Іван Корсак - Покруч (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2485
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2497
Його поступово починали втомлювати безкінечні ходіння просякнутими ліками коридорами, занудливе чекання під дверима, вишукування все нових способів віддячити шелесткою асигнацією за увагу, і від того він тільки тривожніше та чуткіше тепер прислухався, так чи не так сьогодні тенькає його серце, — повинно б, думалося, качати, мов водяна помпа, а воно відзивається лиш як старий і приношений будильник; і тоді він, сточений сумнівами та гризотою, наче шашелем оболонистий брус, вирішив врешті обхитрити і випробувати лікарів.

Купивши важкі дерев’яні милиці, Дорофій Варламович пошкутильгав на прийом і вперше не звичним і впевненим голосом хазяїна життя, а з жалібними нотками, став довго розказувати лікарю, як болить у спині і тягне ногу. Дорофія Варламовича негайно поклали в лікарню і забігали навколо нього, як біля нової цяцьки, аналізи і компреси спочатку тішили його, проте небавом сподобалися і, певне, він відчув би вже прикрість, якби раптом не стало їх.

Він лежав у палаті на двох, і сусід, худющий старий із жовтою змерхлою шкірою, шо обвисала і теліпалася на костях, мов була скроєна неуважним кравцем для нього завеликою, цілісінькими днями набридним неугавним осінім дощем жебонів про свої болячки, про неслухняні нирки і білок у сечі. Спочатку Дорофій Варламович сердвся і дратувався, аж згикував, але гнучкий і практичний розум його зумів видобути і з цього вигоду: тихенько замкнувшись у туалеті, він до свого аналізу бовтнув яєчного білка.

Знову забігали біля нього і злякано перемацували тіло, наче були непевні, чи все тут на місці та чи не пропало нічого, і він тішився увагою до себе, бо був потрібен комусь, цим лікарям і медичним сестрам, в очах яких помічав співчуття і жалість. Але це тривало недовго, наступного дня бігати перестали, а сестра невдоволено буркнула, що дивні хворі тепер пішли, напевно, скоро, як кури нестимуться і сокорітимуть, раз в аналізах курячий білок.

День за днем в його чашечці меншало ліків, небаво лежали там лише жовті горошини вітамінів і лікар натякнув про виписку.

Ось тоді на черговому обході і розбив Дорофія Варламовича параліч. На запитання він белькотів неслухняним язиком, наче той раптово приріс, а права рука, яку лікар обережно підняв і пустив, впала безвільно і немічно. Три дні тупцювали навколо нього, міряли тиск, капали в вени, але все одно не кращало. Врешті роздягли догола і накрили простирадлом, наче мерця, і сказали, що буде консиліум.

Через годину в палату зайшов високий опасистий чоловік і з ним троє жінок; чоловік, схилившись над Дорофієм Варламовичем, довго вислуховував пульс на лівій здоровій руці і мовчки йому дивився в очі, наче там була виписана вся історія його хвороби і його життя; пезмигний і непроникний той погляд злив Дорофія Варламовича, аж підвертала гикавка, і він спантеличено кліпав повіками, пробував і не міг заховати очі, мов загнали його в тісний куток і не давали вибратися, розминутися та втекти. Несподівано опасистий лікар міцно стиснув його здорову руку і раптово, одним ривком, зсмикнув простирадло: якусь мить Дорофій Варламович лежав у чому мати народила, а тоді соромливо, по-дитячому зіщулив ноги і хапливо прикрив грішне тіло долонею правої руки.

—                 Ви здорові, — тихо сказав і випростався опасистий лікар, а жінки відвернулися.

Дорофій Варламович встав і, вже не стидаючись, почав одягатися.

—                 Милиці не забудьте, — чемно нагадав лікар і смішки заіскрилися в його очах.

Дорофій Варламович не відізвався, пробіг товстими пальцями по гудзиках, навіть не глянув на милиці, і, соковито сплюнувши, вискочив із палати, хряпнувши за собою дверима.

Тепер він замкнувся в собі ще більше і днями, неначе врослий, сидів самотньо біля вікна, за яким чадили автобуси синюватим ядучим димом, метушилися заклопотані, такі тепер дивні, дивлячись збоку, люди, бо самому йому не було вже куди поспішати. Близька старість і неминуча колись же смерть вводила його в незрозуміле заціпеніння, так, як ціпеніє людина, коли котиться зі столу і летить на підлогу склянка, а похопиться й стямиться аж тоді, як бризнуть вусібіч осколки; Дорофій Варламович не міг пробачити, що він піде, від нього не лишиться нічогісінько, а люди так само метушитимуться, будуть радіти і чимось журитимуться, він не міг пробачити цього навіть патлатій вороні, що всілась на краєчку сусідської покрівлі і знічев’я крутила головою, наче зібралася влаштуватися вуличним регулювальником. Хоч би пам’ятник йому поставили, думав він, але чужі люди цього не зроблять, а на дітей надія мала.

Дорофій Варламович уявляв себе в камені — молодим, кучерявим і впевненим, з гордо піднятою головою, так як ішов він усе життя, бачив себе у величному мармурі, і той пам’ятник високо знімався над всіма іншими.

Він спробував якось завести мову з дітьми, обіцяв залишити на те великі гроші, але з сумом і крижаним голосом на душі зрозумів: не поставлять, дочки скупі, син неминуче проп’є. Коли радився з ними і випробував їх, то стежив за дітьми пильно, вслухався у слово кожне так, як міг вслухатися тільки у власне тіло. Син, зачувши про гроші, облизував сині із перепою губи, а дочки світили голодними очима.

І тоді Дорофій Варламович, не надіючись вже на дітей, зняв з ощадкнижки грубу суму і поїхав замовляти собі пам’ятника сам. Пам’ятник, навіть коли помастив кого треба, обіцяли виготовити найраніше за рік, зате привіз, дякуючи новому знайомому, таку припалу йому до вподоби могильну огорожку — з нержавійки, з вигадливими металевими квітами.

Проте практичний розум Дорофія Варламовича звик передбачати всі варіанти, до немічної старості і смерті, думалося не раз, ще треба якось дожити, і він час од часу збирав дітей та вів мову про те, хто його догляне у старості і кому він на знак віддяки відкаже найбільший кавалок свого грошового набутку.

—                 Мабуть, тобі відпишу, — казав, скоса зиркаючи на старшу дочку, і вона мовчки поспішно кивала головою.

—                 А, може, навіть тобі, — переводив важкий і незмигний погляд на меншу.

І та теж кивала догідливо.

—                 Чи краще тобі: хоч і п’яниця, а все ж таки менший син, старість мою доглядати повинен, — пронизував наче швайкою, поглядом сина.

—                 То нам запросто, — весело згоджувався син і замислювався на мить, мов подумки щось вираховував.

—                 А, може, поки що нікому не відписуватиму, — сумовито і розчаровано зітхав Дорофій Варламович і розказував притчу про старого єврея, який роздарував майно дітям і якого, уже непотрібного, діти вигнали з хати. Знайшовся, щоправда, давній приятель діда, що дав притулок йому і взявся доглянути. А за якийсь час пішла чутка, що той приятель забрав неспроста старого, бо в нього, подейкували, ще лишилось чимало золота. І тоді попри бігали діти і знову забрали старого до себе, доглядали тепер уже ласкаво та турботливо. Старий простив дітям зло і уже був приязний з ними, тільки не дозволяв нікому відкривати важкий чемодан на великому замку, з яким не розлучався ніколи. Врешті, старий помер, і коли відкрили той чемодан, то побачили, що він набитий камінням, а зверху лежала записка.

—                 Яка, тату? — улесливо перепитував у Дорофія Варламовича син, хоча чув уже притчу десяток разів.

—                  «Бийте цим камінням того, хто майно за життя віддає дітям», — переможно всміхався батько, та очі його не сміялися.

Мабуть, щось таки відчувала душа Дорофія Варламовича, яка наперед, без видимої на те причини, жахалася смерті: він і справді помер, за обідом похлинувшись кавалком шинки. Ще з півхвилини качавсь по долівці, мордований задушшям і страхітливим неугавним кашлем, аж очі лізли з орбіт, врешті кинувся до людей — та припізнився і вмер на порозі.

Ще як батько лежав на покуті, дочки із сином, злодійкувато зиркаючи у бік покійника, наче раптом він міг устати із вимощеної білою стружкою домовини, перетрясли всю квартиру, шукаючи батькових грошей, перемацали одяг до складочки і перетрясли подушки, знімаючи хмари в’їдливої пилюги, яку з часу материної смерті не вибивав ніхто. Та їм не вдалося знайти і крихти, мов набуте покійником за довгий і прибутковий вік нараз спопеліло і його розвіяв холодний пронизливий вітер, що шугав за вікном, стугонів нахололими шибами, протяжно завивав і дорешті вистуджував мовчазну землю, в яку назавтра належало опустити їхнього батька.

Вдосвіта, коли дочки пішли придрімнути, збіг з дому і син. Мордований гіркими думками, він сів на перший автобус і за дві години вже був у великому місті. Починався робочий день, і син, затесавшись у гомінкі потоки людей, на подвір’ї медінституту анатомічний будинок відшукав майже відразу.

Біля великої ванни чи то басейна з десяток молодих людей у білих халатах слухали високого сивого чоловіка, що розказував щось упівголоса, він непомітно наблизивсь до гурту. Із свіжого та морозяного повітря, що легенько поколювало ніздрі, тут від їдкого формалінового духу засльозилися очі, і він вперше за останні дні їх витер хустиною.

Звівшись навшпиньки, син заглянув через чиєсь плече: в басейні у різних позах плавали мертві людські зжовтілі тіла, і він жахнувся на мить. Здебільшого то плавали тіла старих вже людей із змерхлою кирзовою шкірою, особливо на обличчях, шиї та підборідді, з покрученими літами, роботою і болячками вузлуватими і сукуватими пальцями на руках, що, розчепірені, нагадували кігті якихось незнаних птахів; смерть, можливо, одних застала зненацька, інші вмирали тихо і ублаготворено, але все те давно залишилося за межею і небагато можна було прочитати з піддутих, набряклих і обрезклих облич. Найближчий до сина труп був жіночий, і крізь спале на обличчя волосся на нього дивилося напіврозплющене оскляніле око немолодої людини, здавалося, дивилося воно з цікавістю і недовірою, мов хотіло упевнитися, а чи все на цьому світі залишилося так, як оставила його людина в свою судну хвилину; син знайшов у собі силу скинути заціпеніння, бо не мав часу на розглядини, і торкнув плече студентки попереду себе:

—                 Хто тут... конторою відає?

Здивоване напівобернуте, майже дитяче лице тільки роздражнило його.

—                 Я продати покійника... Тищу, кажуть, дають.

Дівчина якось мерзлякувато знизала плечима.

—                 Тут ті, кого в катастрофах не розпізнали, хто без рідні...

Сивий високий чоловік обернувся несподівано круто, і довго, мов заморську дивину, роздивлявся його.

—                  Тут вже не купують і не продають, — тихо сказав він. — Але ви ще не похмелялися.

Пізно ввечері після похорону син брів вечірньою вулицею, спотикався і перечіплювався, і велика образа на батька, що встиг перехитрити уже на смертному порозі, закипала в ньому. Але й син не лишився в боргу, бо ту надмогильну огорожку із нержавійки з вигадливими бляшаними квітками, він щойно продав по частинах на хвіртки. І ця єдина удача, та ще випите й з’їдене, що приємно відтягувало живота, хоч трохи зігрівала сина па зустрічному вітрі — той вітер, шорсткий і колючий, пробирав до кісток, зловісно скімлив одиноким бездоглядним псом, що зачув серед ночі мерця, змушував ховатися в дупла і закапелки пташку, загрожуючи цю тремтливу грудку життя враз перетворити у льодяну скалку, той вітер вистуджував кров і мертвив душу.

 

ЖУРАВКА

Дід Андріян у безпросвітньо прокуреній, аж віконні шиби зжовтіли, бригадній сторожці вже вкотре крутив чорний, надщерблений збоку, мов його знічев’я хто надкусив, телефон. Лівою, здоровілою рукою, він набирав номер «швидкої», але телефон ковзав по витертому, засмальцьо­ваному рукавами трактористів столу, вислизав і огинався; і тоді Андріян, перехиливши голову, затискував плечем трубку, а телефон незграбно, як коцюбою, тулив до себе правою, укороченою і потрощеною на війні. Номер не набирався, в трубці тоненько попискували голодні миші і десь здалеку, ніби з-за гори, з-попід цього писку жіночий голос утішливо виводив: «Надейся и жди, вся жизиь впереди». Але надіятися і чекати дід Андріян не міг ніяк.

У хаті, залишена на перестрахану сусідку, на нерозстеленому ліжку, як була у куфайці, бо копала картоплю, лежала з приступом баба Олеяна, Андріянова жінка, лежала, як видавалося йому, на смертнім порозі, і невидющі очі її, вільні вже від усякого клопоту і марновірної суєти, блукали безпристанищно стелею, наче шукали і видивлялися отой останній поріг.

Дід Андріян знову і знову, до запаморочення, крутив кружечок із цифрами, благально глипаючи на мовчазну і немилосердну телефонну трубку; із надщербленого рога висовувались різнокольорові дротики, як нутрощі із живої істоти, і дід культею підштовхував їх, заганяючи назад; бач, думав він, каменем до тої лікарні докинути, кілометрів сім, не більше, а не доб’єшся, хоч вий. То був єдиний телефон у начебто й близькому від райцентру, але якомусь напівдорозі ненароком забутому, з оббризканими брудом рудих калюж парканами, їхньому бригадному селі.

Пошук на сайті: