Іван Корсак - Покруч (сторінка 2)

Ліда Григорівна питала багатьох породіль і, як згодом довідалась, навіть тих, що справді зрікались дитини, але вони тільки ковзали слизьким та обмерзлим поглядом і, відвернувшись, проходили мимо. Потім уже, знайомі медсестри оповідали, що такі матері ніколи не дивляться в очі жінкам, які стають дітям їх новими матерями, не люблять їх, навіть більше — ненавидять; хто-зна, може за власну зраду по живому крає сумління, точигь неминуща ніколи ревність, а, може, холодить їхнє серце вічна заздрість на чуже благополуччя, хоч доля насправді не обігріла ні тих, ні тих — і в останній, найбездушнішій, здавалося, жінці материнство вічне і нестравиме.

Відізвалась до Ліди Григорівни так, щоб не черконути душі, із усіх породіль тільки одна, жіночка років уже за сорок. З обвітреним обличчям і огрубілими, зналими працю на землі руками, вона тримала чуткими долонями живота, найбільше її нерозмінне багатство; вона йшла, злегка соромлячись за пізнє своє материнство, і тихе світло відсвічувалося з лиця разом з прощенням життю за всі його прогріхи.

—                 Не віддам, — без образи й злоби сказала. — Не віддам вже нікому.

І вона, ділячись світлом отим і найзаповітиішим, пересилюючи перші потуги, лункі, мов далекий грім, взялася оповідати зовсім незнайомій чужій людині, як лікувалась десятиліттями і марне усюди їздила, аж поки не навмили її послати чоловіка на щедрець у ліс: мав він там, ні словом ні з ким дорогою не обмовившись, зірвати із дев’яти дерев жіночого роду по дві гілочки, мовчки вернутися і самому зварити...

Ліда Григорівна, глянувши тихенько на нігті, як при відвідинах немовляти, аби не зурочити цього пізнього ща­стя, подумала з гіркотою, що їй не поможуть уже і варені цурпалки.

Світ не без добрих людей, і медички із родильного звели таки врешті Ліду Григорівну із студенткою, в якої від позапланової курсової раптово і рясно засіялися веснянки на чистоту досі личку та зовсім не з голоду пухнув живіт; вже із палати писала вона батькам, що на першу практику їде.

Перше, що лишилось у пам’яті, — ляк Ляк в очах Ніни, як звали студентку, відсвічував, колихався і змигу вав, мов відблиск далеких тривожних вогнів, ляк перед батьками, які, гадалося їй, ніколи не простять доччиної ганьби, і ляк перед людьми, що можуть тепер безкарно і безтурботно образити і принизити в першу-ліпшу мить, мов вона бозна перед ними чим завинила: полохливі якісь, присмеркові рухи робили її малим, загнаним в кут, застраханим і зацькованим мишеням — в Ліди Григорівни з цього тихенько щеміло серце і водночас вона, безсила проти власного непереборного егоїзму, сама шукала у цьому страху союзника.

Того теплого вересневого дня туман не спадав до обіду; він був підфарбований легкою жовтизною молодої ще осені, підсвітлений кронами застиглих дерев, що палали тихими й незмигними свічами, і трішки п’янким від прілого листу. Ліда Григорівна з Ніною довго бродили всіяною листопадом алеєю вздовж лікарні, присідали на вологі лавочки з ледь помітними крапельками роси; вони говорили і говорили, забувши різницю у вікові як між матір'ю і дочкою, вони говорили як сестри, негадано зріднені несхожою зовсім і все таки схожою чимось знедолею.

—                  А можна буде мені… чи хоч інколи можна буде, - сидячи на лавочці, Ніна все терла холодною долонею праву скроню і неосмисленим поглядом дивилася на котеня, що гралося біля ніг: котеня вистрибувало і пустувало, грізно вигинало спину і їжило шерсть, а то ганяло лапою вилущеного каштана, мов хокейну шайбу. — А можна хоч інколи приїжджати, бодай глянути на дитину?

Ліда Григорівна мовчала, тримаючи Ніну під руку, і лиш легенько і розуміюче стиснула її лікоть.

Тепер Ліда Григорівна мала знову ким опікуватися відчула себе комусь потрібною, із звичною вправністю металася по магазинах, носила оберемками апельсини, компоти, цукерки, займала чергу в кількох місцях і перебігала з черги у чергу; тож небавом у Ніни росли припаси, наче збиралася лишатися тут на довгу полярну зимівлю. Єдине, що передумала і, повагавшись, не віддала вона Ніні — волоські горіхи. Від них, казали жінки, молоко прибуває вельми, не стримається, гадалося, Ніна і погодує дитину; а коли мати дасть груди хоч один-прежадинний раз у хапливий рот немовляти, залоскочуть її соски малесенькі голі десна, лизне язичок і струмом прошиє щем рідної крові, та мати ніколи уже не віддасть дитини.

Ліда Григорівна їла горіхи сама.

Ніколи вона не любила їх, силоміць тепер в душу вбивала, бо оповідали якось, від них набрякають груди навіть в жінок, що не родили, і траплялося відсисало маля; вона жувала як тріску, як прісне дерево, і час від часу, таючись, обманюючи і соромлячись сама себе, пробувала ненароком рукою груди, ждала звичного для когось, а для неї недосяжного чуда.

Ліда Григорівна певна була, що вродиться дівчинка, і тільки дівчинка, бачила навіть її, але більшенькою, років отак на чотири — вона бігла до неї, весело сміючись та зблискуючи округлими колінцями, і білі великі банти над смаглявою голівкою змахували легкими крилами.

Три дні Ліда Григорівна не приїжджала, а приїхала перед днем, коли Ніна, як не раз мало не на пальцях рахували вони і вираховували, повинна родити.

Вона зіткнулась раптово із Ніною, завернувши за ріг родильного, зіткнулась не так із нею, як із сполоханими її очима, широко розкритими не стільки від несподіванки, як від страху, непідробного і непересильного, від якого одерев’яніло її обличчя, скувало усю, взяло кригою.

«Що бо то вдіялося, — подивувалася тому ляку Ліда Григорівна, і чорна думка звивистою блискавицею змигнула у голові. — Викидень...».

Вони довго стояли отак у заціпенінні, і першими в Ніни послухались очі, послухались і опустилися.

—                 Пробачте уже, — розвела руками вона, розвела незграбно, немов розгинались вони так важко, з натугою, і показала на хлопця у формі солдата поруч. — Петро.

Руки її, прийшовши у рух, тепер не могли спинитися, вони хапливо шукали притулку в кишенях халата, опускалися вниз в сподіванні пристанища й спокою, ховались навіть за спину, аж доки вона не зімкула пальні замком на грудях.

—                 Ми ще до армії з ним дружили... Він дізнавса якось, що тут я, тут отака, — вперше і важко, наче на півдорозі, передихнула. — Вчора завіз до своїх батьків, не сказав, що дитина від іншого, сказав, що я приїжджала до нього в частину... І дитя, сказав, не віддасть нікому. Пробачте уже...

Вони пішли непідметеною від опалого листу доріжкою, а Ліда Григорівна ще довго дивилась услід, як віддаляються й меншають їхні постаті на алеї із старовинними ліхтарями і двома рядами обабіч давно вистиглої горобини. Після сирої імлистої ночі брався приморозець, легкий і делікатний, і від рясних стигло-червоних кетягів, які чомусь не впорали санітарки і не встигло розфарбувати птаство, над алеєю, здавалося, стояв рожевий гуман; м'яко відсвічували крапельки роси, примерзлі до кожної ягідки, і від поруху вітру чи коли перестрибне з гілки на гілку синиця, вони, гойднувшись, тихо дзвеніли, вдаряючись мерзлими боками, і над алеєю, над деревами, що загадково світилися, стояв легкий передзвін, віщуючий зиму, поминальний по осені, по опалому листу, по ще одному прожитому рокові.

 

ПРЕДСІДАТЕЛЬ

Минулої ночі, під самісінький досвіток, їй приснився сон, що тільки роз’ятрив і так уже зболену, всохлу на корені душу. Начебто заходить Миколка до хати, вішає шапку у кутку, де завжди вішав, сідає край столу і довго ди­виться на неї, дивиться якось докірливо, а вона ніяк не може здогадатися, чим же невдоволений син.

—                 І чого ви, мамо, того меду не їсте, — нарешті говорить Миколка, хмуриться і, як то він умів, кумедно збирає поміж брів складки, мов хоче розсердитися, тільки воно в нього ніяк не виходить, і мати відразу ж впізнає синову вдаваність.

Ганна лежить і мовчки дивиться на синювату від досвітнього світла стелю, боячись ворухнутись і розбудити чоловіка. Хай би він уже поспав, камінь на його душі не легший. Вона скоса, не повертаючи голови, зиркнула на чоловіка, на його зів’яле і посіріле лице, що взялося гіркими зморшками, як береться тріщинами у тривалу і немилосердну спеку земля. Півроку уже, як вони похоронили сина, і осталися вдвох у своїй новій і без того великій, а тепер немислимо величезній, страхітливо спорожнілій хаті.

І коли будувалися, і як стали жити, вона була для них завжди в радість, в ній Ганна тішила себе онуків діждатись та голову прихилити на сиву старість. Зараз же хата стала щоденною мукою, від кожного слова, навіть найтихіше мовленого, вона глухо відлунювала бездушною пусткою і в тому відлунні їй не раз вчувався і жахав Миколчин голос. Ні, вона не боялась сина, як бояться мерця, то було б протиприродно і вона стидалася б самої такої думки, просто голос той жив у ній самій як матері і, вимучена горем і болем, вона боялася швидше самого болю.

—                 Ой, сину, сину,— ворушила порепаними, білими губами, — та я ж до того меду й раніше ласою не була, а тепер, мабуть, і зовсім заціпить. Ганна лежала і думала, що може значити той сон. Попораюсь, думала вона, і знову занесу баночку меду на могилу, як водиться у їх селі. За давнім тутешнім звичаєм, що зберігся з незапам’ятних, чи не язичеських іще часів, ідучи на кладовище, люди завжди замотували у вузлик якийсь харч, здебільшого той, що любив за життя покійник.

Цілу ніч падав тихий сніг, і коли Ганна, вирядивши на роботу чоловіка, прийшла на кладовище, то здалося воно, неприбране з осені від опалого листя і тому якесь занехаяне, несподівано урочистим і святковим у своїй незайманій білині. Пишні снігові шапки важко лягли на верховіття дерев, вгинаючи своєю вагою розмашисте гілля сосен, що швидко вкоренялися і гнали вгору на тучній кладовищенській землі, лежали на плечах хрестів, наче еполети застиглого дерев'яного воїнства; глибокий, м'який, аж пружинив, сніг заліг і поміж могил — понови не встигли пропечатати навіть пташині сліди. І все ж, на подив Ганни, хтось приходив сюди уже раніше неї. Лапаті, очевидно, відбитки чоловічих слідів петляли поміж могильних горбів, мов хтось бродив тут просто прогулюючись, без певної цілі й потреби. Обминаючи стару, порослу зеленим мохом, капличку, із зсунутою набік покрівлею, мов набакир надягнутою шапкою, що придавала каплиці непристойно легковажного, неспівмірного з призначенням вигляду, Ганна мало не зіткнулася з якимось чоловіком у старому, заношеному кожусі і з ляку та несподіванки аж присіла. Чоловік той теж сторопів, і на якусь мить в його сивих старих, мов вимерзлих на морозі очах, промайнув переляк, але тільки промайнув і знову згас, сховавшись за пеленою застиглої байдужості. «Предсідатель! — впізнала Ганна. - Чорт старий, не на кладовищі кажучи. Не сидиться йому, тільки людей лякає». В селі, його всі так і звали Предсідателем, давно забувши справжнє ім'я — прикипіло де чоловіка словечко, пристало давно вже, літ двадцять тому, ще як головою колгоспу був, і ніякими обценьками ного не відірвати.

Ганна не знала, як їй пережити ту зиму, усім тілом, кожною частиною його, кожним клаптиком шкіри вона відчувала, як холоне земля, у якій лежав її син, той холод залізними лещатами зчавлював серце, і не було від цього ніякого порятунку — навіть виплакатися не вдавалося, бо за півроку збігло, мабуть, уже все, до сльозини, і тепер навіть бодай найменшу вона не була здатна видобути з вистудженої душі. З дерев'яної лавочки біля могили сина Ганна змахнула пухкий сніг і з облегшенням присіла, як сідають у рідному домі з далекої і трудної дороги.

Ганна здавалася зараз сама собі безпомічною рибою, викинутою на берег, що марно ловить ротом повітря і безпорадно б'ється в піску. Все, що вона досі робила, чого хотіла, чим жила, до чого шкрябалася з останніх сил, мало свій сенс — ростила сина, збивала якусь копійчину, будувалася. Будувались вони довго і важко, але змучили таки хату на своє горе як дзвіницю, у два поверхи, і в хату уже настаралися.

Біда видалася негадана. Вертався Миколка увечері додому мотоциклом і наїхав на той коток: п’яний тракторист уже смерком як втоптував асфальт, так і заснув за кермом.

Мед у баночці з-під сливового повидла Ганна прикопала в узголов’ї — раніше просто лишала принесене на могилі, а потім стало пропадати — і взялася розчищати від снігу могилу. На роковини, думала вона, поставиться пам’ятник, їздила ж у Житомир замовляти.

За спиною у Ганни під чиїмись ногами захрумтів пружний, рипучий, як осіннє яблуко на зубах, сніг. Їй не хотілось зараз нікого бачити, ні з ким говорити, будь-яка третя людина, навіть найближча, була би зайвою, і Ганна невдоволено озирнулась. До могили підходила, припадаючи па ліву ногу, григорівська Настя, що поховала торік свого чоловіка.

—                 А що, Ганно, син каже? — спитала, зіпершись на металеву огорожу, жінка. — Е, вже, людино, чи рватимеш чи не рватимеш душу, материної ради і поради він більш не спитає.

Ганна нічого не відказала, хоч і не сердилася на неї, знаючи, що то не пусті слова, аби зачепити балачку, відчуваючи в них знайомий вже, звичний ниючий біль і без лукавства та фальші жаль.

—                 Сама собі дивуюся, — говорила Настя так, мов Ганна відказувала їй в тон і вони вели спокійну, статечну розмову.  - Як гляну на тебе, то нізащо дякую своїй злій долі, що я отака непотрібна, порожня вдалася, нездатна сплодити дитину. Бо якби на мене отаке горе, то взяла б залізника й прийшла сюди, сама себе закопала. У мене чоловік був, чого кривити душею, п’яничка й мучитель мій, а коли загнувся, то зразу як сирота стала.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2501
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2518

Пошук на сайті: