожні пляшки і ставив свіжі, запітнілі, щойно із холодильника.
І далі збуджено гудів дружний рій, видзенькували келихи, і, бувало, тільки під ранок Петро Петрович з лісничим проводжали та розціловували гостей, а Василь замітав сміття та прибирав недоїдки.
А позавчора розказувала Василеві його жінка, як здивувала її Жанна-офіціантка. Побачила жінка на вулиці у райцентрі Жанну та й гукнула. А та озирнулася чомусь злякано — і хутчій від неї, жінка наддала ходу, а Жанна ще швидше.
— Жанно, Жанно! — кричить тоді жінка. — Тож зачекайте!
Дівчина, завагавшись, приспинилася і зустріла її переляканими, якимись колючими і непривітними очима.
— Жанно, — питає задихана жінка, — кажуть, твоя сестра кофточки гарно в’яже?
— О-о-х, — ледве спромоглась відказати Жанна. — А я так злякалася… Думала, знову битимуть, то вже клястися й божитись хотіла, що з вашим Василем таки не спала.
А одного разу гість трапився якийсь дивакуватий. Полуднувати у будинку не захотів, отож розклалися на березі, просто на пожовклій, пожухлій траві. Лісничий власноруч взявся виставляти горщечки і тарілки, шо звабливо лоскотали ніздрі і наддавали апетиту, а директор виймав пляшки із зірками та без зірок.
— Давайте по-європейському — спершу перекусимо, — скосив око на усе те гість. — А то в мене вже кишка на кишку анонімки пише.
Коли трохи перекусили, гість нанизав на виделку замашну, як підошва, підрум’янену відбивну і кинув собакам, що терпляче облизувались і світили спраглими очима обік людського гурту. Собаки, підвискуючи, високо плигали і ловили шматки на льоту, весело клацаючи білими, як молода ріпа, зубами; за відбивною кавалками летіли ковбаса та шинка, аж поки директор зітхнув сумовито:
— Та ми ж їм іншого харчу, погодують зараз…
— Друг людини все-таки, — докірливо і сумовито покивав головою гість. — Чого доброго, Барс подумає, що милосердя немає в нас.
І Барс, жилавий старий гончак, на знак згоди теж покивав головою, кліпнув і засміявся жовто-зеленими розумними очима.
А коли в каструлях та горщечках не лишилося навіть шматка, тільки непочаті пляшки сиротами стояли серед спустошеного посуду, гість здивувався:
— Ти ба, закусь скінчилася, — сказав він і з щирим жалем встав. — Значить, прощатися пора.
Коли його машина щезла за поворотом, лісничий сів на мотоцикл і гайнув у село по закуску.
…Вже розвиднілося, а на березі тихого лісового озера, на просторій галявині, пообіч велетенської купи жару і головешок, незрушно сиділа самотня людина, а навколо неї, мов за велінням всесильного чародія, зібралися з неосяжних лісових просторів, німо застигли звірі тутешніх країв: вовк, сірий розбійник з великої лісової дороги, спокійнісінько стояв поряд з косулею, тільки докірливо дивився скляними очима на згарище; вепр, навпаки, весело шкірив могутні ікла, наче радів з пожежі, тішився, що негадано вирвався із будинку на волю, де не чути вже остогидлого перегару і цигаркового диму, а владарює дух вересового цвіту, багнику і прілого листя, під яким причаїлися хрусткі жолуді; червоне зловісне світло з останнього полум’яного подиху падало на зайця та білку, і здавалося, вони також тішилися й сміялися, змовницьки переморгуючись.
Лісник незрушно сидів і думав, що цей будинок мав уже колись згоріти, бо не один раз доводилося застерігати, щоб не жартували з вогнем, мав згоріти саме отак, сам по собі.
Лісник звівся на ноги і, втомлений та розбитий, весь у кіптяві, замурзаний та обдертий, повільно потеліпав додому. Сходило незвично велике, здивоване сонце, і довгі тіні дерев розмашисто пролягли через усю галявину, лісникова тінь теж була видовжена. «Сонце підіб’ється вгору, і тіні покоротшають», — ворушилася в голові в’яла, приморена думка, і він перевів погляд на вереси, які в несміливому вранішньому промінні зблискували добірними, наче ягода в добрий рік, росами, на вмиті дерева, що піднімалися вгору і росли на очах.