Федір аж засичав, як проштрикнутий ненароком той же м’ячик, випускаючи дух, він враз обм’як і понуро потелепав відчиняти передбачливо раніше замкнені двері.
На порозі стояв його син, п’ятикласник Костик, блідий і хирлявий, як мати, тільки щедро, мов би краще було розпізнавати, позначений ластовинням.
— Чого тобі? — буркнув Федір у ледве прочинені двері, аби малий не шаснув часом у щілину — йому ще сина тут бракувало.
— Їсти… — заскімлив, скривившись, Костик.
— Ось карбованець. Поїж у шкільному буфеті, бо ж матері нема вдома.
— Як нема? — насторожено перехилив голову хлопець. — А он ходить подвір'ям, ключа шукає.
Федора аж пересмикнуло, спітніла спина під сорочкою враз схолола і взялася гусячою шкірою, він зам’явся, було, нерішуче переступаючи з ноги на ногу, врешті ніяково поліз до кишені.
— На тобі п'ять карбованців, тільки скажеш, що мене немає вдома.
Син зверхньо глипнув на зіжмаканий папірець і від цікавості у нього на обличчі аж ластовиння заворушилося.
Батько розуміюче кивнув і знову поліз у кишеню.
— На десятку.
На цей раз Костик задумався, щурячи хитро око, думки швидко перебігали у його голові і від них на виду тільки тіні змигували.
— Ковзани з черевиками, теє… п’ятнадцять.
Батько знову поліз у кишеню штанів, потім у другу, тоді лапнув на грудях піджак і, як назло, не знаходив нічого, аж поки згадав свою найхитрішу сховку — пришиту самим від жінки потай біля паска кишеньку — і вийняв звідти останню троячку.
Син невблаганно і мовчки крутнув головою.
«У-у, нечестивець», — подумки простогнав у безвихідь загнаний Федір, поїдаючи сина ненависними очима; в той же час він трохи лукавив сам перед собою, бо у душі хвалив синову хватку, безжальну, чіпку і настирну, бо хоч і мале ще, а диви, свого не випустить: мала пташка, та кігті гострі.
Федір, люто блискаючи очима, взявся гарячково вивертати кишені, показуючи, що нема в нього більше, нема, але Костик, підсміхаючись куточком рота, лиш крутив головою.
— На ще ось десятку, — зашелестів з-за спини шепіт сусідки, що застібала хапливо гудзики і поправляла зачіску.
Костик вихопив гроші з батькових рук і погнав собі геть, підстрибуючи на бігу і, мов кінь, ігігікаючи.
— Ма-а-мо! — почувся з-за рогу його втішений голос. – Нема батька вдома, і ключа забрав.
З того часу у Федора з сином почалися нові стосунки. Досі вчився Костик незгірш, хоч і ненавидів свою науку зеленою зненавистю, але як тільки в щоденнику вигулькне трійка, його чекала незмінна і досить таки навариста березова каша. Тепер же, як тільки батько починав виборсувати із штанів шкіряного паска, хлопець знайомо всміхався куточком рота.
— Спробуй, матері все розкажу.
Першого разу Федір отетерів, замахнувся було люто, намірившись тою кашею нагодувати досита, але злякався і лиш безсило погрозив кулаком.
Батько трохи злився на хлопця, трохи тішився ним. Воно і раніше Федір вважав, що син таки має. муху в носі, настирним росте, ділової хватки — бо інакше порядно хіба проживеш на світі, щоб не кожна тобі шмакодявка могла на хвіст наступити; треба жити твердим, вовкодавом, і тоді тебе поважатимуть.
Про себе Федір добре відав, що він зірок з неба не хапав, не хапає і хапати не буде, вони, ті зірки, змигували надто вже високо, загадково переливаючись і зверхньо підморгуючи з своєї запаморочливої, холодної і недосяжної височіні, але Федору було й тут не мулько, у колгоспній конторі, у куточку просторої, густо, як рукавичка, народом заселеної бухгалтерії, у куточку під теплою батареєю. Він умів бригадирів непомітно вдягнути у шори, міцніші, ніж із дбайливо вичиненої шкіри: розцінюючи наряди, липу чув за версту, як чує старий лис на снігу куріпку, цю грудку життя, непіддатну морозам; Федір бездоганно закидав гачка і з ним мусили вже ділитися, згодом входило це в звичку і свою долю він відрізав, як ножем замашний кусень масла. Федір тішив себе надією, що і син кебету має не згірш кумекати.
Змалку, правда, хлопець був ні риба, ні м'ясо, тонкосльозий і жалісливий, копнуть його на вулиці, а він здачі віслюк, не вміє відважити. Майстрував колись Федір клітку кролям і так бубухнув молотком сам себе по пальцеві, що ніготь посунувся, мов до цього примерзлим був, а тепер відтанув.
— Болить? — нажахано, швидше одними великими сірими очима поспитав, скривившись, малий.
— Болить, та не тобі, — сердито буркнув Федір трохи з досади, трохи від болю, а ще більше брала нехіть, аби не ріс малий квашею. — Кожен хай себе глядить.
З часом, на власну втіху (і побоювання аби не зурочити), Федір став помічати, що душа у сина виробляється за його штибом, непомітно тужавіє, тепер, вже не ховалися, а весело блищали сірі очі, як хотів когось об хитрити, проте відлуння давньої м’якотілості ще не зразу миналися, вона виступала інколи ненароком, як виведене кремом за зиму ластовиння вигулькне несподівано при першому проблиску весняного сонця.
Прийшла якось Ліда додому зла й дратівлива, аж іскри на ній потріскували, довго бурчала на Федора, що чужі чоловіки, як на роботі жінка, зготують і зварять, добрі ж, такі сусідський Сидір, каву навіть уранці в ліжко дадуть, Ліда сипала і торохтіла словами, а видавалося що, худа і жовчна, завше знервована, вона торохтіла кістками. Федір вважав за благо причинити рот на замок, син же, що якраз тоді тільки став школярем, дивився на матір з жалістю, і цей погляд малого дратував Федора куди більше жінчиної молитви.
Наступного дня, як тільки батьки за поріг, Костик узявся за господарку: він надумав самотужки щось зготувати, аби не сварилася матір і не кривдила батька, він навіть, зметикував уже таке щось смачненьке, що старші оближуться та зрадіють, і до чого сам був, до речі, не вельми байдужий — пончики. На печі стояла велика, на кілька відер, пузата каструля з борошном, Костик пробував зняти її, та не зміг, бо каструля, зсунута на краєчок, загрозливо хилиталася і аж ніяк не мала наміру бути слухняною в тоненьких, що тряслися від непосильної напруги, з виступилими блідосиніми, мов пророслі без світла паростки жилочками, руках Костика. Тоді вій узявся по – іншому поратися з капосною, непіддатливою каструлею.
Поставивши один на одного два стільці, а зверху ще й третього стільчика, збоку на всяк випадок табурет, Костик заходився, балансуючи як циркач, бачений по толевізору, знімати борошно по цих сходинках; робота то була неспішна і вельми точна, хлопець робив її, закусивши губу, ретельно та зосереджено, як ніколи домашнє завдання, підохочуваний у душі рум'яністю майбутніх його витворів та материною похвалою.
Решта діла тепер, звісно дрібниця — залишалося тільки виліпити пончики. З поважним виглядом Костик бухнув чайник води у каструлю і заходився місити, штурхаючи кулачком, як патичкою, в тісто. Він штурхнув раз і борошно з-під кулачка пурхнуло цівкою вгору, йому в обличчя, аж дух забило і залоскотало у носі: від подиву він спинився і, скривившись, бо залоскотало дужче смачно і голосно чхнув. Тепер незалите водою борошно пурхнуло вже вусібіч на волю, на всю кухню, попливло порошею у повітрі, як іній з дерев сонячного ранку, коли морозу ніяк не осилити хай ще і скісних, та лагідних вже і теплих, променів.
«Ти ба», – спантеличено, але все ж дещо зверхньо зиркнув малий на каструлю і бухнув туди для порядку ще чайник води.
Потроху з’ясовувалося, що вимісити тісто — діло не таке й просте, однак це несподіване відкриття мало засмучувало хлопця, він, засукавши рукави, то тузав щомоці в’язку гущу обома руками, як це схоже робила мати, то доливав воду, а то бігав по варення чи паперові серветки витертися — тісто в'язло, чіплялося, липло до рук, в борошні була вся щока і кінчик носа, бо час від часу змахував піт рукавом, біла пороша і заметіль вкривали не лише кухню, вони віялися і мелися найнахабнішим чином вже по інших кімнатах, сліди ж Костика на килимах і доріжках так петляли, що по них не вивела б його і хитромудра розбійниця – лисиця.