Покруч – Іван Корсак

Будинок, що весело потріскував у полум’ї, коштував грубих грошей, і лісник розумів, що відповідати тутечки комусь, певне, доведеться, але він розумів так само, що великі начальники показуватимуть один на одного пальцями, і це робитимуть доти, доки палець не впреться в нього, лісника. А йому вже ні на кого показувати, окрім хіба цих козуль і вепрів.

Звісно, лісник аж ніяк не міг прийняти вини на себе, бо ж не він тут учора влаштовував гульки — просто йому звеліли відімкнути і щезнути, а ниньки ніяка галалка не відгадає, хто кинув непогашену цигарку чи залишив вогонь у коминку.

У дерев’яному вицяцькуваному будинку на березі Чорного один раз на рік, траплялося й на два три роки, проводився семінар, а частіше сюди у сяючих лакованими боками службових авто під’їжджали потрібні люди. Особливо завізно зробилося після того Указу, коли в ресторанах не розгуляєшся, а тут-бо від гучної пісні могла наполохатися хіба що тлуста качва чи й без того лякливий заєць, що сторожко придрімнув десь під кущем.

Звісно, люд на озеро приїжджав вельми різний, один, траплялося, ніяковів від сердечної уваги, а інший — навпаки, походжав берегом озера, як молодий задьористий півень, що парубкує своє перше літо.

Пам’яталося лісникові одне подружжя. Чоловік, хоч і був, казали, велике цабе, а по-людськи погомонів з Василем та цигарками столичними пригостив — смішно вони так називалися, як та скоромовка «Карл украв у Клари», — а тоді за вудочки та мерщій на озеро. Зате жінці спершу не вгодили меблі, то вона закомандувала все переставляти, доки дві лапки викрутили, тоді забракло серванта, і погнали машину у район, сервант привезли, а посуд із ресторану чомусь забули, тож мусили знову вертатися. Нарешті жінка сплеснула пухкими здобними рученятами, буцімто по небіжчику зібралася голосити:

— А як же тут страву мені зготувати — ні водопроводу, ні колонки…

— Он, з нього всі у нас варять, Василь зчудовано стенув плечем, мов поправляв рушницю, і кивнув у бік озера.

Жінка так витріщилася на лісника фарбованими віями, що мусив Василь сідати на підводу та їхати з бідоном у село.

Кроків за сто від цього будинку Василь припнув коняку до дерева і хропонув добрячу годину, аж очеретом шелест пішов, а тоді набрав бідон води з озера і подався назад.

— Ото смакота, — зачерпнувши склянку, тішилась жінка (по її-таки вийшло), і пила дрібненькими ковточками озерну воду, прицмокуючи язиком і облизуючись.

— Та в мене найліпший колодязь у селі, — божився Василь і простодушно дивився їй у вічі.

На ранок спантеличений лісник ледве впізнав столичну даму, грішним ділом уже подумав, чи чоловік не виганяв, нарешті, вереду, а виявилося, сердешну вжалив комар. Сім’я спішно відбула з будинку, Василь же два дні розвозив серванти і череп’я.

Лісничий, якому, як-то водиться, щось та не так переказали, покликав лісника «на килим».

— Ви даєте собі звіт, яку ви справу зірвали? — він спочатку вичитував стиха, майже пошепки, згодом голос його твердішав, наливався тамованим гнівом.

— Не знаю…— пискнув було лісник і відразу осікся.

— Помовчте! — Пострілом пролунав виляск долоні по столу, і лісничий поволі, грізно вставав, незмигно вп’явшись у нього очима. — Ви даєте, питаю, звіт?

Василь не перечив лісничому, тільки нишком сховавн у кишенях руки і стулив там дві дулі — в нього була давня, вивірена роками прикмета: стулиш дулі — і ніяка сварка не пристане.

Лісничий ще довго сварив його, аж поки спіткнувся раптом на півслові.

— Вийміть руки негайно! — гаркнув він несподівано.

Василь як тримав згорнутими пальці в кишенях, так і вихопив їх.

— Марш з кабінету! — люто верескнув лісничий.

Василь кулею вискочив у коридор, не втямивши спершу, яка муха вкусила начальника, аж поки у дзеркалі побачив свої стулені в дулі пальці.

Нерідко в будинку на березі озера зустрічі іменитих гостей тяглися далеко за північ, і Косарі, високо підбившись у нічному небі, здивовано споглядали ще одних припізнілих косарів, що тягли хрипкими, прокуреними голосами:

— Касів Ясь канюшину…

Ніхто так не вмів припросити за столом, як їхній лісничий. Коли вже, здавалося, дорогі гості були ситі, вій підморгував Жанні-офіціантці, яку в найважливіших випадках завше возив із собою, і вона, ласкаво всміхаючись, приспівуючи та пританцьовуючи, тулилася до вередливця спокусливо молодими грудьми і всім тугим тілом, змушувала враз дрібно тремтіти і гостя; і м’якшала тоді душа, і все починалось спочатку.

А коли вже і Жаннина дригіть не допомагала, він вдавався до коронного номера.

— Любі гості! — Лісничий змовкав і поволі обводив усіх поглядом своїх сивих, як зводянілий вівсяний кисіль, очей, аж поки змовкали і найгорластіші. — Я пропоную тост за нашого слугу народу, нашого депутата, керівника вимогливого і водночас такого сердечного та чуйного, нашого директора лісгоспу Петра Петровича.

Звісно, треба бути останнім бовдуром, щоб відмовитися випити за господаря, тож знову гурт гомонів, хтось смішив анекдотами, попискувала, наче миша-полівка, на яку ненароком наступили, розпашіла Жанна-офіціантка, яка не вельми боронилася, коли її нишком підмацували, і знову у відчинені вікна разом з сизими клубами цигаркового диму важко викочувалася перегодована пісня.

А коли притомлені, обважнілі гості стихали, ще раз вставав лісничий.

— Любі гості! Я проголошую тост за нашого шанованого Хазяїна!

Гості гуділи, як рій комарів у червневе надвечір’я, відмовлялися.

— Так пили вже за Петра Петровича, їй-бо пили! — не погоджувався, гикаючи котрийсь.

— Петро Петрович — слуга народу. А справжній Хазяїн — ось він! — І лісничий урочисто показував на Василя, який подавав і підносив, приймав порожні пляшки і ставив свіжі, запітнілі, щойно із холодильника.

І далі збуджено гудів дружний рій, видзенькували келихи, і, бувало, тільки під ранок Петро Петрович з лісничим проводжали та розціловували гостей, а Василь замітав сміття та прибирав недоїдки.

А позавчора розказувала Василеві його жінка, як здивувала її Жанна-офіціантка. Побачила жінка на вулиці у райцентрі Жанну та й гукнула. А та озирнулася чомусь злякано — і хутчій від неї, жінка наддала ходу, а Жанна ще швидше.

— Жанно, Жанно! — кричить тоді жінка. — Тож зачекайте!

Дівчина, завагавшись, приспинилася і зустріла її переляканими, якимись колючими і непривітними очима.

— Жанно, — питає задихана жінка, — кажуть, твоя сестра кофточки гарно в’яже?

— О-о-х, — ледве спромоглась відказати Жанна. — А я так злякалася… Думала, знову битимуть, то вже клястися й божитись хотіла, що з вашим Василем таки не спала.

А одного разу гість трапився якийсь дивакуватий. Полуднувати у будинку не захотів, отож розклалися на березі, просто на пожовклій, пожухлій траві. Лісничий власноруч взявся виставляти горщечки і тарілки, шо звабливо лоскотали ніздрі і наддавали апетиту, а директор виймав пляшки із зірками та без зірок.

— Давайте по-європейському — спершу перекусимо, — скосив око на усе те гість. — А то в мене вже кишка на кишку анонімки пише.

Коли трохи перекусили, гість нанизав на виделку замашну, як підошва, підрум’янену відбивну і кинув собакам, що терпляче облизувались і світили спраглими очима обік людського гурту. Собаки, підвискуючи, високо плигали і ловили шматки на льоту, весело клацаючи білими, як молода ріпа, зубами; за відбивною кавалками летіли ковбаса та шинка, аж поки директор зітхнув сумовито:

— Та ми ж їм іншого харчу, погодують зараз…

— Друг людини все-таки, — докірливо і сумовито покивав головою гість. — Чого доброго, Барс подумає, що милосердя немає в нас.

І Барс, жилавий старий гончак, на знак згоди теж покивав головою, кліпнув і засміявся жовто-зеленими розумними очима.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: