Іван Корсак - Покруч (сторінка 12)

Похрумкуючи намерзлим снігом, чоловіки подалися з вору, а Петро ще довго стояв під верандою, кутаючись у кожух. Поки хлопці розпатякували, почало світати, над лісом удалині виткнувся окраєць сонця, і зблиснули сніги на вершинах сосен, зблиснули загадково і таємниче, як в новорічній казці, що десь там зароджувалася в Лункій гущавині. Який би мудрий не був, думав він, мружачись на іскристий урочистий ліс, а знаєш ти завжди, хоч трохи, але менше нього. І коли там не залишиться бодай крихти, загадки і зачудування, навряд чи й ми добріші станемо.

Над лісом знімалося, фарбуючи в рожеве сніги, свіжовмите сонце.

 

 

 

 

МАМО, ВЕРНИСЯ

День, очевидячки, мав бути знову як вчора: з глибоким, відмитим, бездоганної сині небом, з чистими, як вперше випрані простирадла, морозами і передвесняними вітрами відбіленими хмарами, з відтанулими калюжами, біля яких галасливо стрибатимуть і навіжено чубитимуться вічні непосиди горобці, що питимуть залюбки синю воду, відчайдушно закидаючи розтріпані і розкошлані голови вгору, питимуть, смакуючи та тішачись крижаною, з дзвін­кими кристалами льоду, аж густою вологою. Варвара вже подавно лежала з відкритими очима і дивилася на віконні шиби, що з чорних стали непомітно фіолетовим, а там і голубими від тихо і безболісно народжуваного досвітка.

День наставав нестримно, дужчало владарювання світла, лише крізь скло холодно та байдуже поблимувала, мінилася та переливалася остання, немов ненароком з ночі забута, припізніла одинока зоря — вона видавалася Варварі примерзлою до нахололої з ночі шибки.

Прокинулася Варвара давно, відчуваючи, що втома трохи зійшла за довгу зимову ніч, втомленою залишалася хіба тільки душа; маленька, спрацьована, вона лежала згорнувшись калачиком, у великому, немислимо тепер великому напівпорожньому ліжку, та гортала думки, як вже колись читану, не вельми цікаву книжку, і ті думки, видавалося, стиха шелестіли, мов пожовклі та вицвілі сторінки. Вона лежала, боячись ворухнутися, скрипнути ліжком і розбудити дітей, і тільки зважившись, нарешті, позернулась на другий бік та простягла руку, поклавши на порожню й холодну подушку поряд — була та подушка холодною вже півроку, відколи чоловік покинув її і подався до тої Васьки, Василини, що секретаркою у районі у начальника одного служила.

Варвару не допікав жаль за Павлом і не точила іржею ревність, бо не мала вельми за чим жаліти і чого ревнувати, відболіло, перекипіло давно і викіпило, та все ж у душі, коли не лукавити, десь на самому денці, таки залишивсь якийсь накип і гірка прикра сіль. Вона знала, що до Васьки їй не доставитись — ні статурою, непомітно й підступно гнутою вже роботою, рачкуванням щоден­ним з ганчіркою (Варвара прибиральницею була у конторі), Васька ж лебедем пропливала вулицею, вифарбувана, підмазана, як піч у великодну суботу, і парфуми пахтіли від неї, мов від магазину змішаних товарів у їх селі; Варвара свої зморщені руки із задирками біля нігтів тихцем ховала при людях, Васька й не думала, звісно, стидатися довгих і добре доглянутих пальців із нігтями, вкритими лаком, що вилискували, наче вишня, яка ледве налилася і почала вистигати.

Вони жили в одному селі, зовсім близькому до райцентру, жили на одній вулиці мало не сусідами, але видавалося, що живуть на різних континентах — обоє навіть не пам’ятали, коли уже зустрічалися, чуття, загадкове і непояснюване, завше підказувало їм одна одну; і коли одина ступала на вулицю, то інша напевне звертала в провулок, більше того, вони навіть не могли уявити, якби зустрілися на одній стежці і на одній дорозі, а ще гірше й гіркіше — зустрілись очима.

Вона лежала й дивилася на світліючу шибу у вікні, де так само мерехтіла і змигувала, наче тихо спокійно і рівно дихала одинока, примерзла до скла зоря; Варвара переймалася світанковим цим спокоєм і не спішила, бо контору помила ще звечора, а дітей встигає зібрати, і потроху душа її набиралася рівноваги, схожої на цю, досвіткову, між ніччю і днем; коли ж хтось затарабанів, нагло й настирно, у двері, вона аж скривилася від зрушеної рівноваги і неохоче, вступивши у капці, почалапала до дверей.

Вона відчинила двері, глипнула і остовпіла — на східцях, мов синій привид, бовваніла Василина. Якусь мить вони стояли обидві мовчки, приголомшені та здивовані, і між ними жовтою блискавкою промайнув і змигнув переляк; розділені не порогом, вони стояли розділені життям, як рікою, і ту ріку перейти непросто, бо бурлить, несеться й клекоче вона, збиває і валить з ніг, в тій шаленій стрімнині, крижаній, аж хапає правець, то чисті струмені йшли, десь народжені джерелами, а то каламуть, то неслися випущеною на волю стрілою, а то знову закручувалися у чорний засмоктливий вир.

—                 Павла нема, — першою озвалася Василина, хухнувши білою парою у синій досвітній морозець, сказала, ледве вимовивши цих два важких, як каміння, слова язиком, що з холоду мало слухався і аж рипів.

«П’яна вона хіба, — байдуже думала стямлена вже Варвара, — знайшла у кого питати».

—                 Тож нема, — відказала, і подоба кривої усмішки ображеною тінню ковзнула сухими губами. — Півроку уже в тебе.

—                 Павла нема, — вдруге сказала, заплітаючи так само язиком, Василина, і осклянілі очі її вперлися у Варвару, наче в стіну. — Пішов досвітком сіна коневі кинути, і кінь забив. На смерть.

Варвара довго стояла мовчки і порожніми, вихолонулими очима дивилася на Василину; вона не скрикнула, не заплакала, тільки гойднулися сині холодні тіні на її зморхлому вже лиці, і відсвіт від цих тіней падав на сивину, що несподівано засвітилася, мов у примарному світлі люмінісцентного вуличного ліхтаря. От яке те життя, подумалося Варварі, йдучи від дітей, небіжчик хвалився: «Отепер поживу, як уже заманеться», от яке те життя, думалося Варварі. І не було в неї ні втіхи, ні суму, ні запізнілої злоби відомщення, ні жалю, тільки накип отой, нараз спав із душі. Все минуще.

—                 Твій чоловік — то й хорони, — сказала, не дочекавшись відповіді, Василина, і очі її стали меншими і жалкими. — Я з ним тільки півроку була, нащо мені мрець у хаті.

Варвара не озиралася, вона не могла бачити, вона просто відчула — шкірою, спиною, усім тілом — що діти її обоє, прокинувшись, постали враз за плечима, непомітно й нечутно виросли вони, єдині крила її.

—                 А де ж... він? — Варвара не пересилила себе назвати його по імені, немислимо вимовити «чоловік», і вже зовсім не знала, чи можна було б тут говорити «твій» або «мій».

—                 У хліві ще... В гної. Я коня боюся.

—                  Мамо, — тихо сказала дочка і легенько стиснула пальці її — теплими своїми, щойно з постелі, стисла Варварині, вихолонулі за життя, вузлуваті й шорсткі, мов укриті старою корою.

—                 Тоді вдвох хоронімо, нащо мені така витрата, — раптом, немов злякавшись, швидко затарабаніла Василина, і гладке полив’яне обличчя її враз задобріло. — Він же з тобою вік прожив.

—                 Досі Варвара чогось страхалася звести на неї очі, тепер же цей ляк минув, вона кинула мимохіть байдужий погляд на Василину, кинула, як на щось неживе, ослінчика або етажерку, і рушила в хату вдягатись.

—                 Мамо, — заступив дорогу їй син. — Не ходіть. Не ходіть туди.

Дорослі вже в мене діти, думалося Варварі, і добрящі вони вдалися, гріх нарікати, але їм ще пожити, взяти в порадники ті літа, що шуміли уже за спиною у неї, як зелене листя на легкому літньому вітрі; їй, натомленій, літа додавали сили та певності. І син, мов відчувши невидимий порух прожитих років, що прохолодою війнули в обличчя, опустив голову і відступив.

Варвара накинула своє нове, ні разу не вдягане ще пальто, перешите торішньої осені з доччиного, і вони пішли вдвох з Василиною безлюдною спросоння і мовчазною досвітковою вулицею.

Па поколюючому морозі хрумтів і поскрипував під ногами сухий рипучий сніг; вони йшли перехрестям сусідських поглядів — відколи то стали товаришками? —йшли, немов фотографовані бліцами, урочисто холодні і мнимо байдужі.

Смерть завжди несподівана, раптова вона чи ждана, чи навіть жадана з тяжкої і безнадійної хворості; і рідко бувало, щоб після холодного подиху сирої землі хатні не розгубилися, не метушилися безтолково, не знаючи, за що у узятися і з чого почати, аби до поминок справитися; але ось приходять люди, і робота робиться сама по собі, кожен знаходить займисько, все лаштується непомітно і в лад. Так і в Василининому домі.

Покійник, обмитий і наряджений, лежав на покуті, чоловіки на труну стругали білі, наготовлені на столярку но літньої кухні дошки, діти з хвої, що пахла смолою й зимовим вітром, плели вінки, а жінки, стиха перемовляючись поралися на кухні із каструлями.

Варвара стояла над покійником, і думала про своє життя із ним, таки добрячий шмат життя, два з половиною десятки літ; та диво-дивне, скільки всього траплялося, траплялося не тільки плутаного, просто гіркого зрештою, але зараз воно відходило, спливало, мов і не було його; залишався лиш подив — чого він тут, у чужій хаті, поміж чужих людей...

Заміж втрапила вона молоденькою, як ішла під вінець, то жінки казали, що ляльку їй ще б у придане, такою ж на фотокарточці зоставалася — тоненькою лозиною, дитинчам із зляканими очима. Перші роки Павло мав добрий заробіток, шоферував, подейкували, що і «зліва» йому немало пливло, та не допливало воно до домашнього порога: чайну «Поліський вечір» поряд із прохідною немарне охрестили всі «матінкою», їй сповідали хлопці свою і синівську, і подружню любов.

Коли ж п’яним роз’їхав школярика, слала йому Варвара три роки посилки в далеке північне місто, яке її досі не ладна вимовити — переписувала його щоразу, перехиливши голову від старанності, з поштового круглого чорного штемпеля, а сама, щоб дітей на ноги зіп’ясти, три контори мила і підмітала — дві в районі і одну у селі. Як вернувся Павло, то на бойню конюхом прийняли.

—                 І чорт його забери, — махнув тоді він рукою. —При свіжому м’ясі якось не похудну. Ще й дітки щодня гостинець матимуть.

І підморгнув так хвацько, як замолоду, кумедно смикнувши вусом, як умів смішити її до весілля — вона і тоді засміялася.

Та не вчащали гостинці ті в хату, зате стали вчащати сусідки, що пошепки переказували, як набив Павло Василинин холодильник копченими язиками та ковбасами.

Варвара стояла над небіжчиком і дивилась на його руки, перев’язані білою в крапочки хустиною, аби так захололи на грудях, і силувалася згадати, коли бачила вона востаннє, як гладили ті руки дитину по голові, і все ніяк не вдатна була згадати; її ж вони «гладили» не раз і не два — синці подовгу не сходили. Крутий і поміж людей, і поміж тварин, він цими ж руками, бувало, так муштрував того самого коня, під яким і згинув, що з вудил тільки мило летіло.

За день, як піти назовсім із хати, запрягав він коня і той негадано схарапудився; Павло теж враз скипів, намотав віжки на руку і став хрестити кілком строптивця— здиблений кінь хропів і дико поводив очима, витанцьовуючи по колу навколо господаря з кривою і злобною усмішкою, після кожного удару кілком по крупу кінь здіймався вгору і загрібав ногами повітря, іржав ображено і благально, мов просив милосердя. Злякана Варвара повисла на руці в чоловіка:

—                 Облиш, може, він не винен...

Опісля з’ясувалося, що кінь і справді схарапудився не без причини — наступив тоді на цвяха, що невідь де взявсь на подвір’ї.

Варвара дивилась на холодне Павлове, чомусь по смерті піддуте та посиніле обличчя, і йшла, мов по кладці вглиб пережитого; Василина ж, ніяк не надибавши займиська, тицялася з кутка в куток, крутила скрушно і каятливо головою та все приказувала:

—                 І нащо воно мені... І де воно взялося на мою бідну голову?

Вона заламувала білі руки з довгими пещеними пальцями, на яких жовто зблискували перстні, а хазяйки нишком ховали усмішки в хустки.

—                 Де ж я м’яса візьму на поминки,.. — хрустіла довгими пальцями Василина, мов з холоду розтираючи руки.

Сусід Порфир, що зняв щойно мірку з мерця для труни, обернувся вже в дверях і скрива блимнув на господиню.

—                 Та не скигли ти, — буркнув, — того, що покійник тобі переносив, малої долі стачило б.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2501
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2518

Пошук на сайті: