Покруч – Іван Корсак

— Я не прийшов твоє смердюче сало їсти, — сердито випалив і недбало докинув, дивлячись у знічені очі хазяїна. — Не віддаси дочки, — в порошок зітру, на макуху, на потереху…

І несподівано з усієї сили вдарив кулаком по столу так, що високо підскочили склянки і жалібно дзеленчали ще навіть тоді, як він вихором вилетів з хати..

Бити невістку син почав на третій день після весілля, бив роками, але жодного разу на ній люди не побачили навіть найменшого синця. Чого воно так, Ганна дізналася тільки через багато часу, коли одного разу вбігла, рятуючись, до них невістка і відразу ж упала, хапливо і жадібно ловлячи повітря широко розкритим ротом.

— Що ж вони, недолюдки, з тобою зробили! — кинулася Ганна до неї.

— У груди ногами бив… Через подушку, щоб знаку не було, — крізь сухий, упівсили, якийсь немічний кашель відказала невістка.

Коли син лінувався хатою колотити, концерти для всього кутка влаштовував старий, його привозили п’яного і вивалювали з воза, здавалося, напівживого, але він швидко оклигував, бодай настільки, щоб ганяти жінку навколо хати. А як це йому набридало, брав рушницю, бабахкав у чорне глухе небо, і кричав:

— Я Предсідатель!

Одного дня невістка пропала з дому. ЇЇ шукали та ніхто не знав, де вона могла дітись. Думали вже втопилася, але потім люди переказували, що бачили її в районі на вокзалі. Призналася комусь із знайомих, що втекла з дому, назавжди втекла: весела була така і все не вірила, що вона не в свекровій хаті. Син і собі подався тоді під три вітри і за всі роки навіть два слова не черкнув батькові й матері, тільки й того, що фотографію його Предсідатель випадком зустрів у міліції. Зоставшись з жінкою в хаті, що враз наче побільшала і стала гоготіти порожньою бочкою. Предсідатель не відзивався місяцями. Тільки однієї неділі, ще лежачи в ліжку, буркнув на жінку:

— Чом порати не встаєш?

Предсідатель недбало штовхнув жінчину руку, і та рука, холодна і заклякла, раптом спружинила, мов гумова, а він, відчуваючи, як з мимовільного жаху його починає крутити і перекошувати правець, зібрався нараз з останніми силами і, як з крижаної води, вихопився з постелі від мертвої жінки.

Так остався він один у порожній хаті, що притулилася край села, мов вагалася приставати їй до гурту сільських хат чи не приставати, — і тепер уже зовсім не мав до кого відізватися.

— Досі дивуюся, як його люди терпіли, — перекладаючи з руки в руку вузлик, який вона принесла на чоловікову могилу, сказала Настя і зібралася іти. — Пам’ятаєш, як його знімали?

Чому ж не пам’ятала, добре вклімився Ганні той день. Головування Предсідателя обірвалося ранньою весною, раптово і нагло, несподівано для нього самого і для всенького села. Якось уранці він збирався їхати в район і вже заведена машина бурчала під конторою, як прибіг Яшка Теребейчиків, що підвозив корми на фермі, і, мнучи засмальцьованого картуза, став просити машину завезти жінку в пологовий будинок.

— Весь транспорт по роботах розписаний, і я зривати його через тебе не стану. Хочеш — садови жінку наверх, – показав Предсідатель рукою на кузов вантажної машини, якою він збирався їхати і, ховаючись від занудливої мжички, докинув:—Ні чорта не роблять, тільки дітей плодити ласі.

Яшка якось довіз у лікарню жінку, то притримуючи її, що вже корчилася у передродових потугах, то прикриваючи хусткою-накидухою від дощу і вітру, якими проймало наскрізь на машині душу, а то, відбиваючись од двох порожніх бочок від мастил, що качалися по кузові, немилосердно гриміли і загрожували йому з жінкою попереламувати ноги.

Увечері жінка народила дочку, а наступного дня їй погіршало, під обід вона вже не пам’яталася, і з області спеціальним літаком прилетіли консультанти. В маренні, метаючись і нерозбірливо говорячи сама з собою, вона пролежала три дні і померла, не приходячн до пам’яті.

Ще через день на колгоспних зборах знімали ІІредсідателя. Він сидів не в президії, на звичному місці, яке хтось інший досі не наважувався зайняти, а вже в залі, і тільки здивовано крутив головою, час від часу приказуючи до себе: «За що?».

Представник з району, немолодий сутулий чоловік, який вів збори врівноважено і буденно, раптом не стримався і мало не верескнув:

— Та поясніть же, люди, за що, бо я вже не маю душі йому говорити…

З того дня усі ці роки, десятою дорогою Предсідатель обходив колгосп, стидаючись працювати у полі чи на фермі, здебільшого ж перебивався сезонними заробітками. І тільки недавно, минулої осені, сталася у нього притичина з колгоспом і селом.

Під обід приїхали до нього додому обоє голоби – колгоспний і сільський, довго стукали в сінешні двері, аж поки вони не відчинилися і з них виглянула заспана, розкошлана голова Предсідателя, що хрипло пробасила:

— Ну, чого?

Гості, як зговорившись, засміялися. '

Предсідатель, гмикнувши, невдоволено переступив поріг.

— Делікатне до вас діло маємо, – почав здалеку голова сільради. – Тут така гарна околиця, отож по генплану села маємо будувати спортивний комплекс, зали там всілякі, плавальний басейн…

Предсідатель нерозуміюче глипнув спочатку на того, хто говорив, потім на його товариша, а тоді відвернувся. Якийсь час, коли зняли з голови, його ще пробували совістити, і він навчився відтоді не відсварюватися, тільки відвертатись.

— Вашу хату доведеться знести. Хочете — сплатимо за неї і дамо хорошу колгоспну квартиру, а хочете нову поможемо збудувати. Тільки нинішню зносити конче.

Шкіра на лобі в Предсідателя якось кумедно зворушилася, мов там, десь глибше під нею, ще тільки почали просипатися і ворушитися думки.

— Отак би й зразу, а то лапшу на вуха вішають.

— Ми по-людськи домовитись хочемо.

— Все до людей підлизуєтесь, демократію розводите, – не слухав Предсідатель, і товсті губи його великого рота враз роз’їхалися в багатозначній усмішці, яка, проте, відразу ж згасла. — Нікуди я звідси не піду. Не діждетесь.

— При чому тут підлизування, люди самі заробила собі. І за свій труд мають право порядно жити.

— Будуйте, будуйте. Я картинної галереї і плавального басейна, як ви, не затівав, але в мене робили всі і боялися, бо я село отак у руках тримав, — Предсідатель підніс мало не до обличчя голові сільради свій великий і важкий, як шляга, кулак, і від того, що пальці були стиснуті з усієї моці, злегка покручене, посивіле волосся на руці розправилось і стирчало вусібіч шпичками.

— Марна наша мова, — виділяючи кожне слово, протяжно, але категорично, як остаточний діагноз, проказав голова колгоспу, який досі відмовчувався, і витяг з кишені ключика від машини. — Викопні, доісторичні диктаторські замашки і небажання думати. З ним треба говорити інакше.

— Розумаки знайшлися, вигадують невідь-що, — немов прорвалася якась загата у душі Предсідателя, і тепер він навіть не силувався себе зупинити. — Носитесь з технічним прогресом коло корови — бика їй треба, а не той ваш прогрес. Ви ще вернетесь до сідниці по розум і перепросите таких, як я.

— Не перепрошуватимемо, бо ви ніколи не були з людьми, і чим далі, тим далі вас відносило, — голова колгоспу відчинив дверцята газика.

— Це по-перше. А, по-друге: якщо до квітня ви не прислухаєтесь до нашої пропозиції, тоді знесемо примусово, на законній підставі. Все.

Вуркнув газик і рвучко, аж присівши напочатку, рушив з місця, розганяючись асфальтовою стрічкою, і ще довго дивився йому вслід скляним поглядом Предсідатель…

Ганна як могла прибрала від снігу могилу, витерла хустиною на дерев’яній піраміді скло, під яким помістили синову фотографію — від сирості вона краями затекла, — треба буде замінити на керамічну.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: