Іван Корсак - Покруч (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2492
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2509
—                 Хто ж про покійного зле згадує, — підняла голову Ганна і взялася витирати хустинкою свої розпашілі, аж бурячкові від холоду і мокрого снігу руки. — Я вже гадала, що в селі черствішої Предсідателевої не знайти душі. На ній, як на випаленій землі, ніщо, здавалося, не зросте, і то сьогодні зустріла його на кладовищі.

—                 То хіба він на жінчину могилу прийшов? — з протягом вимовляючи слова, крутнула головою Настя. — Не віриться, людино, у цього чоловіка замість серця—грудка мерзлої глини. Я його видивилася вже однієї осені...

Ганна знала, про що говорить Настя, і що вона видивилася, бо діялося воно в неї самої на очах. Тої осені діла в колгоспі не ладились, бульби копати взялися пізно, а шуму й гвалту наробили, як вже досвітками пришерхла земля, встелялася сизим, іскристим інеєм. Все таки якось ту картоплю перекопирсали п’яте через десяте і при перших морозах потелефонували з контори в район, що на полі нема нічого.

Але люди на поле ходили ще, особливо на болото за каналом, де пухка торфяна земля не спішила подаватися злій зимі. З-під мерзлих шкарубких кавалків, що відставали і лупилися як шкарлупа на круто звареному яйці, жінки якось накопували по кілька відер, а хто й до мішечка — їсти ті чорні від торфу бульбини, що вже підмерзлі дзвеніли, вдаряючись одна об одну, не годилися, а варили їх здебільшого поросятам.

Пішла й собі Настя одного дня, і до обіда, хукаючи в застигаючі пальці, що зводили корчі від вихолонулої землі, надлубала три відра картоплин, які бряжчали в мішку каміняччям. Може б і ще по відру вдалося надлубати, але раптом якась із жінок злякано гукнула:

—                 Тікайте, баби, Предсідатель!

І справді, полем, сердито поганяючи коня, до них летів вершник. Жінки з брязкотом кидали відра, бігли до каналу і стрибали у чорну, крижану і судомисту воду, що взялася вже неміцним льодом, той лід тонко дзвенів і ламався, боляче ріжучи гостряками розчервонілі литки, та на те, як і на мокрі спідниці, що враз ставали бляшаними і торохтіли на бігу, ніхто не мав часу зважати.

Настя зірвалася спочатку і собі за жінками, наче за­була за свою криву ногу, але нараз схаменулася. «А мені чого? — подумала з несподіваною байдужістю. — Ніхто мене вже не зробить нещаснішою».

Настя добре пам’ятала, як підлетів до неї Предсідатель, як він стрибнув з коня і почав ногами перекидати иідра і мішки. Та найбільше запам’яталися його очі. То були очі дійсно щасливої людини, в них світилися втіха і радість, справжні і непідробні, відчуття своєї сили, що мала право, не питаючись, карати і милувати, в них світилися насолода і торжество.

—                 Посаджу! Усіх к чорту пересаджаю!—закричав тоді. Предсідатель, копнувши, як м’яча, її плетеного кошика, і той кошик, описавши з свистом дугу, плюхнувся в кришиво льоду в канаві.

—                 Воно ж гноєм однаково стане, — важко видихнула, стримуючи себе, Настя.

—                 Хай і гноєм, а не руш! На ферму дав вказівку завезти.

Як налетів вихором, так і зник. Жінки, втомлено ідучи додому, ще довго кляли, щоб він так побачив свого сина, як та картопля побачить ферму. Звісно, ніхто не приїжджав збирати ті мерзляки на торфяник, а сина він таки один раз побачив, відколи той зійшов з дому і років десять не давав про себе знати.

Викликали Предсідателя в район паспорт міняти, і як вже виходив з паспортного столу, то мимохіть ковзнув оком по стенду «Їх розшукує міліція» — зліва вгорі першою була фотографія сина. Він довго стояз перед стендом, з натугою перекладаючи незграбні і важкі, як каміння, думки, нарешті, навіть не прочитавши, що написано під фотографією, невдоволено крутнув головою і рушив додому, кинувши сам до себе крізь зуби:

—                 Ти ба, вуса завів.

Ганна з Настею ще якусь хвилю помовчали, згадуючи сільські бувальці з Предсідателем. У зимному повітрі, пролітаючи високо над кладовищем, раптом скрикнула ворона, скрикнула деренчливо, як колеться намерзле у кріпку стужу дерево, і від цього надтріснутого звуку з верховіття сосни зірвалися в незворушній тиші і закружляли волохаті сніжинки.

—                 В цій сім’ї ніхто нікого не любив, — вернулася до своєї мови Настя.— І шкодувати нікому, і ні за ким, жодного путнього.

—                 Чого ж, — не згодилася Ганна. — Невістка людиною була.

Ганна добре знала колись цю сім’ю. Поки не побудувалась, жила вона в свекра, від Предсідателя в недалекому сусідстві. Не раз і не два, увечері і вдосвіта, в найглухішу ніч, коли тільки чорти навкулачки ідуть, дзеленчало вікно свекрової хати і застраханий голос Предсідателевої невістки просив порятунку. Не хотіла вона, розказували люди, ох, як не хотіла іти в цю сім’ю. Але якось увечері приїхав до них Предсідатель. Не привітавшись, він сів за столом під покутньою стіною і мовчки, тільки білки очей поблискували з-під густих брів, дивився то на хазяйку, що заметушилася раптом і забряжчала горшками та сковорідками, то на дочку, що забилася в куток і нажахано тулилася спиною до холодної стіни. І коли господиня виставила на стіл все краще, що могло тільки знайтися у цю пору в домі, скрива посміхнувся.

—                 Я не прийшов твоє смердюче сало їсти, — сердито випалив і недбало докинув, дивлячись у знічені очі хазяїна. — Не віддаси дочки, — в порошок зітру, на макуху, на потереху...

І несподівано з усієї сили вдарив кулаком по столу так, що високо підскочили склянки і жалібно дзеленчали ще навіть тоді, як він вихором вилетів з хати..

Бити невістку син почав на третій день після весілля, бив роками, але жодного разу на ній люди не побачили навіть найменшого синця. Чого воно так, Ганна дізналася тільки через багато часу, коли одного разу вбігла, рятую­чись, до них невістка і відразу ж упала, хапливо і жадібно ловлячи повітря широко розкритим ротом.

—                 Що ж вони, недолюдки, з тобою зробили! — кинулася Ганна до неї.

—                 У груди ногами бив... Через подушку, щоб знаку не було, — крізь сухий, упівсили, якийсь немічний кашель відказала невістка.

Коли син лінувався хатою колотити, концерти для всього кутка влаштовував старий, його привозили п’яного і вивалювали з воза, здавалося, напівживого, але він швидко оклигував, бодай настільки, щоб ганяти жінку навколо хати. А як це йому набридало, брав рушницю, бабахкав у чорне глухе небо, і кричав:

—                 Я Предсідатель!

Одного дня невістка пропала з дому. ЇЇ шукали та ніхто не знав, де вона могла дітись. Думали вже втопилася, але потім люди переказували, що бачили її в районі на вокзалі. Призналася комусь із знайомих, що втекла з дому, назавжди втекла: весела була така і все не вірила, що вона не в свекровій хаті. Син і собі подався тоді під три вітри і за всі роки навіть два слова не черкнув батькові й матері, тільки й того, що фотографію його Предсідатель випадком зустрів у міліції. Зоставшись з жінкою в хаті, що враз наче побільшала і стала гоготіти порожньою бочкою. Предсідатель не відзивався місяцями. Тіль­ки однієї неділі, ще лежачи в ліжку, буркнув на жінку:

—                 Чом порати не встаєш?

Предсідатель недбало штовхнув жінчину руку, і та рука, холодна і заклякла, раптом спружинила, мов гумова, а він, відчуваючи, як з мимовільного жаху його починає крутити і перекошувати правець, зібрався нараз з останніми силами і, як з крижаної води, вихопився з постелі від мертвої жінки.

Так остався він один у порожній хаті, що притулилася край села, мов вагалася приставати їй до гурту сільських хат чи не приставати, — і тепер уже зовсім не мав до кого відізватися.

—                 Досі дивуюся, як його люди терпіли, — перекладаючи з руки в руку вузлик, який вона принесла на чоловікову могилу, сказала Настя і зібралася іти. — Пам’ятаєш, як його знімали?

Чому ж не пам’ятала, добре вклімився Ганні той день. Головування Предсідателя обірвалося ранньою весною, раптово і нагло, несподівано для нього самого і для всенького села. Якось уранці він збирався їхати в район і вже заведена машина бурчала під конторою, як прибіг Яшка Теребейчиків, що підвозив корми на фермі, і, мнучи засмальцьованого картуза, став просити машину завезти жінку в пологовий будинок.

—                 Весь транспорт по роботах розписаний, і я зривати його через тебе не стану. Хочеш — садови жінку наверх, - показав Предсідатель рукою на кузов вантажної машини, якою він збирався їхати і, ховаючись від занудливої мжички, докинув:—Ні чорта не роблять, тільки дітей плодити ласі.

Яшка якось довіз у лікарню жінку, то притримуючи її, що вже корчилася у передродових потугах, то прикриваючи хусткою-накидухою від дощу і вітру, якими проймало наскрізь на машині душу, а то, відбиваючись од двох порожніх бочок від мастил, що качалися по кузові, немилосердно гриміли і загрожували йому з жінкою попереламувати ноги.

Увечері жінка народила дочку, а наступного дня їй погіршало, під обід вона вже не пам’яталася, і з області спеціальним літаком прилетіли консультанти. В маренні, метаючись і нерозбірливо говорячи сама з собою, вона пролежала три дні і померла, не приходячн до пам’яті.

Ще через день на колгоспних зборах знімали ІІредсідателя. Він сидів не в президії, на звичному місці, яке хтось інший досі не наважувався зайняти, а вже в залі, і тільки здивовано крутив головою, час від часу приказуючи до себе: «За що?».

Представник з району, немолодий сутулий чоловік, який вів збори врівноважено і буденно, раптом не стримався і мало не верескнув:

—                 Та поясніть же, люди, за що, бо я вже не маю душі йому говорити...

З того дня усі ці роки, десятою дорогою Предсідатель обходив колгосп, стидаючись працювати у полі чи на фермі, здебільшого ж перебивався сезонними заробітками. І тільки недавно, минулої осені, сталася у нього притичина з колгоспом і селом.

Під обід приїхали до нього додому обоє голоби - колгоспний і сільський, довго стукали в сінешні двері, аж поки вони не відчинилися і з них виглянула заспана, розкошлана голова Предсідателя, що хрипло пробасила:

—                 Ну, чого?

Гості, як зговорившись, засміялися.       '

Предсідатель, гмикнувши, невдоволено переступив поріг.

—                 Делікатне до вас діло маємо, - почав здалеку голова сільради. - Тут така гарна околиця, отож по генплану села маємо будувати спортивний комплекс, зали там всілякі, плавальний басейн...

Предсідатель нерозуміюче глипнув спочатку на того, хто говорив, потім на його товариша, а тоді відвернувся. Якийсь час, коли зняли з голови, його ще пробували совістити, і він навчився відтоді не відсварюватися, тільки від­вертатись.

—                 Вашу хату доведеться знести. Хочете — сплатимо за неї і дамо хорошу колгоспну квартиру, а хочете нову поможемо збудувати. Тільки нинішню зносити конче.

Шкіра на лобі в Предсідателя якось кумедно зворушилася, мов там, десь глибше під нею, ще тільки почали просипатися і ворушитися думки.

—                 Отак би й зразу, а то лапшу на вуха вішають.

—                 Ми по-людськи домовитись хочемо.

—                 Все до людей підлизуєтесь, демократію розводите, - не слухав Предсідатель, і товсті губи його великого рота враз роз’їхалися в багатозначній усмішці, яка, проте, відразу ж згасла. — Нікуди я звідси не піду. Не діждетесь.

—                 При чому тут підлизування, люди самі заробила собі. І за свій труд мають право порядно жити.

Пошук на сайті: