Іван Корсак - Покруч (сторінка 27)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2492
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2508
До лікарні за всю дорогу, розтерзану і гвалговану тракторами після непривітних осінніх, що видавалися знущально безконечними, занудливих і кислих дощів, за всю мучену ту дорогу баба Олеяна так і не прийшла до свідомості; Андріян сидів біля неї і кожен поштовх машини, що стрясав хвору, завдавав йому болю — як кидало «уазика», в нього аж руки мерзли. І тільки в лікарні вже Олеяна отямилася і здивовано роззирнулася.

—                 То ти, Андріяне? — потепліли, як упізнала, очі, і тепло те розходилося по старечому змерхлому, дрібненько посіченому обличчі. Вона помовчала хвилю і знову ворухнула побілілими губами: — А я весілля бачила наше... І дядька Онопрія бачила, кликав він мене до себе.

Велике й бучне весілля було в Андріяна та Олеяни: буханець чорного, навпіл з товченою соломою та половою хліба лежав на вишитому рушнику, і в той судний голодний рік то малось скарбами; гостей же запросили силу- силенну — на лаві сиділи батьки молодого, а на місці її батьків дядько Онопрій, бо була сиротою; Онопрій походив з тих сільських дядьків і дідів, що видаються вічними, яких однаковими пам’ятали змалечку, такими самими знали, як ішли під вінець, а такі ж залишалися, кремезні і смолисті, як уже самі дітей споряджали в дорогу: з тих вічних сільських дядьків і дідів, яких безпорадні зламати життєві бурі, заморити морози (хіба лише голови убілили), засліпити хурделиці й віхоли, з тих кремезних і смолистих, що скидаються на дерева, об які ламаються блискавиці.

—                 Живіть, діти, дружно, — піднявся дядько Онопрій - і його гнуло життя та не зігнуло, морозило, убілило голову та не виморозило душі, — будьте вірними, як птахи. Бережи, Андріяне, свою суджену, як журавель журавку.

Як ті літа відгомоніли...

—                 Кликав мене дядько Онопрій,— ворухнули ще раз губами, пошерхлими від смаги, Олеяна.

Вона знову впала в безпам’ятство, в сон, де літа дивовижно перетасовувалися, і весняний день далекої молодості зустрівся з хмурим осіннім, згорбленим і зморщеним днем старечим; заметушилися медички біля хворої, і врешті бабу Олеяну понесли у палату, а дід Андріян, непотрібен нікому, залишився сидіти так само в куточку. Його довго ніхто не чіпав, боячись скривдити ненароком, дід сидів і журився, чого він удався такий міцний, його терло й крутило життя, вже він латаний і перелатаний, а ніяка холера от не бере; Олеяну ж схопило, що і не видихнути — краще б вже його, він таки на півроку старший. Нарешті, черговий лікар, ковзнувши притомленим бляклим поглядом, буркнув:

—                 Їдьте, діду, додому. За годину чи дві ми вам баби не вилікуємо.

І Андріян, винувато кивнувши, пошкандибав до дверей.

Він не збирався нікуди їхати і нікуди іти, він знав що не зможе цього, хай і не бачитиме Олеяни, нехай не чутиме, і не здатен бодай чимось зарадити та помогти, та все ж він хотів бути поряд, а раптом на щось та придасться, навіть води подати — і Андріян важко присів на стілець в кінці довгого і лункого, мов запустіла церква, вже спорожнілого коридора.

Дід Андріян сидів, поклавши руки на коліна посилуваних за неблизьку дорогу ніг, які злегка здригалися час од часу та підсмикувались, і думав, що не тільки він сьорбнув усячини за життя, Олеяна теж закусилася.

Погідного літнього досвітка, якраз другого жнивного дня, бо з учора на полях зажовтіла стерня і виросли поодинокі полукіпки — ой і спішили люди, та не вспішили — в їхнє село, сторожко і опасливо озираючись, в’їхали німецькі мотоциклісти. Того ж дня вони взялися господарювати, незрозуміло шваргочучи і на очах сміліючи та нахабніючи, обчистили подвориці таких, як Олеяна, червоноармійок, обчистили і підмели на совість, так що лишився на хазяйстві тільки рудий кіт Панько, який не злюбив чужаків відразу — лиш забачивши їх, злостиво фуркав, розпушував довгого смугастого хвоста і тікав мерщій в світ за очі. А незадовги не стало й того хазяйства. Сусід Михтодийко, що вельми прихворів, як забирали чоловіків на фронт, а потім раптово одужав і вдягнув поліційну форму, якось ішов вулицею мимо. І коли Панько, забачивши його, насмішкувато фуркнув і видряпався на грушу, Михтодийко, задерши бороду, стрельнув у насмішника — Панько здивовано схлипнув і в'ялою ганчіркою, вдаряючись об гілки, шваркнувся на траву.

Зиму Олеяна перебилася, рятуючись тим, що прикопав Андріян, йдучи в армію, тихцем на городі, а під весну охлялі, зчорнілі та зажужвелілі, мов пересушені в’юни, діти світили очима з холодної печі. Михтодийко, що прибігав колись через день позичати то гарнець пшона, то обмішки, тепер мимо проходив вулицею, крутячи носом чи то з гордощів, чи принюхуючись. Заявився він яко:ь негадане, мовчки пройшов до примоста і, човгнувши ногою про людське око кинуту ганчірку, підняв ляду та поліз у схованку-льох — Олеяна тримала там, продавши останній свій скарб, подарованого ше дядьком Онопрієм перстня. Куплене у того ж Михтодийка тітки порося. Сопучи, він викарабкався із сховки, і так само нічого не кажучи, подався із хати, тримаючи свою здобич за задню лапу у витягнутій руці — порося, явлене із звичної темряви на білий світ, несамовито вищало, викручувалося та дригало лапами, і діти проводжали його довгим, спраглим поглядом.

Заявився Михтодийко ще раз, певно, через півроку, тільки не сам вже прийшов, а вдвох із підстаркуватим, з обвислою торбами шкірою на підборідді німцем-здорованем.

—                 Нема, сусідо, більш поросята, — відказала Олеяна на Михтодийків добридень, ставлячи в піч чугунчик із картопляним лушпинням. — Раніш хоч миші були, а тепер і ті повтікали.

—                 Трясця тебе не схопить. — сміявся той і, заклавши руки за спину, шпацірував по кімнаті, крутячи, мов і справді винюхуючи щось, своїм довгим, на кінчику загнутим носом, як у папуги, що його бачила Олеяна в циган на ринку перед війною.

Михтодийко шпацірував з кутка в куток, не поспішаючи говорити за потребу, що привела в Олеянин дім, а як порівнявся з фотографією Андріяна, спинився на мить, постояв, погойдуючись на носках.

—                 Ти ба, шпуньки наставив, зараза, — сказав урешті, вийняв сірника, черконув і штрикнув у фотографію, Андріянові в око; сірка розгорялася повільно, сичала й шипіла, пропікаючи навиліт папір. — Німець сьогодні хазяїн в селі а вона ще ряжку виставила.

Олеяна оторопіло стояла якусь мить, ловлячи зрідле повітря.

—                 А ти вишкребку, ти опецьку, — зашипіла, стямившись, Олеяна, мов ненароком пролита вода на шпаркий черінь — і як стояла з кочергою в руках, так і плигнула на нього роздражненою кішкою; Михтодийко, не чекаючи такого від тихої, з опущеними завше очима жінки, мимохіть позадкував і, кліпаючи рідкими облисілими повіками, несподівано для себе хитнувся за спину німця.

Німець, показавши залізного зуба, реготнув, а Михтодийко зашарівся, верхня губа його тоненько затіпалася, наче миша в останніх судорогах, що ось-ось околіє; миттєва розгубленість минула і він лапнув хапливо рукою кобуру.

—                 Найн, — сказав нівець, все ще виставляючи напоказ своє вставне добро, і в його очах крізь іскри сміху замерехтів тихий подив.

—                 Отак? — кресонув кривим поглядом Михтодийко.

—                 Побачимо.

Але побачити йому довелось небагато, бо через день підірвався на міні під сусіднім селом — як везли його на возі вулицею, то вперше, відколи вдягнувся в шуцманську форму, він не крутив головою, задираючу підборіддя, а дивився прямо, дивився осклянілими очима в високе, таке недосяжне небо.

Дід Андріян сидів у порожньому лункому коридорі, і прожиті з Олеяною роки напливли на нього, верталися довгі зимові вечори під теплою грубкою, за які було говорено-переговорено, і ті хвилини минувшини не тривожив ніхто сторонній. Він сподівався, як повезе, дізнатись про неї хоч крихту, хоч би мачинку; бодай, може, голос Олеяни почути, та все те лишалося марним, Андріян навіть спитати не мав у кого — на коридорі поралася лише санітарка, немолода вже, горблена роками потроху жінка, що шваброю сердито ганяла ганчірку підлогою, тузала її і вовтузила, мов та невідь була винувата в чому і тепер на ній зганяли все зло.

А коли швабра підібралася до Андріяна, він встав і пересів собі далі, потім ще пересів і опинився, нарешті, в куточку.

—                 Вештаються тут до півночі, — буркнула, не піднімаючи очей, санітарка, коли вже Андріяну не було куди пересідати. — Не готель же, лікарня.

І вона взялась ще лютіше ганяти ганчірку, мов вимішала на ній якусь свою кривду й образу, невідь ким заподіяну, і ганчірка, переймаючись від господині, з шипінням літала слизькою підлогою.

Дід Андріян встав і пошкандибав на вулицю, знайшов собі лавочку під розлогим каштаном і всівся, змахнувши рукавом добірну, наче вишні, і прохолодну, в якій озивалася пізня осіння пора, росу. Тут було йому навіть краще — вікна палат — наче на долоні, і Андріян пробував угадати та видивитися, в якій же лежить його Олеяна.

Дід Андріян почував себе зараз так, немов душа його роздвоїлася, одна половина лишилася тут, під розлогим каштаном, що тихо світився вмираючим листям в нічній пітьмі, світився примарно і м’яко, і те загадкове світло, здавалося, зароджувалось десь в глибині густої і дужої крони; час від часу з високих гілок незримо зривалися стиглі і ваговиті плоди, вони падали на асфальтову доріжку, лускали з звуком, схожим на пістолетний постріл, і, звільнившись від непотрібної, набридливої шкарлупи, весело котилися мимо, підстрибуючи вологим від щедрої і щирої роси асфальтом.

Друга ж половина Андріянової душі десь загубилася в одному з цих вікон, що миготіли навпроти дідової лавочки, в одній з цих палат, де люди жили разом, але кожен ішов сам по собі на непростий поєдинок з болем, один на один з бідою, яку ніс сам у собі, і не завжди виходив переможцем в тому поєдинку, хоч не покидав, може, надії, аж поки медсестра не закриє обережно наманікюреним пальцем очі, аж поки людиною не завладарює непереможний, відлякуючий живих дух землі.

Дід Андріян зараз якось особливо гостро відчував свою одинокість, він всенький свій вік, вже посивілий, прожив з бабою в одному селі, на одній подвориці, нікуди не їздив і ніколи не розлучався з нею, навіть коли був на фронті, то й то немов кожен день розмовляв з Олеяною - він кожнісінький день писав додому листи, і ті його кривуляки, виведені здебільшого поспіхом на випадковому клапті паперу, немало тішили хлопців із його взводу.

—                 Дивись, Андріяне, писателем станеш, доки до Берліна дотопаєш.

—                 От що то грамотний чоловік...

—                 Та хіба він жінці одній? Бабник добрий, видно був, тепер півсела писання його чекає.

Зате хлопці світили голодними очима, як наздоганяла їхню частину пошта і Андріян одержував жмут листів.

—                 Слухай, твоя жонка кожного разу іншим почерком пише, — щурячи хитро око, чадив махрою білорус Саєвич.

—                 А хіба наймієшся...

—                 Певне, наймає писаря.

—                 Та такого, що не тільки в каліграфії вправний…

Андріян мовчки перетерплював кпини, хоч і соромився трохи пащекуватих своїх товаришів, проте листи відпрявляв так само, — хіба вже зовсім непереливки траплялося, як отоді, коли навстріч свинцевій зливі стрімко ішли білоруськими болотами, хилитаючись і провалюючись крізь, плав, з-під якого проступала протухла іржава вода та утробно й загрозливо булькав болотний газ - ото він тільки не зміг щодня відправляти, і повіз поштовий вагон відразу сімнадцять його листів.

Дід Андріян сидів на лавочці під каштаном, одіж дідова набрякла росою, а тіло його, скоцюбившись, відчайдушно боронилося від сирості і пронизливої прохолоди осінньої ночі; дід сидів і дивився, як поступово гаснуть вікна лікарні і тільки в одному ще довго метушилися люди: Андріяна не покидала думка, що саме там його Олеяна. Він просидів так до світання, не зімкнувши очей мордований дрижаками, але то його менше всього турбувало, бо не такого зазнав на віку.

Пошук на сайті: