Іван Корсак - Покруч (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2492
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2506
Карпо мимохіть визирнув крізь верхню, менш вмерзлу шибку. Місяць, обламок сяючої крижини, обливав галяву потойбічним примарним світлом, обшир яснів, як ясніє свіжобілена хата, коли господиня передала ненароком синьки. Битим колючим склом іскрився сніг, а тіні від поодиноких дерев лежали намальованими фіолетовим чорнилом: холодний, бездушний, моторошно кладовищний обшир жахав і відштовхував.

—                 Може, й ночуйте, — непевно сказала молодша господиня.

Карпо, що стояв серед хати ні в сих, ні в тих, пом’явся, було, потупцявся, а врешті глибоко вдихнувши, аж ніздрі затріпотіли, зняв речовий мішок із плеча.

Йому постелили на лаві, молодша хазяйка вляглася на примості, а стара залишилася на печі, і небавом уже сопла і гула у ніс, як вітер в порожню пляшку.

Карпо ж заснув далеко не зразу. Тішачись теплом, ситістю і спочинком, він довго лежав із відкритими очима, пересипав і перевіював свої думки, як пересипають на вітрі зерно із жмені у жменю, відвіюючи від полови. Молодша хазяйка теж, певне, не спала, ще довго поверталася з боку на бік, і близькість жіночого тіла, ще пружного, налитого нерозтраченим соком, непокоїла Карпа. Шпарка, як дьоготь, горілка, якої й не зчувся із холоду як вихилив сам майже пляшчину, стала прудкіше гнати по жилах густу його кров, і та кров все гарячіла, бурлила і закипала, аж тріщала його худа, але дужа плоть.

Напочатку він боровся з собою, силячись втриматись від спокуси, та з часом давалось йому те важче, докори сумління ніяк не могли переважити нестримного поклику вічного і непереборного інстинкту, поклику виголоднілого на зарібках тіла, що кричало і рвалось до іншого тіла, як рветься хижак до свіжої, ще паруючої дичини; нарешті, мала настати колись така мить, і вона настала, шо він не ладен був більш володіти собою.

Карпо ступив три кроки до примоста і легенько поклав тремтячу долоню на її голе плече.

—                 Не знаєш броду, не лізь у воду, — засвітились в пітьмі два рядки рівних білих зубів.

Карпо сприйняв ці слова як виклик.

Він шулікою впав на груди її, придавив і зім’яв, голодним ротом шукаючи її рота, зманливих вуст; він ввійшо в неї жадібно і поспішно, у туге, аж рипить, подавно знале чоловіків пружне і гаряче тіло, він весь увійшов і ще йому було безкінчено мало; худі і чіпкі його пальці вп’ялися, мов кігті, в м’які її і округлі плечі; він порався з нею на всю міць свого виробленого і все ж далебі не слабкого ще тіла, а вона затріпотіла й забилась під ним пійманою рибиною, і Карпо порав щосили оту рибину; нараз ним оволоділо непереборне і дике бажання зробити їй боляче, і він робив їй, але й вона робила йому, кусаючи і гризучи худі його плечі. Ошоломілий, він осліп на той час і оглух, він не чув навіть, як стара прокинулась на печі, вовтузилася і крехтала; він порав здобич свою, розгарячілу, пітну і тремтливу; і лиш під кінець він став виходити із безпам’ятства, з пітьми шалу; нарешті, наче в кінці тунелю, заясніло м’яке наростаюче світло, повіки його мимохіть примружились, і облегшене тіло здригнулося кілька разів.

Спав він чавунним сном.

А коли уже завидна через силу розплющив важкі повіки, то стямивсь не зразу, .крутячи спантеличено і подивовано головою: «Де він? Що він?».

І коли до нього стало вертатися усвідомлення себе, повертатися спомини, учорашнє, вечірнє, нічне, Карпо з страхом заплющив очі, наче можна було заховатися і прихиститись за щільно приплющеними повіками.

Але й це рятувало мало.

Він відчував, як червоніє, густо й нестримно, кров приливала до щік, що аж стали пашіти, і Карно, матюкнувшись круто та з викрутасами, ще міцніше примружив повіки. Він не міг тепер пробачити сам собі, що не мав учора терпцю: вистачало його на півроку заробітчанських поневірянь, коли долоні облазили від роботи, а на три години ходи не стачило; хватило на гущу і забракло на юшку, та вже рачки доліз би...

У хаті скрадливою кішкою, навшпиньки ступаючи, поралася молодша господиня, шаруділа спідницею і стиха побрязкувала мисками. Врешті Карпо мовчки встав із постелі, і, чомусь соромлячись поглядом зустрічатися із хазяйкою, взявся вмиватися. Господиня метнулась, було, полити літеплом просто із казанця, але він злегка рукою відсторонив її кухлика і став умиватися з колодижного відра, де в крижаній, аж обпікає і забивав дух воді ще плавали прозорі й дзвінкі льодини. Пурхаючи і покрекуючи, він хлюпнув тої води, мов шпаркого окропу, на своє кілька днів неголене, вкрите рудуватою, як ячмінна стерень, щетиною шорстке обличчя, і йому почало розвиднятися.

Так само мовчки він сів за стіл. Тріщала, розколювалася голова, кожен звук, навіть брязкіт дужки відра, відзивався у ній довгим болюче-нудним відлунням, і він налив собі гранчак прозоро-чистої, аж синьої від потаємної сили горілки.

Як молотком по тімені вдарив первак — і ще йому більше розвиднілося. Карпо вкинув у рот хрумку, на сметані смажену зеленицю, подумав трохи і підлив знову у склянку собі й господині.

Світ мінився на очах.

Карпо не ховав більше погляду, несподівано розбалакався, узявшись розказувати про зарібки, і при тому незграбно розмахував худими і довгими, немов граблища, своїми руками, а господиня підтакувала, догідливо скліпуючи повіками. І дивно було якось йому: хмелів лиш язик, що все важче, дубіючи, повертався у рогі, а думка лишалася тверезою і холодною, як кринична, щойно із двору вода. Думалося Карпові, чом неправедно так на світі, один проживе, мов проспіває пісню, а другий, і він при тому числі, лиш намучиться, виробить за себе й за того, що співатиме; он вже у сорок літ пальці які — вперше глянув Карпо із жалем на власні руки — вироблені, з гулями на суглобах, мов старе коріняччя, що на кінній дорозі, обтоптане і обдерте, повилазило з-під землі. Невже стільки, як він, повинна людина жили тягнути, і не мати щодень на столі бодай шушварка до пісної картоплини, чи у трудну весняну пору, коли божий день за плугом так виходити непросто, не зможуть покласти йому у вузлик нічого, окрім затирки з конопляного сім'я... Карпо знав, що там, у селі, у колгоспі, йому не дадуть роздобріти, там деруть сьому шкуру, як ще й шоста не наросла.

Але ж діти там у селі... І що люди подумають?

Защеміло йому таки, як згадав дітей, а про людей йому байдуже. Стільки сліз і біди надивився він на віку, стільки зла одне одному чинять люди — і не тільки в гірку пору війни, а й до неї, надивився немало. Бувало, не встигне сусід сп’ясти путнього зруба, хліви облагодити та пару вивершити стіжків і оборога, як, диви, палахтить вже якоїсь ночі, з чорних завидок палахтить, і лемент вже на кутку, біжать люди, відрами брязкаючи, стають супроти вогню, а хто підпалив — найбільше старається... Загубитися б десь, на отакому хуторі, серед лісу, серед корчак, де замість торби начальників, що за літо сім раз переміряють поле та сіножать, аби, крий боже, п’яді зайвої не дісталося, розходжує тут на привіллі єдиний хіба землемір — сіра цибата чапля...

Осудити можна людину за все, думав Карпо, тільки ж хто судить її за те, що вона хоче жити. Марне і надурняк він не пнеться нічого, без нього до готового хліба знайдеться губа, він же мозолями все, а не так собі, мов спі­ваючи.

—                 Не хочу співати, — з трудом повернув отерглого і задубілого язика.

—                 Можеш і не співати, — відказала, сміючись, господиня. — А спати марш.

І поштовхала легенько у плечі його до примоста.

Наступного ранку Карпо, що не був досі прихильним до чарки, знов оглушив себе гранчаком і проспав до вечора.

А третього ранку, одутий як сич, встав, мовчки узяв сокиру з-за лави і, тернувши звично пальцем по лезу та крутнувши невдоволено головою, понуро понлентався на подворицю. Він добував з-під снігу ще за тепла порізані дрова, навмисне добираючи найгрубіші, покручені і сукуваті, з маху довгих костистих рук заганяв по обух сокиру у мерзле дерево і, гехкаючи, бив у колоду; усю міць вкладав він в роботу, у кожен удар, мов вибивав із себе важкі і такі ж намерзлі, як дрова, думки — тільки з дзвоном і хряскотом розлітались довкола тріски.

Ще два тижні лежав під примостом не розпакованим речовий мішок, а якоїсь неділі Карпо, зітхнувши, витяг його і пішов у комірчину висипати у бодню рис.

За зиму він самотужки пересипав свининця і перестелив підлогу, поправив оборога, що похилився було, мов добряче мавсь напідпитку, і держав набакир вельми хвацько свого капелюха. У свято Карпо рідко лишався у хаті, більше бродив із рушницею навколишнім лісом, читаючи і розгадуючи на цнотливих снігах чудернацький правопис звіриних слідів; інколи він приносив окривавленого зайця чи бровастого замашного тетерюка.

Перехожі на хутір нечасто заходили, Карпо не ховався від них, але й не спішив муляти очі, здебільшого виглядав з-за вугла, як минають обійстя, проводжав в бік села довгим і трохи заздрісним поглядом.

Онисі в село доказали за чоловіка уже весною, як прилетіли книги: вони вививалися за хатою над лужком, перекидалися на льоту, кигикали і стогнали, мов бідкалися, як же їм ранньої такої пори звити гнізда.

Сперш, як сказали Онисі, вона не повірила, за жінками ніколи Карпо волочитися звички не мав, але коли сусід забожився, що бачив сам і навіть з ним говорим, Онися кишнула на дітей, що засвітилися з нетерпіння і цікавості личками, а саму її раптом піднудило і жовті кола попливли в очах.

—                 Хай розживається, — тільки й мовила, і сіла на призьбу, бо ноги чогось не тримали.

Блиснуло сонце, запарувала земля, і постаті ратаїв на полях мерехтіли, текли і струменилися; треба було й Онисі вже братись за плуга.

Тиждень ходила за бригадиром, коня канючила, і на котрийсь бо день таки виканючила. Півчвіртки житнього борошна, що тримала на чорний день, переділила і ще навпіл, собі і коневі, погодувала його і поїхала в поле, а діти дома лишилися замість матері гарувати, повзали по грядках, як травневі жуки: тільки білі.

Надягнула шлею Онися, вчепила плуга і перехрестилася; не так бога молила, щоб поміг, як просила, щоб люди не бачили — не вміє вона орати.

Кінь рушив спершу послушно, навіть шпарко ішов, і Онися бігала перші борозни, а як приноровилася трохи, то ступала широко, по-чоловічому, майже як інші ратаї.

Справний то був колись кінь, весь вороний, тільки біла латка на лобі, мов чирва на гральній карті, у господаря свого, доки той як куркуль не загримів до Сибіру, він землі не чув під ногами, мов линок гладкий і лискучий. А як потрапив в колгосп у руки конюха Яцка пришелепуватого, то змирщавів хіба за півроку й обліз, на додачу, ще й знатурився. Перші борозни, тягнучи шпарко плуга, вороний підозріло, з великим сумнівом косив на Онисю своє каре велике око: видавалось, не тільки вона сама, а й кінь не вельми то вірив, чи вийде щось путнє з того орання.

На четвертій борозні вороний раптом став, як укопаний, потім ступив три кроки і знову став, а тоді несподівано звівся на дибки, дико й пронизливо заіржав, показуючи довгі зуби та бліді десна, а врешті впав на спину, і, як каверзлива дитина ногами, замолов своїми худими лапами.

Онися, отетерівши, перехрестилася. Навіть не відаючи, що тут вдіяти, присіла у борозні, тихцем сплакнула, а тоді стала згадувати, як розказували про вороного чоловіки.

Відтоді, як побився Яцко об заклад, що перевезе на цьому коні зараз півтори тонни — перевіз таки і виграв самогонки пляшчину, — підірваний вороний, затямивши колгоспну службу, став натурливим і визнавав далеко не кожні руки, а жінок взагалі нізащо мав.

Кінь полежав собі півгодини, потайки час від часу зирячи скрива, чи нема в руці в ратая доброго пужална, а тоді, як ні в чому і не бувало, встав і пішов борозною, покірно тягнувши плуга, що в руках у Онисі то заривався у землю до рижцю, то, вибиваючи дрижаки, норовив і зовсім вискочити.

Дві борозни вороний пройшов шовковим, а на третій знову беркицнувся, помолов собі лапами, і влігся на півгодини. Коли ж Онися заходилася коло нього з хворостиною, бо на батіг Яцко досі не розхазяювався, то кінь тільки хвостом ледачо помахував, наче від набридлої мухи.

Так і орала вона до вечора: дві скиби масно влягалися, паруючи і чорно зблискуючи супроти сонця, а на третій починалась вистава. Може з чверть вона впорала, коли стало смеркати, і вже як виходила з останньої борозни, вороний зовсім скрутився. Щось йому не припало до шмиги і він, підкинувши зад і відбрикнувши, рвонувся раптово вперед, Онися щомоці, аж жили синіли, тримала плуга, бо ж покалічиться клята скотина; раптом він завернув круто вправо, Онисю так само круто заносило і вело, і врешті з усього маху разом з плугом хряпнуло в віз.

Мало пам’яталось Онисі, як уже запрягла і доїхала, тільки наступного дня не встала.

Тепер діти самі шпорталися по господарці, напували корову і різали січку; деколи, правда, забіжать сусіди, погомонять трішки, поспівчувають Онисі і біжать собі — в кожного своєї біди доволі. Два тижні Онисі не ліпшало і не гіршало, смоложило в грудях, бо грудьми її кинуло на полудрабок. Їй все хотілося викашлятися і не могла, лиш підкашлювала так тоненько й пискляво, мов підсміювала із кого.

Не має звички біда одною ходити, завжди пару знайде. Стали діти відкопувати картоплю, пальченятами більше греблися, аніж залізником, відкопали якось урешті, а вибирати нічого. Розлилися тої весни води широко, найвужча річечка голубіла рікою дужою і повносилою, до хат навіть в декого підкрадалася, і траплялось, що човни припинали просто до зруба. Підпливла картопля в Онисиній ямці, зогнила і тільки чавкала у пальчатах дитячих. Тож цілішу вищипували по одній на насіння, а напівзогнилу полоскали й варили: правда, тхнуло від казанця і нудило, та все ж краще, ніж бігати дітлашні щодня і заглядати, чи не підросла ще на борщ лобода і кропива.

Пошук на сайті: