Іван Корсак - Покруч (сторінка 21)

Одне добре — начальник великий навпроти жив. Поважний такий, ведмідь, як у колонії в нас балакали, вулицею йшов — розступалися, а хто херувим, заяча кров, то й взагалі у найближчий провулок гвинта давав. Вітався він, не спам’ятаюсь напевне, чи то з двома, чи аж навіть з трьома у цьому містечку, з рештою — лиш очі отак примружить, мов кіт перед тим, як лапою після себе загребти. Мені то завше, бувало, кивне, майже як прокурору, трохи лиш хіба менше. Лавка, звісно, навпроти його лігва була.

У ту лавку дефіцити усякі завозили, смак один — ікри, пам’ятаю, дадуть завбільшки з мисливський шріт, рибки червоної там, апельсинчиків крутобоких.. Жихтарила я собі потихеньку, жила-поживала, як в бога за пазухою, пакуночки іменні начальникам лаштувала.

А начальники навколо мене мухами крутяться, лазурики отакі, лагідні і сердечні. Весело вельми бувало, як народу у лавці повно, а вони пакуночки ждуть, підморгують непомітно і на мигах показують; очі в самих підсолоджені і прохальні, жалібні очі. Шкода мені їх ставало.

—                 Громадяни, — до черги кажу, — розступіться. Тут по замовленню попередньому, прогресивна торгівля.

І шихну в руки пакунок.

Черга іскри очима креше, блискає із-під лоба, бо сказати, звісно, не сміє. Ну, а шишці якій, скажімо, начу міліції, то вже пакуночки особливі, з чорного ходу, вечірком десь, як циганське сонце зійде.

Перш я собі і крихти не брала, тремтіла, як місячне кошеня над цюрпалком ковбаски, лиш побожно дивилась на кожного тамтешнього туза — як же, то са-а-м... Навіть коли прокурор, забираючи пакуночок із підсобки, залицявся і м’яв мене межи ящиків, то й то лиш злегенька від­грібалась, з острахом дивлячись на баранячі очі його, що липли і клеїлись.

Журно стало моїм клієнтам, як загалділи кругом та загалдикали, по-риб’ячому зацвірінчали кому і що заманеться — гласно тепер цвірінчали. А мені однаково, мені все в ялиночку. Рівність то рівність, як така тепер вийшла вказівка, то я рівні усім пакети у підсобці у целофан пакую.

Добра робота, люди, тільки свист у кишені, а тут засвербіло фарсу, заманулось пожити... І заїла мене нудьга, зелена й тягуча — одним, бачте, багато можна, а мені чомусь зась.

Тут, як на те, подруга із бази під’юджує.

—                 Банку ікри — матимеш спорткостюм. Імпортний шик-модерн, мейд ін не наше.

Важко зітхаю, стражденно.

—                 Де ж ікри тої взяти, — ганяю гусей, мов такий уже я недотямок. — Все розписано по пакуночках.

Але ж свербить мені шик, смоложить.

Йду в аптеку до знайомої давньої:

—                 Дай-но тари, — кажу, — баночок отаких манюсіньких.

—                  Та наче нема манюніх, — перехилює голову із ваганням, мов квочка на зерня мачине. — Хіба ось такі, для сечі на аналізи.

—                 Та давай, — махаю рукою весело і відчайдушно,— з’їдять і не згорбляться.

Дербанула я, пішла в долю із моїми клїєнтиками — переділила і, раз їх пакуночки, і вдруге, і всьоме, а на восьмий таки заарканили. І привів мене сірий барон у ментовську їхню контору.

Далі швидко усе закрутилося. В акваріум мене відразу, в оту камеру ув’язнення попереднього, і почали коритити справу. Одного дня у лавці знайшли нестачу, іншого лишки, справа моя обростала, як доглянуте курча пір’ям. І слідчий уже тюльпаном цвів на очах. Добре вмів вишивати слідчий, як судили уже уздріла.

—                 Це ж до якого падіння треба дійти, — вельми гнівався на суді прокурор, і від того аж лисина в нього потіла, — щоб нашому трудовому народу ікру в баночках з-під сечі продавати.

—                 Та не було там її, не було, баночки просто з аптеки - простягала я руки до адвоката. Але той тільки трясся чогось і закривав умивальника свого долонями.

Три роки вчесали мені з конфіскацією, просто з суду під ручки взяли і повезли.

Ага, я забула іще, як описували мене. Добрячий таки табун у квартиру ввалився, очі з цікавості аж шкварчать… Судовий виконавець, метушливий і недорослий (гречку вельми любив, то я останні роки гречані пакетики йому лаштувала), тепер вельми значимо розходжував по кімнатах, надувався і носа дер, як старий горобець, що вимагає поваги до себе і настовбурчує потріпане пір’я. Сірий барон, наш мент дільничний, кому завше тихцем м’якоть на фарш від кісток відрізала, мов на ринку, тепер товстими короткими пальцями щупав гардини та покривала, прицьмакував і задумливо мружив око. Депутат, що розирався, бувало, злодійкувато, коли пачку масла йому виймала із-під прилавка, ниньки нишпорив впевнено і хазяйнував на кухні, виливав із банки у раковину закисле вже молоко придивляючись пильно, принюхуючись, а чи не зблисне часом золотий, нишком захований перстень.

Я стояла біля дверей, зіпершись спиною об шалівку і посміхалася; гості теж собі посміхались весело так, вдоволено і не криючись. Вони шастали по кімнатах, шаруділи білизною в шафі, витрушували з етажерки, мов вибивали од пилу книжки, і на лицях у них сіяла блаженна, найвища і найсолодша утіха.

Нічого мені не шкода було, ні за чим не щеміло серце, хіба лиш як сірий барон взявся щупати тюль в свої товсті й короткі, наче обрубані пальці.

—                 Нарешті, два роки начальнику шукав отаку.

Химерну то мала я тюль, звісно, не нашу, як заходило сонце, то сіяла вона, світилась райдугою, що зависне над полем по літньому, теплому і скрадливому, бувало, дощі.

—                 Бидла, — кажу, — в дитячий садок оддайте.

Отож просто з суду посадили мене в канарку тещину, два менти сіли обіруч, і повезли в солонку оту дерев’яну, в колонію.

Мукала там я перші два тижні, фунт диму зафрахтувала, аж бачу — нічого мені пудритись, хай пошукають дурнішого валянка. Розгледілась я з часом трішки і до начальника головного в колонії:

—                  Кадра я, кажу, — жухла, ділаш. У торгівлю чи постачання брати не гайтесь.

А він сидить собі, посміхається, зубом виблискує золотим, і все отак ключика від машини на пальці, граючись, крутить.

Пожила я розкішно два роки, потавричила, пожирувала. Багато чого крутилось в моїх руках, від заморських цукерок до люксового гарнітура, і багато хто з гоноровими зірочками на плечах, не соромлячись, ламав шапку переді мною, перед зеком простим радянським. І головне, що боятись мені було нічого, переполоху не відливати — канарка тещина більш нікуди не відвезе, нікуди далі везти. А ще за спиною отакий ведмідь... Він і старшим своїм, поблискуючи золотим зубом, так само поблажливо й зверхньо всміхався.

Я тільки й жила, що в тюрмі.

Та я вже знала, що не буває задовгим щастя, і не стала чекати, доки вся котушка моя розмотається, доки увесь виповниться мій строк.

Прийшла я знову у кабінет, сіла і ногу за ногу закинула.

—                 Відпускай, — кажу. — Відслужила.

—                 Так рік же іще, — блиснув зубом ведмідь.

—                 Відпускай післязавтра, — зітхнула.

Вийшла я післязавтра за браму, ще отой вертухай на воротах, збоку два, мені честь віддав, стала й глянула на високе сонце.

То ж воля, нарешті, думаю, і сонце таке кругловиде, і пташка он вільна собі у небі булдирить... Раділа я, раділа таки, хоч знала, шо воля моя вже за спиною, там, за колючим, і тут не мати ніколи її — моєї, колишньої, звичної, справжньої.

Так воно й трапилось. Не пустив чоловік торгувати. Ще й дочка соромитись стала, гніватися на балачку, на блатну мою музику. А я все для неї старалась.

Ну, нічого, я за своє однаково... Квіточки паперові тепер попід цвинтарем продаю, дещо іще згадала.

Ви чого так раптово? Ви подумали?

Та я ж парафінки підкинула вам, свист і годі, від безділля в вагоні ото по бездоріжжі чешу, ліплю горбатого та лапшу на вуха розвішую... А ви подумали.

Не сиділа я у тюрмі, не сиділа. Я жінка порядна.

 

НА СЕЗОНІ

До полудня дядько Захарко працював люто, сокира в його руках видавалася забавкою, така вона легка була, кмітлива та хвацька: навіть вже біля шнура не знала спину, лиш безпомильне лезо з відчайдушною точністю відділяло від крокви тріску чи справжнісіньку тобі стружку, і та стружка непорочної білини, із свистом, звиваючись та закручуючись, була настільки тонкою, що хоч банти із неї в’яжи.

Степан, молодший дядьків помічник, в якого вицвіла і за останні дні сорочка то темніла від поту і липла до тіла, від чого він ворушив шкірою на спині, як голий у дощ, то враз просихала на шпаркому сонці і лопотіла на легкому вітрі, наче бляшана, вже навіть подумав, поблимуючи із завидками на дядькову сокиру, що магазин закінчать перекривати вони не далі як завтра. На ту пору і з’явився під магазином тип із рябим вугруватим, як в перестиглої дівки обличчям, і покликав дядька Захарка.

—                 Діло на півтора мільйона. Віддячу якось, — говорив рябий упівголоса і показував пальцями, наче шелестів асигнаціями, як саме збирається віддячувати. — Мені б руберойду рулончиків надцять.

Дядько Захарко якось знічено і соромливо повів плечима, а тоді, зам’явшись, почесав зарослу, що давненько бачилася з ножицями перукаря, кудлату потилицю.

—                 Ци я знаю, — Захарко інколи злегка сикав, бо ще в молоді літа йому вибили переднього зуба. — Тут, брат, тютілька в тютільку...

Рябий подивився на дядька примруженим нахабнуватим поглядом, як кіт на вже прибиту лапою, оглушену і задурену, але все ще живу мишу.

—                 Втямив. Переходжу на прийом, — і почвалав, нічого більше не кажучи, вулицею.

Захарко, поплювавши на шкарубкі задерев’янілі долоні з худими пальцями і потовченими, горбатими, кривобоко відрослими нігтями, знову взявся за сокиру, робив він так само шпарко, тільки час од часу зиркав у бік, де зник рябий, мов його там щось кортіло, свербіло і муляло. І справді, небавом звідти вилетів мотоцикл з коляскою, що, знявши клуби легкої, кольору вистиглого попелу куряви, спинився біля магазину.

Дядько з рябим, обачно роззирнувшись, вмить набили коляску рулонами, і рябий шихнув Захаркові у кишеню папірці, а під полу чималу, загорнуту у газету, банку.

—                 Ти не вельми того, — сказав дядько Степанові, ховаючи банку під клейкі від смоли тріски. — Стачить з нас такого добра, а тут чоловік червінцем та ще й стопариком нагородив.

Тепер дядько Захарко порався ще прудкіше, сокира в його руках говорила, а на обличчі, маленькому і зморшкуватому, як висушена на черені грушка, світилися краплі поту і передчуття прийдешньої, цілком вже досяжної втіхи. Степан стелив лати, і його молоток, заганяючи цвяха одним ударом у свіжу тугу деревину, немов знічев’я відсварювався від дядькової сокири.

Хмара з північного заходу видалася напочатку зовсім нікчемною, її розгледіли по-справжньому, лише коли на очах уже виростала, громадилась і, набундючившись та заступивши собою півнеба, клала на вибілені вапном стіни будинків, криті цинковою жерстю покрівлі та стривожені обличчя людей синюватий зловісний відсвіт. Дядько Захарко зі Степаном, час від часу скрива поблимуючи на темніюче громаддя, тюкали молотками і стелили руберойд ще справніше — шифер класти вони вирішили завтра, зараз дбали лиш прихистити за погоди роздягнений магазин. І ледве розтягли та змоцювали останній рулон, забракло якого мізерію, лише над кладовкою, як перші великі краплини дощу лунко заляскали, розбризкуючись, по шкарубкому та від недавнього сонця ще гарячому руберойду; дядько Захарко зі Степаном не встигли навіть злізти з горища.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2544
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2556

Пошук на сайті: