Хлопець аж голову перехилив від замилування, коли виліпив перші пончики, такі були бо хороші, його мало бентежило, що вдалися вони маленькі, наче місячні пацята.
Натомлений трудами праведними, Костик включив телевізора і, не миючи рук, присів, він якийсь час дививсь мультики, потім раз позіхнув і вдруге, а тоді схилив голову на спинку крісла, і непомітно, з почуттям виконаного обов'язку і душевної злагоди, задрімнув, сопучи вдоволено носом.
Матір, як ступила у хату, сперш подумала, що мо обвалилася штукатурка, вона сторожко і богобоязно зиркнула вгору, але там було начебто все гаразд, тоді розгублено роззирнулася, як селюк, що вперше втрапив у велике місто і нагло застряв, переходячи широченну вулицю: по переду і позаду з шумом, гомоном, перемигуванням та гвалтом сирен проносилися машини, мало не чухраючись об його кошілки, а він, напуджений, не може зробити й кроку і тільки кліпає спантеличеними очима. І лиш зазирнувши на кухню, матір зрозуміла таємницю шарварка.
— А ти, шалапуте ластуватий! — схопила Ліда сплячого сина за комір і стала трусити так, як витрушують картоплю з мішка — їй, яку всенькі сусіди мали за найбільшу чистюлю, аж дух забивало з образи і гніву.
Ледве стямлений хлопець отетеріло і витрішкувато пінився на матір, не ладен ще збагнути, що ж стряслося на цьому світі, де так зовсім недавно все ладилося, а мати довгими і худими, як з бамбукового вудлища, пальцями, лупцювала його по щоках. Правда, як охолола, трішки, жаль підступно вщипнув її за серце, але те вона утаїла, показною суворістю відгородила, аби не смів малий хатнє добро переводити.
З того часу Костик ліпити пончики більше не брався, як і ні за що інше без чийогось відома і благословіння, бо так вже ведеться в дорослих, такі правила, бо за всяке своє неминуча чекає кара, — мізкував він, ворушачи ластовинням на дрібному усохлому личку.
Цим правилам хлопець було подивувався, потім звик, ще потім вони припали самому до шмиги, а ще через кілька років, як матері не було вдома і батько загадував помити підлогу, Костик всміхався хитруватою знайомою усмішкою.
— Як даси карбованця — то помию.
Батько скрушно і докірливо хитав головою, дивився на хлопця суворо, всміхаючись тільки подумки, тоді довго шелепав кишені і нарешті виймав карбованця.
Правила життя дорослих у школі нічим особливим не вирізнялися, Костик потроху освоював їх і вбирав, як промокашка свіже чорнило. Він міг тижнями не тримати книжки в руках, але коли з району насувалася хмарою інспекторська перевірка, то гриз науку затято, сидячи сидьма: спочатку прочитував речення, а тоді, заплющивши очі, набожно повторював його раз за разом, шепотів, шамротів і шаманив, доки поступово не вбивав собі в голову, як вбивають цвяхи в тугу, висохлу і зачерствілу вільхову дошку. Вчителька напередодні приїзду інспектора довго і терпляче розказувала дітям, що вчитися требо не для перевірки чи, тим паче, оцінки, а наприкінці роздавала виписані на клаптиках паперу питання, на які кожен на завтра заготує відповідь.
Ось тут і наставало свято Костикової душі: він весь урок тягнув руку вгору, тягнув, аж підростаючи, як на дріжджах, очі його світились і променилися, він тягнув руку, аж підстрибуючи, наче підпружинений, тягнув сміливо і безбоязно, знаючи наперед, що чужого не запитають, зате як доходила його черга, розписана в потаємному списочку вчительки, він сипав словами і торохтів, строчив як з кулемета, мов розстрілював і вчительку, і інспектора, і весь клас своїми бронебійними пізнаннями.
З часом, помічав утішений батько, м'якотілість хлопця хоч повільно, та все ж миналася. Костик вчився не залишатися у боргу за свої дитячі кривди, більші чи менші, причому умів поквитатися легко, якось мимоходом, переймаючи мудрі правила старших, що найкраще таку віддяку робити чужими руками.
Класі у третьому вельми допікали Костику однолітком Васьком, що жив на біду якраз через вулицю: дивись, казали, яка то дитина зразкова, він завше охайний, штаненята у нього напрасовані, аж муха обріжеться, взуття чистеньке, сонячними зайчиками тільки вилискує, а в негоду ще й калоші надягне — іде собі вулицею статечно і чинно, наче старий, мило подивитися (Костику і справді він нагадував старого Бенедикта Едуардовича, франтуватого, із фарбованими вусами, шкільного завгоспа, тільки зменшеного, мов у біноклі навиворіт), а ти, казали Костику, завше пожмаканий, мов корова тебе ненароком пожувала, одяг же через триклятий футбол летить, наче на тертці. Тицяючи щоранку в сумку бутерброд, ставила Васька у приклад мати, монотонно, як дятел суху грушу довбав батько, ще й у школі вчителька напучувати не забувала; Костик довго й уважно вислуховував усе, аж поки одним рипом не надумав поквитатися і з батьками, і учителькою, і з самим Васьком.
На перерві, коли з класу вітром вимело дітвору, Костик, злодійкувато озираючись, прибив до долівки двом вухналями Васькові калоші, що акуратненько стояли соб, поруч із партою. І коли вчителька на уроці покликала хлопця до дошки, загадавши зразковому учню розкрити усі таємниці родини кошачих, Васько звично човгонув ногами в калоші і звівся на ноги. Він раз, було, смикнувся, потім вдруге, спантеличено озирнувся, мов із класу чекав рятівної підказки, що ж то бо діється невтямковите таке й жахливе на цьому досить зрозумілому досі світі; врешті, не дочекавшись підказки теж немало подивованих своїх однолітків, Васько з відчаєм, що мав моці, смикнувся востаннє, аж перехилившись грудьми; його повело уперед і він безпорадно змахнув руками, наче не в силі рушити пішки, зібрався злітати, бо будучи круглим відмінником, він не міг промовчати отак про кошачих; Васько похилився вперед, а тоді буцнувся на долівку, голосно ляснувши долонями, і звільнившись, нарешті, з підступних калош, порачкував.
— Еге, справді кошачі, — шморгонув носом Петрик, що сидів за спиною Костика.
Отямившись вже біля дошки, Васько звівся з чотирьох і так і стояв, спантеличено і дурнувато всміхаючись, кліпаючи повіками довірливих своїх очей, а регіг у класі наростав в міру того, як обличчя вчительки ставало із рожевого бурячковим.
— Марш звідси, блазню! — ляснула вчителька книжкою по столу, і Васько так і рушив до дверей із застиглою блазенською своєю, все ще нестихаючою, наче приклеєною. усмішкою.
На наступній перерві Костик, вдоволено і багатозначно всміхаючись, тихцем зробив ще один хід далеко задуманої ним комбінації — підклав учительці на стілець кактуса із вазона. І коли вчителька, замислено дивлячись у журнал, висунула стільця і сіла, а тоді, раптом вереснувши, високо підскочила, наче обпечена, то першими очима, в які вона вперлася, були на лиху долю Васькові: кліпаючі, перелякані, винувато блаженні і приречені очі.
Васька знову витурили з ганьбою із класу, а вдома увечері Костик навіть відкрив кватирку, щоб краще було чути батькові, як від добрячої реміняки верещить, алялякає і лящить круглий відмінник та незрівнянний зразок, осягаючи домашню науку.
На старших Костик швидко навчився справляти враження, особливо на дільничного міліціонера, дядька Романа – як стрічався з ним, то ще здалеку вельми по дорослому знімав картуза і, приязно світячи очима, кричав добридень, а як розминався, то лиш скоса оглядався, і очі його враз вистигали, ніби у різдвяний мороз відчинена навстіж хата. Зате дільничний при розмові з Федором Галагутою не міг нахвалитися:
— Таки чемний хлопець у тебе, Федоре, добряща душа.
А коли до дільничного й доходили чутки за якийсь дитячий бешкет, і що Костик при тім ділі не в стороні, він просто не йняв віри, лиш знехотя, бувало, рукою махав.
Словом, хлопець прекрасно ладив з усіма дорослими, окрім хіба їхнього підстаркуватого, худого і вилицюватого географа, з великими та важкими, наче жорнові колеса, окулярами, що сутулився й горбився, очевидячки, виключно під вагою цих окуляр: він списочка відповідати при інспекторі не складав, а мов навмисне, навред щонайважливіше допитувався — Костик двічі за рік відхопив у нього лапату гусочку-двійку, отож від батька автоматично — подвійну березову кашу.