Іван Корсак - Покруч (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2490
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2502
Грицькова ватага зроду-віку нічого і ні в кого не просила та не вимагала, окрім договору із печаткою, а коли ту печатку, хухнувши, поставили у конторі, хлопці за кілька годин підлатали невідь коли закинуту в Кукуріках хату, засклили вікна і навісили зірвані з петель двері, а в ж досвітком, ледве встало ще заспане і невмите сонце, були у полі. Під вечір, коли до них підкотив мотоцикл агронома, волочачи за собою довгу, як хвіст комети, куряву, за спиною у них поле горбилось і рябіло від вже очищених буряків.

—                 Фю-іть, — здивовано оцінив, протираючи від куряви окуляри, агроном. — Бригада «ух»...

—                 Ножі в нас з моторчиком, — згодився поблажливо Гриць. — А як з транспортом?

—                 В порядку живої черги, — потішив, розводячи руками, агроном.

Жива черга під’їхала лише наступного дня під обід, і тракторист перевальцем, нога за ногу, взявся длубатись і ще біля причепа.

—                  А мені все їдно, — відгризнувся він, коли ватага накинулась на нього і загалдикала пташиним базаром. - Їднаково руб десять в годину... А ви хто такі, щоб мені указувать?

Гриць довго вивчаючим поглядом, злегка жмурячи ліве око, дивився на його неголений і підпухлий з вчорашнього вид.

—                 Ми — збірна Європи. А я — громадянин всесвіту, - скромно відрекомендувався і жестом конферансьє, коли артиста викликають на «біс», показав у бік своєї ватаги. - Ходім покажу документи.

Гриць покопирсався у речовому мішку і щось там забулькало.

—                 Документи справні, — сказав тракторист, витираючись рукавом, і слухняно під’їхав під завантаження.

Ще через день трактористи кидали інші бригади, та, вернувшись на поле, гукали:

—                 А де тут збірна?

І записувалися до Грицька на чергу.

Буряк горів під ножами ватаги, трактористи, відмітившись біля речового мішка, горіли трудовим ентузіазмом а коли сусідні бригади приходили сваритися, Гриць точнісінько як агроном, розводив руками:

—                 В порядку живої черги.

Певно, настукав таки хтось агроному: приїхавши в поле, він довго тинявся ділянкою Грицевої ватаги, нишпорив і шнуркував, підозріло носом крутив, як його гончаки (був затятим мисливцем), що раптом зачули принесені вітром зманливі і збурливі, аж закипала кров, запахи; але так і не маючи щось сказати про бездоганну роботу, снопа в очі за окулярами.

—                 3 післязавтра усі до картоплі, на сортувалку. Соляра кінчається.

Ввечері на великій раді Грицевої ватаги присуд був однодушним:

—                 Там заробимо, як Хома на качалках.

Досвітком, ще тільки перші дими знімалися над потрісканими і облупленими димарями, Гриць вивинувсь у район і вже під обід ватага закопувала край поля в лісопосадці списану, але ще цілком придатну цистерну. Завбачливо виставлена сторожа «голоснула» на бензовоз, що вертався в село із солярою, і шофер, перевіривши документи в речовому мішку, із повеселілими змащеними очима відлив їм по щирості своєї навстіж розчиненої тепер душі.

Агроном по тому ходив темний, як ніч, бив себе в поли й жалівся:

—                 Як воно все мені набридло... Лишався один бензовоз соляри і ту гава-шофер розлив. Якби не побачили біля контори шланга, що волочиться по землі, то й бідона зараз би не зосталося.

Наступного тижня інші бригади, позиркуючи в поле голодними і завидющими очима, сортували малодохідну картоплю, а на ланках Грицевої ватаги шпарко ревли трактори і, вдоволено крякаючи, підходили трактористи до речового мішка в порядку живої черги. В осінньому повітрі пахло першими приморозками і грубою копійкою для ватаги.

Щоправда, на непорочно чистому небі сезонного заробітку зійшла негадана хмара, що дещо притьмарила отой заробок і кинула тінь, мов жнивної пори на свіжоскошену стрень, на завше безтурботне веснянкувате Грицеве обличчя. Завфермою, чималим черевцем багатий, із щоками, що палали нев’янучим, мов борги тутешнього господарства, рум’яцем, раптом виставив, приймаючи від ватаги буряк, п’ятнадцять відсотків засмічення.

В Гриця від обурення потилиця похолонула і він, забожившись перед громадою відшукати пропащу правду, першою ж машиною гайнув на бригаду.

—                 І мені тре’ на світі жити, — преспокійно відраховуючи прибулі машини, чиркав завфермою палички у блокноті — криві і похилені, як паркани в Кукуріках. —Запас їсти не просить: щось усохне, щось зогниє, а щось укра­дуть.

—                 А моє яке діло? — Гриць розкрив розгублено рота, як горобець, в якого із дзьоба безсоромно і нагло вихопили знайдену щойно здобич.

—                 Зате моє діло списувати крадену вами соляру, — незворушно малював ті паркани завфермою.

—                 То ж не п’ятнадцять... Хоч п’ять, — втратив раптово звичну упевненість Гриць.

—                 Дванадцять, — малював своє чоловік.

—                 Сім. — журно мовив безутішний Грицько.

—                 Десять. І балакать більше не буду, — підсмикну її штани завфермою на черевце, які могли б там триматися, якби їх прибили принаймні цвяхами.

Чоловіки із виляском ударили по руках.

По роботі увечері Гриць затужив, довго лежав з відкритими очима і мугикав собі під ніс: «Ой, що росте без кореня...», — ледве чулось Степану, що насторожено прислухався.

—                 За домою засумував? — зробилося шкода йому товариша.

Гриць крутнувся, було, мов шукав третього бока.

—                 Яка там дома... Батьків, знаєш сам, вже нема, живу при тітці. Сім’ї в тридцять літ за зарібками не нажив. Громадянин всесвіту й годі — сьогодні тут, завтра там.

—                 То мо тої скидки шкодуєш?

—                 Угода по-чесному: хто хитріший, того і зверху.

—                 То, може, ти захворів? — зовсім злякався Степан.

—                 Та ні, — важко видихнув, як за покійником, Гриць Самогонка кінчається: живої черги не буде.

У наступні дні Степан взагалі не міг втямити, що діється із Грицьком: то носив оберемками пряники із приїжджої лавки, оті товсті й тверді, мов хокейна шайба, які надкусити здатен хіба що залізний нерідний зуб — невідомо тільки, де їх дівав, до дівчат у сусідні бригади після буряків не находишся; то тинявся городом і вернувся у хату, обвішаний залізяччям, — притягнув казанця, іржаву балійку та стару вихлопну з мотоцикла.

—                 Чи ти за онучника із тутешньої заготконтори? — знизував плечима Степан, дивлячись, як, побрязкуючи залізяччям, порається Грицько.

Гриць зберігав мовчазне достоїнство і лиш зверхньо поглипував на товариша.

А через тиждень він поманив за собою Степана в напівзавалений хлів, що, як висхлий кістяк на скотомогильнику, світив голими, обчухраними вітрами, ребрами, і церемонно тикнув пальцем в якийсь агрегат, невідь яку хитромудру конструкцію, яку Степан міг сприйняти за що завгодно, навіть за НЛО.

На кількох цеглинах стояв казанець, під ним блимав вогонь, вихлопна мотоциклетна труба, місцями обмазана тістом, проштрикнула балійку, і з тої труби капало.

Гриць урочисто, як при великодному причасті, підставив ложку:

—                 Ану, спробуй.

Степан, підозріло косячи оком, сьорбнув і, обпікши горлянку, спочатку закашлявся, а тоді вдоволено й схвально крякнув.

Урочистий Грицько запалив у ложці, високо підняв над головою і вилив цюрочком: вогненна рідина, не згасаючи на льоту, дістала землі і затанцювала синім примарним танцем.

—                 Отепер буряки ми напевне вивезем.

У наступні дні Грицеві хлопці, що й так порались шпарко, наддали іще — зима дихала в спину. Від цього подиху бурякове листя хрустіло, як восковий папір, низом земля встелялася інеєм, а зверху припадала, як першим снігом тихої пори, добірною і лапатою ланкою. Лаялися сусідські бригади, від яких трактористи тікали записуватися до Гриця на чергу, лаявся агроном, в якого діло на полі жило своїм особливим, не завжди зрозумілим і малозалежним від нього життям.

—                 Як воно все набридло мені, — бив себе безпорадно в поли і жалівся на долю. — Як пережити ще тиждень - другий...

Він солодко уявляв недалекий той час, коли вийде на спорожніле поле із гончаками: запушений, мов стріла заєць нестиметься навмання, і гончі в хмільному захваті, не чуючи під дужими лапами засніженої землі, аж розстеляючись, кинуться навздогін, а він відчує таке знайоме похолодіння серця.

Густішав ранками іній і густішала лайка, що спадала на мучену і ненависну всім землю. Підсмикуючи штани, тепер лаявся і завфермою. Серед білого дня агроном відібрав із десяток повнюських машин і направив на іншу ферму — чи то влітку там щось пересипали, чи недосипали, тільки на місці буряка гула лобода і агроном нюхом ще здалеку чув, що відчвахтають чималий йому шмат преміальних.

Обурений нечуваним грабежем, завфермою взявся репетувати, але досить було агроному щось шепнути на вухо, як він, ніби слухняний гончак, відразу прийняв мовчазну і покірну стойку. «Цить, — шепнули йому по секрету, — бо за скидочку в десять відсотків заплачуть твої три оклади».

Один тільки Гриць усміхався куточком рота, підмітаючи від буряка за ватагою поле. Але коли залишалось принаймні з півдня роботи, він негадано знов затужив.

—                 Що для щастя бракує людині? - допитувався у ватаги і дивився очима, якими проводжають у вирій останній, що прощався тужливим гуком, пташиний ключ. А коли ніхто із ватаги не зміг угадати, що ж то саме бракує, Гриць чесно, важко й мрійливо передихнувши, признався сам: — Помитись у справжній лазні. А не в відрі, підігрітому кип’ятильником.

—                 Видумаєш таке, - тільки крутнув головою хтост із ватаги, подивувавшись неймовірній, нездійсненній і недосяжній у Кукуріках, Грицевій забаганці.

Власне, в селі була одна лазня, що тулилася край агрономової садиби, обнесеної високим дощатим парканом, щоб не бачили чужі очі, які туди заїжджають машини — агроном був єдиним з начальства, хто жив не на центральній садибі. І якось вже Грицько заїкнувся за лазню, та агроном, сердитий за транспорт на всю ватагу, - дещиця таки за розподіл в попередні літа йому перепадала, — лиш невдоволено буркнув. А коли Гриць натякнув ненароком, що вони й самі здатні похазяйнувати в його родимій лазні, агроном із підсмішкою мовив невизначено

—                 Я б вам не радив.

...Підмела Грицева ватага поле тоді, коли іншим лишалась ще добра третина. Степан підняв останнього буряка високо над головою, широким змахом ножа урочисто обезглавив його і хлопці, гаркнувши тричі «ура», пішли лаштувати в дорогу клунки.

Пошук на сайті: