Іван Корсак - Покруч (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2481
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2491
Один Гриць не став пакувати валізу, а навіщось потягнув на подвір’я Степана. Він брів навпростець городами, Степан неохоче чимчикував за ним, знизуючи плечима, аж поки вони не опинилися біля агрономової садиби, ген при кінці її, якраз проти лазні.

—                 Експропріація, — згадав слівце Гриць, що три зміни взимку заучував у кочегарці, і впевнено, хазяйським жестом відчинив двері.

Здоровенний рудий гончак, який лежав навпроти дверей, кліпнув очима, мов вітав несподіваних гостей, Гриць і собі, було, кліпнув від негаданої стрічі, в ту ж мить гончак рикнув і, оскаливши білі кликасті зуби, метнувся під ноги. Гриць не встиг навіть прихилити двері, як невідь звідки вихопився другий гончак, і третій.

—                 Рятуйся, хто в бога вірить! — кинув клич стямлений врешті Грицько, і пустився навтікача городами; Степан, не ждучи на повторне запрошення, і собі дав драла за ним.

Хлопці шпарко чесали городом, перестрибуючи борозни і зрідка похапцем озираючись, гончаки ж навпаки, гнали, здавалось, неспішно, проте досить, щоб не відстати й кроку; мало не хапаючи за підметки, гончаки йшли пружинисто й легко, їх м’язи, спраглі волі й стрімкого руху, грали під лискучою шкірою, їх очі світились весело й пустотливо, а довгі червоні язики, звішені з удавано хижих пащ, полоскалися на вітру.

—                 Буде, Степане, баня, — сапаючи, кинув до товариша на бігу Грицько. — Їй-богу. буде.

—                 А таки паритимось, — згодився, так само сапаючи, той.— І мила не треба.

Степан, що завше слідом шнуркував за більш упевненим у житті Грицьком, тепер чесав, аж вітер лящав у вухах, і порівнявся з товаришем, а коли білі зуби переднього гончака двічі клацнули біля самісінького стегна, він, відбиваючись шапкою, навіть випередив Гриця.

Гончаки, що так само весело і пустотливо гнали аматорів паритися у чужій лазні, тепер дещо змінили тактику:один, жахаючи кремінними зубами, лишився бігти позаду, а двоє, грайливо підстрибуючи, стали забігати з боків.

—                  Буде нам, Грицю, баня, буде, — тепер приказував вже Степан, що лишився без шапки, яку одним рипом вирвав із рук крайній пес.

Тої ж хвилі Степан ненароком ступив у непобачену ямку і, перечепившись, котився бочечки: Гриць, не встигши змінити напрямок, спробував, було, його перестрибнути, та спіткнувся і теж заорав носом.

Якусь мить хлопці лежали, боячись навіть дихнути, однак, на їх подив, довгонога ікласта погоня мирно присіла поряд; звісивши вологі червоні язики та пускаючи пару в морозне повітря, гончаки важко сапали підтяглими животами, мов передражнювали й кпилися із втікачів.

Гриць, по злодійському озирнувшись, порачкував, було, кроків два і тихенько хотів звестися: рачкувати йому гончаки не боронили, але ледве він став розгинатися, як всі троє рикнули в один голос і настовбурчили на загривку кудлату шерсть. Він знову порачкував і став зводитися, і знову з ошкірених пащ крізь пару загрозливо і застерігаюче на нього дихнуло грізне гарчання; врешті хлопці порачкували вдвох.

—                 От лазня, так лазня, — прорік Степан, обачно оглядуючись на почесний екскорт і лізучи навкарачки далі.

Кіт, що невідь звідки узявся, негадано визволив бранців з облоги: задерши войовничо хвоста і зневажливо фуркнувши, він, очевидячки, вельми боляче зачепив самолюбство знатних таких гончаків і ті, враз забувши недавню забаву, метнулися за нахабою.

—                 Славна лазня, — мовив Грицько, інтелігентно струшуючи порох із рукава.

—                  Не надякуватись, — згодився Степан, ворушачи шкірою на спині і силячись таким рипом відклеїти мокру прилиплу сорочку.

—                 Резюме, — Гриць не зміг відмовитись тут від ученого слова. — Ми надули із транспортом агронома. Завфермою нагрів скидкою нас. Агроном об’їхав завфермою. І нас, грішних, попарив. Всі, здається, порахувалися?

—                 Всі, — без видимої втіхи кивнув головою Степан. - Крім контори. Пішли по гроші.

Брався мороз, тужавіла і стугоніла під ногами земля Зиркнувши в непотрібне і нецікаве тепер йому поле, забіліле від паморозі, всіяне кучами буряків, густо оброслих інеєм, що їжився як сива щетина на неголеному обличчі, Гриць, насвистуючи безтурботною вільною птахою, рушив в контору. Степан звично подався за ним.

Брався мороз. Стугоніла під ногами байдужа і чужа земля.

 

СМАГА

Карпо Бібчук вертався із заробітків.

Пухкий сніг під ногами жалісливо повискував скривдженим цуценям, нагло брався у силі мороз, обпікаючи, мов окропом, щоки і силячись заповзти під благеньку куфайку, і Карпо наддавав ходи. Вузька лісова дорога, ледве позначена недбалим розчерком санного сліду, звивалася і петляла поміж гінкої й лункої, як дзвін, соснини. Час від часу із гілки, яка злегка хитнеться від злету настраханого ненароком птаха, спадав дрібний білий пил, що тихо іскрився у напівприсмерку і осідав додолу.

Карпо чесав шпарко, кирзові чоботи, намерзлі і тверді, мов усохле дерево, видавалось, несли його самі: йому хотілось таки на домашній поріг ще сьогодні ступити.

Карпо Бібчук вертався із заробітків.

Гуляла саме колективізація на волинськім повоєннім Поліссі, обдирались клуні, розтягались хліви, усуспільнювалася худоба та реманент, і валки підвід, супроводжувані господарями з понуреними головами і моторошним лементом та голосінням жінок, похоронними процесіями брели принишклими і оторопілими селами. Карпа у колгосп, пригрозивши під поріг обрізати землю, записали першої осені; зиму він пережив минулими статками, у наступну, рятуючись, у хліб пішли висівки, а третьої він чекати не став. Відразу по косовиці, одного раннього досвітку, ще до того, як мав бригадир бичілном у вікно постукати, заганяючи на роботу, зібрав Карпо речовий мішок і, під суд ризикуючи втрапити, втік із села. Бо в сорок своїх неповних літ він багато чого вже міг: худізний, зате міцної, широкої кості, за одною сироваткою міг тягнути косу від сходу сонця і до заходу; міг не покласти у рот, як бувало у війну, за тиждень навіть зашкарублої і черствої шкорини чи жменю витрушених із кишень, навпіл з тютюном, крихт; навпаки, міг, як треба було, їсти поряд трупами непохованих ще, пошматованих товаришів — за свій вік багато він міг. Але й досі не міг дивитися дітям в голодні очі.

А дітьми Карпове і Онисине обійстя було заможне, як приніс бусько сюди старшеньку дочку, так п’ять весен підряд не лінувався носити, не ганджував і не обминав подвориці. Старшенькій вже минало одинадцять, менша небавом мала у школу йти — п’ятеро доньок, білявих та голубооких, метеликами пурхали всеньке літо, матері помагали. Вони і взимку так само світили личками, лиш як підступав скрадливо голод, то очі синішали.

Карпо Бібчук вертався із заробітків. Другий десяток верстов міряв він лісовою дорогою від залізниці, але ще з десяток лишалось додому; ішов він шпарко, чесав умерзлими кирзаками розмашисто; боячись за горлянку на скрипучому і їдкому морозі, він заціплював рота, вдихав і видихав через ніс колюче іскристе повітря, і пара валила з нього, мов із змиленого коня. Карпо все наддавав, не шкодуючи ніг, не чуючи холоду і вантажу — речовий мішок за спиною вщерть був набитий зарібком на рисових чеках Кубані; від ваги ломило в крижі, лоскотав під сорочкою піт набридливою мурахою, а він йшов та ішов, закидаючи кирзаками. Але хоч як не кріпився Карпо, врешті втома стала долати, нили підбиті ноги, низонула під бік колька-зануда. І він скинув вантаж із плеча і, перевівши дух, опустився на речовий мішок.

Тільки тепер він відчув, що знесилився, і довго сидів незрушно, слухаючи, як на морозі лунко пострілюють мерзлі, стрункі і високі, витягнуті в тугу струну, сосни. У загуслому, нечуваної синяви опівнічному небі раптом скрикнув, пролітаючи, горластий крук, і від того зловісного, скрипучого окрику прокотилося, спотикаючись і перегукуючись, лякливе відлуння над обширом. Раптом у присмерку поміж дерев зблимнув вогник, хирлявий якийсь і жовтуватий, зблиснув непевно й несміливо, ніби пробуючись, на хвилю з’явився він і знову погас, аж доки, кліпнувши кілька разів, не взявся, нарешті, у силі. Карпо сперш подумав, що мо звірина, і шкіра на спині пішла в нього в брижі, наче в коня, що зганяє у спасівку гедзя, але в ту ж мить здогадався і посміявся в душі сам над собою. «Замучениця, — мов стямився він, упізнавши хутір обабіч шляху, куди за життя лиш раз заходив води напитись. — Та ж додому менше, ніж три година».

Йому хотілось боржій додому, що вже тут через ліс та болітце, каменем, здавалось, можна докинути, кортіло додому, тим більше, по піврічній розлуці. Але й так само хотілось хоч на годину дати спокій знесиленій плоті, змученим костям, що аж рипіли з утоми; і спочити не тут, на шорсткому, мов тертка морозі, від якого дубіє ураз комір спотілої його сорочки, спочити по людському в хаті, що зблимувала так близько, зблимувала зманливо і притягально.

Повагавшись, Карпо через силу звівся на ноги, аж затріщало в колінах, але й тепер напевне не знав, куди рушить в наступну мить; він намірився, було, прошкувати таки далі, додому, та пересилив страх, що як ще раз присяде, то вже не встане, зморить сон, і не скоро тоді діждуться гостинців його дітлахи.

Не вагаючись більше, Карпо рушив на хутір.

Здоровенний псюга двічі спроквола гавкнув, швидше навіть не гавкнув, а бамкнув густим і невдоволеним басом, як деревом хто ударив в масивний дзвін.

—                 Кого там трясця несе лихої пори? — озвався у шпарину хіба на палець відчинених дверей жіночий голос.

Карпо, мнучись і переступаючи з ноги на ногу, узявся розказувати, з якого села він і як дражнять по вуличному, що важило тут куди більше писаного документа, і лиш тоді впустили його у хату. Господарями, а точніше господинями хутора було дві жінки: стара на печі, з єдиним зубом, що здивовано білів, виглядуючи із запалого, мов обваленого старістю, рота, і молодша, певне дочка, із прудкими як в рисі очима. Жінки сперш підозріло оглянули, прискіпливо і уважно облапали стривоженими очима пізнього гостя, мов мав він прихований гандж і от-от його вони виявлять; врешті, молодша, очевидячки, не знайшовши отого ганджу і заспокоївшись, війнула по хаті спідницею та заходилася лаштувати, хоч як вже віднікувався Карпо, вечерю.

За столом, де парував наваристий борщ, у який встроми, здавалося, ложку, то так і стоятиме, не впаде, не вельми розніженому баландою, яку довозили на рисові чеки заробітчанам, та ще виголоднілому за дорогу Карпові найбільше труда коштувало не вельми прудко махати отою ложкою. Він розімлівав від тепла, яким дихала піч, справжньої, подавно знаної їжі, чарчини горілки, яку, змилосердившись над пізнім і задубілим на холоді подорожнім, внесла молодша господиня у запотілій пляшці з комірчини, він танув і розімлівав на очах.

—                 Ще колгоспом у вас не пахне, — сказав він без завидок, і понюхав скибку житнього хліба, чорного, але напрочуд пухкого, що ширив свій лоскітливий дух на всеньку хату і танув у роті швидше цукерки.

—                 Кому ми треба, — трохи манірно прикусила губу від мимовільної похвали молодша хазяйка. — Дві жінки, дві нещасниці на хуторі серед лісу.

Тут можна ще жити, пораючись за мискою, думав Карпо, тут воля, тут немає начальників, ори і сій собі на здоров’я і ніхто не стоїть над твоєю душею, як любить стояти в Карповім селі бригадир, поляскуючи бичілном себе по халяві і назирком приглядаючись, чи справно жінки бо полють льон; тут єдиний хіба начальник — вовк - сіроманець, що приблудить морозного вечора під отаку Замученицю і, зачувши за товстими стінами недосяжний дух тлустої угодованої худобини, підніме голову до холодних байдужих зірок та, мордований марним передчуттям хмільного присмаку теплої крові в пащі, протяжно й жалібно завиє з безсилля й розпуки.

Небагатослівний гість за вечерею скупо оповідав, як велося йому на зарібках, де під скаженим сонцем треба витягнути було безкінечний день косу на рисові, що черкотів і деренчав, мов бляшаний; господиня собі нарікнула на долю вдовину, бо нікому на подвориці у похилений паркан навіть кілка забити, а коли з пляшки у склянку збулькнула рештка із денця, то став дякувати Карпо і лаштуватися знову в дорогу.

—                 Пса в таку пору гріх з хати вигнати, — зітхнувши, похвалилась єдиним зубом стара із печі. — Заночуй, бо ж згибієш у дорозі.

За вечір вона мало встрявала в балачку, а як озивалася, то старим утомленим джмелем: «жгибієш у дорожі».

Зима, цьогоріч несподівана і зараня, взялася по щирості гарувати, ласівці на вікні квітли пишним мохнатим квітом, і той квіт на очах встеляв скло.

Пошук на сайті: