— Я Предсідатель!
Одного дня невістка пропала з дому. ЇЇ шукали та ніхто не знав, де вона могла дітись. Думали вже втопилася, але потім люди переказували, що бачили її в районі на вокзалі. Призналася комусь із знайомих, що втекла з дому, назавжди втекла: весела була така і все не вірила, що вона не в свекровій хаті. Син і собі подався тоді під три вітри і за всі роки навіть два слова не черкнув батькові й матері, тільки й того, що фотографію його Предсідатель випадком зустрів у міліції. Зоставшись з жінкою в хаті, що враз наче побільшала і стала гоготіти порожньою бочкою. Предсідатель не відзивався місяцями. Тільки однієї неділі, ще лежачи в ліжку, буркнув на жінку:
— Чом порати не встаєш?
Предсідатель недбало штовхнув жінчину руку, і та рука, холодна і заклякла, раптом спружинила, мов гумова, а він, відчуваючи, як з мимовільного жаху його починає крутити і перекошувати правець, зібрався нараз з останніми силами і, як з крижаної води, вихопився з постелі від мертвої жінки.
Так остався він один у порожній хаті, що притулилася край села, мов вагалася приставати їй до гурту сільських хат чи не приставати, — і тепер уже зовсім не мав до кого відізватися.
— Досі дивуюся, як його люди терпіли, — перекладаючи з руки в руку вузлик, який вона принесла на чоловікову могилу, сказала Настя і зібралася іти. — Пам’ятаєш, як його знімали?
Чому ж не пам’ятала, добре вклімився Ганні той день. Головування Предсідателя обірвалося ранньою весною, раптово і нагло, несподівано для нього самого і для всенького села. Якось уранці він збирався їхати в район і вже заведена машина бурчала під конторою, як прибіг Яшка Теребейчиків, що підвозив корми на фермі, і, мнучи засмальцьованого картуза, став просити машину завезти жінку в пологовий будинок.
— Весь транспорт по роботах розписаний, і я зривати його через тебе не стану. Хочеш — садови жінку наверх, – показав Предсідатель рукою на кузов вантажної машини, якою він збирався їхати і, ховаючись від занудливої мжички, докинув:—Ні чорта не роблять, тільки дітей плодити ласі.
Яшка якось довіз у лікарню жінку, то притримуючи її, що вже корчилася у передродових потугах, то прикриваючи хусткою-накидухою від дощу і вітру, якими проймало наскрізь на машині душу, а то, відбиваючись од двох порожніх бочок від мастил, що качалися по кузові, немилосердно гриміли і загрожували йому з жінкою попереламувати ноги.
Увечері жінка народила дочку, а наступного дня їй погіршало, під обід вона вже не пам’яталася, і з області спеціальним літаком прилетіли консультанти. В маренні, метаючись і нерозбірливо говорячи сама з собою, вона пролежала три дні і померла, не приходячн до пам’яті.
Ще через день на колгоспних зборах знімали ІІредсідателя. Він сидів не в президії, на звичному місці, яке хтось інший досі не наважувався зайняти, а вже в залі, і тільки здивовано крутив головою, час від часу приказуючи до себе: «За що?».
Представник з району, немолодий сутулий чоловік, який вів збори врівноважено і буденно, раптом не стримався і мало не верескнув:
— Та поясніть же, люди, за що, бо я вже не маю душі йому говорити…
З того дня усі ці роки, десятою дорогою Предсідатель обходив колгосп, стидаючись працювати у полі чи на фермі, здебільшого ж перебивався сезонними заробітками. І тільки недавно, минулої осені, сталася у нього притичина з колгоспом і селом.
Під обід приїхали до нього додому обоє голоби – колгоспний і сільський, довго стукали в сінешні двері, аж поки вони не відчинилися і з них виглянула заспана, розкошлана голова Предсідателя, що хрипло пробасила:
— Ну, чого?
Гості, як зговорившись, засміялися. '
Предсідатель, гмикнувши, невдоволено переступив поріг.
— Делікатне до вас діло маємо, – почав здалеку голова сільради. – Тут така гарна околиця, отож по генплану села маємо будувати спортивний комплекс, зали там всілякі, плавальний басейн…
Предсідатель нерозуміюче глипнув спочатку на того, хто говорив, потім на його товариша, а тоді відвернувся. Якийсь час, коли зняли з голови, його ще пробували совістити, і він навчився відтоді не відсварюватися, тільки відвертатись.
— Вашу хату доведеться знести. Хочете — сплатимо за неї і дамо хорошу колгоспну квартиру, а хочете нову поможемо збудувати. Тільки нинішню зносити конче.
Шкіра на лобі в Предсідателя якось кумедно зворушилася, мов там, десь глибше під нею, ще тільки почали просипатися і ворушитися думки.
— Отак би й зразу, а то лапшу на вуха вішають.
— Ми по-людськи домовитись хочемо.
— Все до людей підлизуєтесь, демократію розводите, – не слухав Предсідатель, і товсті губи його великого рота враз роз’їхалися в багатозначній усмішці, яка, проте, відразу ж згасла. — Нікуди я звідси не піду. Не діждетесь.
— При чому тут підлизування, люди самі заробила собі. І за свій труд мають право порядно жити.
— Будуйте, будуйте. Я картинної галереї і плавального басейна, як ви, не затівав, але в мене робили всі і боялися, бо я село отак у руках тримав, — Предсідатель підніс мало не до обличчя голові сільради свій великий і важкий, як шляга, кулак, і від того, що пальці були стиснуті з усієї моці, злегка покручене, посивіле волосся на руці розправилось і стирчало вусібіч шпичками.
— Марна наша мова, — виділяючи кожне слово, протяжно, але категорично, як остаточний діагноз, проказав голова колгоспу, який досі відмовчувався, і витяг з кишені ключика від машини. — Викопні, доісторичні диктаторські замашки і небажання думати. З ним треба говорити інакше.
— Розумаки знайшлися, вигадують невідь-що, — немов прорвалася якась загата у душі Предсідателя, і тепер він навіть не силувався себе зупинити. — Носитесь з технічним прогресом коло корови — бика їй треба, а не той ваш прогрес. Ви ще вернетесь до сідниці по розум і перепросите таких, як я.
— Не перепрошуватимемо, бо ви ніколи не були з людьми, і чим далі, тим далі вас відносило, — голова колгоспу відчинив дверцята газика.
— Це по-перше. А, по-друге: якщо до квітня ви не прислухаєтесь до нашої пропозиції, тоді знесемо примусово, на законній підставі. Все.
Вуркнув газик і рвучко, аж присівши напочатку, рушив з місця, розганяючись асфальтовою стрічкою, і ще довго дивився йому вслід скляним поглядом Предсідатель…
Ганна як могла прибрала від снігу могилу, витерла хустиною на дерев’яній піраміді скло, під яким помістили синову фотографію — від сирості вона краями затекла, — треба буде замінити на керамічну.
— А ти кажеш: у Предсідателя душа, — знову озвалася Настя, мов увесь цей час Ганна її в чомусь переконувала.
— Насте, — не витримала, нарешті, Ганна, і обережно закрила дверцята металевої огорожки. Вона збиралася уже додому. — Чи ми сюди переговорювати когось прийшли?
— А так, так, людино добра, то я сьогодні розбалакалась, як сорока, — закивала головою Настя, і Ганна подумала, що на неї розсердитися важко.
Вертаючи до кладовищенських воріт, жінки припинилися коло могили Настиного чоловіка Юхима, що пропав із горілки, відмучивши, відмордувавши жічку, і за яким, на подив села, щиро побивалася Настя.
— Може хто сміятиметься з мене, — якось соромлячись, розв’язувала вона вузлика. — Але раз йому та проклятуща горілка була солодка, то й ношу сюди час від часу четвертинку і щось із їжі.
Постоявши і помовчавши на Юхимовій могилі, жінки ще походили кладовищем, за неписаним звичаєм відвідали своїх односельців, що упокоїлися в останні місяці і тижні, а тоді з душею, що немов від кладовищенських снігів стала світлішою, чужою усьому буденному і суєтному, очищеною від лукавого і марнослівного, подалися додому. Настя хилиталася попереду, незграбно закидаючи криву ногу і викреслюючи нею дуги на пухкому снігу, а Ганна