Іван Корсак - Покруч (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2492
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2506
Дощ, що спочатку немов ступав важкими кроками, далі пустився впідбіги, а ще далі хлюпнуло як з відра і взялося лити безпросвіту; хмари йшли низько, і верхівки гінких тополь буцімто вичісували з їх незмірних запасів нетерплячу й нестримну воду: вулиця враз стала каламутним потоком, що захоплював з собою і ніс шматки розкислих газет, жмути загубленого їздовими сіна, всеньке мислиме на сільській дорозі сміття; і лише листя дерев, змите від куряви й пороху, оживало і веселіло, зелени світилося крізь скісні суцільні і безупинні спади води.

—                 Потоп, їй-бо, потоп, — крутив великими білками очей дядько Захарко, і вивідливо пробував зазирнути у вічі Степану.

—                 То за ваші гріхи, дядьку, — спроквола посміхавої Степан та кивав на ненакриту кладовку.

Вулицею, зігнувшись у три погибелі і час од часу хапаючись за паркани, хтось біг, накрившись целофановим мішком, біг наче бродом, розбризкуючи вусібіч каламутні патьоки, і лише зблизька вони впізнали коротконогу і рихлу, як сирий вареник, завмагшу. Майже водночас до магазина, женучи попереду себе хвилю, підкотив забрьоханий головин «уазик».

З брязкотом відлетіла штаба дверей, і завмагша, пролопотівши целофаном, зникла у магазині, за нею, крупно цибаючи від машини, прихистився від зливи голова — і в ту ж мить знизу вихопився жіночий лемент і крик.

—                 Анципери, вихристи, діток посиротили! — верескнув, як ненароком пилкою по цвяху, тонкий і пронизливий, випробуваний не в одній баталії за прилавком, негадано скривджений голос завмагші.

Дядько Захарко, перехиливши голову набік, як стара глухувата курка на сонце, незмигно і сторожко прислухався до подій унизу.

—                 Ойо-йой! Іроди, ойо-йой! — лементувала завмагша, наче вередлива дитина, що роздирає вавку, і від того ще більше піддає охоти сама собі, піддає щемливої втіхи, не в силі уже спинитися.

—                 А злазьте сюди, мої соколики, — пробубнів знизу, як в комин, звертаючись без найменшого сумніву до майстрів, голос голови, який, очевидячки, помітив їх на горщі ще з машини.

Дядько Захарко підсмикнувши одним плечем та шморгонувши по-школярському носом, вельми неохоче ступив до драбини, вся натура його противилась цьому, і лише невідома ворожа сила підштовхувала всупереч власній волі у плечі; за дядьком подався і Степан.

—                 Бачили, що наробили, робитники ви маціївські? - несподівано перейшла завмагша з крику на шепіт, показуючи пальцем на гору мішків із цукром, з-під яких розбігались, змішані з опалою розквашеною штукатуркою, клейкі солодкі патьоки, і той шиплячий із притиском шепіт віщував ще менше добра, ніж крик. Дядько Захарко вже було несміливо відкрив рота, але жінка верескнула знову так, мов їй приставили до горлянки ножа і зажадали негайного та нелегкого вибору: гаманець чи життя.

—                 Та цить же, бо, цить, — скривився, наче від оцту, голова. — Ще сьогодні тебе у тюрму не посадять. Але як же воно трапилося отак?

—                 Руберойду забракло, — бухнув, не встигши подумати, дядько, але, похопившись, затнувся і так і стояв якийсь час з широко розкритим ротом, мов мале розкошлане на негоді горобеня, що чекає, поки його погодують.

—                 Як забракло? Рулони раховані...— повів носом з боку у бік голова, мов принюхувався, недовірливо роздуваючи ніздрі, де ж могла дітись пропажа. — Чи, мо, збіглись на сонці?

—                 То збіглись мотоциклісти, що липнули тут як мухи коло сиропу, — вкрунула, було, своє трохи остуджена вже завмагша.

—                 Присяй-бо, не брав, — заводячись, бив себе у груди сухим кулаком дядько, і чесні очі його весело світились та бігали, наче кульки у барабані спортлото. — Щоб мене Грім уцілив на сто першому році, щоб моя теща глуха осталась...

—                 Заткнись, — позіхнув голова і відвернувся від розпаленого та готового клястися до вечора дядька. — Якби по-доброму, то гнати вас у три шиї, або ще краще — у каталажку. Біда, що не ви одні тут такі робитники. Отож завтра, щоб часом ще шифер не всох, магазин кінчатимуть тутешні майстри. А ви — марш на тиждень телят пасти.

...Ввечері за банкою сивого, як осіння мліч, самогону, від якого тхнуло сирою гумою, розчервонілий і сяючи дядько гонорився:

—                 Ну, бачив, як я його навкруг пальця обвів? Всихає, сказав, руберойд — і крапка. Ти, Степане, мене тримайся. Та я, віриш, одного разу за тиждень корівник поремонтував і три тисячі — як льоду — поклав у кишеню. Правда, тисячу голові на лапу... Чого ж, належить по за кону, за тутешнім звичаєм. Другий тиждень тільки спав у кормушці, а як почую, що хтось іде, брязну пару разів молотком по сокирі, і далі собі комарика давлю. Жизь вона така, треба вміть...

Степан здебільшого мовчки слухав дядька Захарка. тільки висушував слідом за ним склянку, з усієї моці силкуючись вбити у душу сиву і кислу до гикавки рідину. На початку його трохи вернуло від неї, і хлопець потай тамував це, лякаючись показати, що він не з бувалих, але потроху Степан зовсім іншими вже, веселими і захопленими очима дивився на дядька Захарка — безжурного, добрячого крутія і сприта, з яким справді на сезоні не пропадеш та загребеш знічев’я грубу копійчину.

Дядько Захарко п’янів на очах, пурпурові плями навально розповзались його неголеним третій день, зсіченим зморшками обличчям, і навіть сива щетина, що починала вже кучерявитися, не в силі була приховати ті плямисті набіги; праве око Захарка злегка підкошувало, мов хитрило, ні на йоту не вірячи Степанові, і все силилось заглянути якось за нього.

—                 Який я колись був дурний... Во, як постіл, як сало, — клявся дядько і стукав зігнутими, сухими, мов патички, пальцями в стіл, показуючи, яким саме був. — Та ж я робив, як сліпа циганська кобила.

Степан знав, що дядько не бреше, шпаркий у ділі зараз, замолоду Захарко до роботи і зовсім мав скажену натуру. Переказували, як одного разу загадав агроном йому на добу орати — хлопці тоді через день мінялись на тракторі — так Захарко зорав до півночі. А тоді потелепав в село і збудив агронома.

—                 А де далі орати? — проти місяця світячи лиш рядками зубів із вкритого курявою обличчя, спитав у переляканого спросоння і немало спантеличеного чоловіка — досі як хто кінчав норму, то лягав в борозні і досипав собі до світання, не турбуючи марне начальство.

На нього, траплялося, зирили скоса інші трактористи, шепталися, що вислужується Захарко, в маяки напинається, але він на те не шмагав: чужий рот — не хлів, його не зачиниш.

Гірше було з братами Вавдіюками, яких на кутку прозивали Бовтами, хлопцями дебелими і дещо вайлуватими, але такими, що ніс вище губи носили. У надвечір’ї вони якось підійшли на клин, де орав Захарко, помахом знічев’я руки спинили.

Він, не глушачи двигуна, неохоче плигнув з кабіни і перекинув оком з одного на другого припізнілого гостя.

—                 Може, б ти перестав уже норми нам і получку різати, — лагідно, з м’яким котячим усміхом, проказав спроквола старший з братів. — Чи сили, чи дуру, а чогось у тебе забагато.

Захарко, не повертаючи голови, обережно роззирнувся спорожнілим полем, що темною, аж синюватою скибою вилискувало проти схололого надвечірнього неба.

—                 Хлопці, не пішли б ви в монахи і трохи далі, — помовчавши, мовив урешті він і назвав більш точну адресу. — Роблю, як усі, як батько учив.

Брати здивовано переглянулися, і на обличчях у них, як відблиск далекого світла у сутінках, змигнуло передчуття млосної, давно очікуваної та жаданої втіхи.

—                 Зацідити хіба тому маяку під бельки, шоб уже справді мав чим світити, — завагався, було, нетерплячо переступивши з ноги на ногу, старший.

—                 А то можна, — швидко відкинув менший і без розмаху шваркнув ліктем від себе Захаркові у лице. Під мо ргалки він, правда, не втрапив, поцілив у рот, і Захарко виплюнувши з кров’ю переднього зуба, висмикнув із кабіни монтировку.

Старший, що тільки чекав свого часу, круто ударив його ногою у пах. Червоні, жовті і сині іскри, наче від електрозварки віялом сипонули і розлетілися у Захаркових очах, він, ледве хапнувши повітря, заточився і впав, а брати ще довго місили його чобітьми, товкли на совість, з перепочинком, місили неспішно, мов витанцьовували навколо нього якийсь вигадливий танець.

Від холодної крупної роси, що осіла на зсиненому обличчі, Захарко прийшов до тями десь вже під досвіток. Кілька тижнів він пролежав удома, відхаркуючись, і повільно, як прибите морозом дерево, вертаючи міць, тоді знову вийшов на трактор і робив люто, як і до того; брати ж, опасаючись, дременули з села десь на кращі зарібки і заявились тільки через багато літ.

...Сива рідина у пузатій банці, що горделиво підносилася на столі серед шматків зжовклої шпирки та порізаних на четвертини цибулин, непомітно всихала, і дядько Захарко з непідробним жалем споглядав час од часу на це підступне обміління.

—                 Ти тримайся мене, Степане, за мною, як за горою і дядько непевною рукою показував, яка та гора висока. — Хіба на сезоні тре добрі руки? Кебета тре, во!

Коли у пузатій банці не лишилося і краплини, дядько зітхнув, повільно і важко звівся на ноги, ступив до дверей. Але тут несподівано зрадницьки хитнулась підлога, він ступив ще крок — і підлога хитнулась сильніше, тоді попливла, перехиляючись і завалюючись. «Землетрус, трясця його матері, чи яка холера», — спантеличено подумав Захарко і зиркнув, чи не падають склянки круто нахиленого столу, та вони стояли собі, наче приклеєні.

Дядько невдоволено тупнув ногою, і підлога несподівано трохи вирівнялася, він зраділо тупнув тепер упевненіше — дощата долівка слухняно хитнулася і попливла назад, майже вирівнявшись. «Отак би відразу», — вдоволено буркнув Захарко і почвалав до дверей.

Але тепер уже двері взялися капризувати: вони не відчинялися. Смикнувши щомоці кілька разів, Захарко вперся коліном у вушак і тягнув їх на себе, двері не піддавалися, але не піддавався й Захарко, тягнучи ще дужче, аж жили тріщали, і обкладаючи з серця примхливу столярку відбірними і замашистими, як ціп, матюками.

—                 Дядьку, та ж вони відчиняються від себе, — поткнувся, було, з непрошеною порадою Степан.

Захарко повільно та грізно повертав голову і аж гикнув від здивування.

—                 То мене-е учити? Та я столярку вже двадцять літ знаю, пацан! — і копнув зневажливо двері ногою.

Ображено пискнувши, двері розчинилися навстіж і вдарившись у протилежну стіну, з хряскотом зачинилися назад.

—                 А я що казав? — на підтвердження незрушної правоти своєї тикав Захарко в Степана довгим сухим пальцем і, хитро примружившись, заливався вдоволеним сміхом.

Розбудило уранці Степана незрозуміле булькання та хлюпотіння, і хлопець повільно, через силу, розтулив важкі, немов заржавілі, повіки. Дядько Захарко стояв навколішки і, наче кінь, пив воду просто з відра: пив жадібно, булькаючи і обливаючись, поспішно захоплюючи великими ковтками рятівну рідину, немов боявся, що не стачить у відрі загасити палаючий у грудях жар, і та вода у пересушеній, спраглій горлянці голосно та невдоволено гоготіла.

Степан довго лежав, не в силі підняти тяжку, наче набиту сирим річковим піском, голову, а дядько Захарко як накручена лялька, бігав взад-вперед по кімнаті і, відпльовуючись в усі боки, чудувався та все допитувавсь сам у себе:

—                 Ци він з газонівської шини гнав ту горілу?

Врешті вони таки зібрались і, не снідаючи, понуро пошвендяли на роботу. На автобусній зупинці, що навпроти магазину, дядько приспинився, нерішуче переступив з ноги на ногу і, байдуже скинувши оком на недокритий магазин, попросив:

—                 Дай хоч сапнути.

Пошук на сайті: