Іван Корсак - Покруч (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2490
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2502
Федора аж пересмикнуло, спітніла спина під сорочкою враз схолола і взялася гусячою шкірою, він зам’явся, було, нерішуче переступаючи з ноги на ногу, врешті ніяково поліз до кишені.

—                 На тобі п'ять карбованців, тільки скажеш, що мене немає вдома.

Син зверхньо глипнув на зіжмаканий папірець і від цікавості у нього на обличчі аж ластовиння заворушилося.

Батько розуміюче кивнув і знову поліз у кишеню.

—                 На десятку.

На цей раз Костик задумався, щурячи хитро око, думки швидко перебігали у його голові і від них на виду тільки тіні змигували.

—                 Ковзани з черевиками, теє... п’ятнадцять.

Батько знову поліз у кишеню штанів, потім у другу, тоді лапнув на грудях піджак і, як назло, не знаходив нічого, аж поки згадав свою найхитрішу сховку — пришиту самим від жінки потай біля паска кишеньку — і вийняв звідти останню троячку.

Син невблаганно і мовчки крутнув головою.

«У-у, нечестивець», — подумки простогнав у безвихідь загнаний Федір, поїдаючи сина ненависними очима; в той же час він трохи лукавив сам перед собою, бо у душі хвалив синову хватку, безжальну, чіпку і настирну, бо хоч і мале ще, а диви, свого не випустить: мала пташка, та кігті гострі.

Федір, люто блискаючи очима, взявся гарячково вивертати кишені, показуючи, що нема в нього більше, нема, але Костик, підсміхаючись куточком рота, лиш крутив головою.

—                 На ще ось десятку, — зашелестів з-за спини шепіт сусідки, що застібала хапливо гудзики і поправляла зачіску.

Костик вихопив гроші з батькових рук і погнав собі геть, підстрибуючи на бігу і, мов кінь, ігігікаючи.

—                 Ма-а-мо! — почувся з-за рогу його втішений голос. - Нема батька вдома, і ключа забрав.

З того часу у Федора з сином почалися нові стосунки. Досі вчився Костик незгірш, хоч і ненавидів свою науку зеленою зненавистю, але як тільки в щоденнику вигулькне трійка, його чекала незмінна і досить таки навариста березова каша. Тепер же, як тільки батько починав виборсувати із штанів шкіряного паска, хлопець знайомо всміхався куточком рота.

—                 Спробуй, матері все розкажу.

Першого разу Федір отетерів, замахнувся було люто, намірившись тою кашею нагодувати досита, але злякався і лиш безсило погрозив кулаком.

Батько трохи злився на хлопця, трохи тішився ним. Воно і раніше Федір вважав, що син таки має. муху в носі, настирним росте, ділової хватки — бо інакше порядно хіба проживеш на світі, щоб не кожна тобі шмакодявка могла на хвіст наступити; треба жити твердим, вовкодавом, і тоді тебе поважатимуть.

Про себе Федір добре відав, що він зірок з неба не хапав, не хапає і хапати не буде, вони, ті зірки, змигували надто вже високо, загадково переливаючись і зверхньо підморгуючи з своєї запаморочливої, холодної і недосяжної височіні, але Федору було й тут не мулько, у колгоспній конторі, у куточку просторої, густо, як рукавичка, народом заселеної бухгалтерії, у куточку під теплою батареєю. Він умів бригадирів непомітно вдягнути у шори, міцніші, ніж із дбайливо вичиненої шкіри: розцінюючи наряди, липу чув за версту, як чує старий лис на снігу куріпку, цю грудку життя, непіддатну морозам; Федір бездоганно закидав гачка і з ним мусили вже ділитися, згодом входило це в звичку і свою долю він відрізав, як ножем замашний кусень масла. Федір тішив себе надією, що і син кебету має не згірш кумекати.

Змалку, правда, хлопець був ні риба, ні м'ясо, тонкосльозий і жалісливий, копнуть його на вулиці, а він здачі віслюк, не вміє відважити. Майстрував колись Федір клітку кролям і так бубухнув молотком сам себе по пальцеві, що ніготь посунувся, мов до цього примерзлим був, а тепер відтанув.

—                 Болить? — нажахано, швидше одними великими сірими очима поспитав, скривившись, малий.

—                 Болить, та не тобі, — сердито буркнув Федір трохи з досади, трохи від болю, а ще більше брала нехіть, аби не ріс малий квашею. — Кожен хай себе глядить.

З часом, на власну втіху (і побоювання аби не зурочити), Федір став помічати, що душа у сина виробляється за його штибом, непомітно тужавіє, тепер, вже не ховалися, а весело блищали сірі очі, як хотів когось об хитрити, проте відлуння давньої м’якотілості ще не зразу миналися, вона виступала інколи ненароком, як виведене кремом за зиму ластовиння вигулькне несподівано при першому проблиску весняного сонця.

Прийшла якось Ліда додому зла й дратівлива, аж іскри на ній потріскували, довго бурчала на Федора, що чужі чоловіки, як на роботі жінка, зготують і зварять, добрі ж, такі сусідський Сидір, каву навіть уранці в ліжко дадуть, Ліда сипала і торохтіла словами, а видавалося що, худа і жовчна, завше знервована, вона торохтіла кістками. Федір вважав за благо причинити рот на замок, син же, що якраз тоді тільки став школярем, дивився на матір з жалістю, і цей погляд малого дратував Федора куди більше жінчиної молитви.

Наступного дня, як тільки батьки за поріг, Костик узявся за господарку: він надумав самотужки щось зготувати, аби не сварилася матір і не кривдила батька, він навіть, зметикував уже таке щось смачненьке, що старші оближуться та зрадіють, і до чого сам був, до речі, не вельми байдужий — пончики. На печі стояла велика, на кілька відер, пузата каструля з борошном, Костик пробував зняти її, та не зміг, бо каструля, зсунута на краєчок, загрозливо хилиталася і аж ніяк не мала наміру бути слухняною в тоненьких, що тряслися від непосильної напруги, з виступилими блідосиніми, мов пророслі без світла паростки жилочками, руках Костика. Тоді вій узявся по – іншому поратися з капосною, непіддатливою каструлею.

Поставивши один на одного два стільці, а зверху ще й третього стільчика, збоку на всяк випадок табурет, Костик заходився, балансуючи як циркач, бачений по толевізору, знімати борошно по цих сходинках; робота то була неспішна і вельми точна, хлопець робив її, закусивши губу, ретельно та зосереджено, як ніколи домашнє завдання, підохочуваний у душі рум'яністю майбутніх його витворів та материною похвалою.

Решта діла тепер, звісно дрібниця — залишалося тільки виліпити пончики. З поважним виглядом Костик бухнув чайник води у каструлю і заходився місити, штурхаючи кулачком, як патичкою, в тісто. Він штурхнув раз і борошно з-під кулачка пурхнуло цівкою вгору, йому в обличчя, аж дух забило і залоскотало у носі: від подиву він спинився і, скривившись, бо залоскотало дужче смачно і голосно чхнув. Тепер незалите водою борошно пурхнуло вже вусібіч на волю, на всю кухню, попливло порошею у повітрі, як іній з дерев сонячного ранку, коли морозу ніяк не осилити хай ще і скісних, та лагідних вже і теплих, променів.

«Ти ба», - спантеличено, але все ж дещо зверхньо зиркнув малий на каструлю і бухнув туди для порядку ще чайник води.

Потроху з’ясовувалося, що вимісити тісто — діло не таке й просте, однак це несподіване відкриття мало засмучувало хлопця, він, засукавши рукави, то тузав щомоці в’язку гущу обома руками, як це схоже робила мати, то доливав воду, а то бігав по варення чи паперові серветки витертися — тісто в'язло, чіплялося, липло до рук, в борошні була вся щока і кінчик носа, бо час від часу змахував піт рукавом, біла пороша і заметіль вкривали не лише кухню, вони віялися і мелися найнахабнішим чином вже по інших кімнатах, сліди ж Костика на килимах і доріжках так петляли, що по них не вивела б його і хитромудра розбійниця - лисиця.

Хлопець аж голову перехилив від замилування, коли виліпив перші пончики, такі були бо хороші, його мало бентежило, що вдалися вони маленькі, наче місячні пацята.

Натомлений трудами праведними, Костик включив телевізора і, не миючи рук, присів, він якийсь час дививсь мультики, потім раз позіхнув і вдруге, а тоді схилив голову на спинку крісла, і непомітно, з почуттям виконаного обов'язку і душевної злагоди, задрімнув, сопучи вдоволено носом.

Матір, як ступила у хату, сперш подумала, що мо обвалилася штукатурка, вона сторожко і богобоязно зиркнула вгору, але там було начебто все гаразд, тоді розгублено роззирнулася, як селюк, що вперше втрапив у велике місто і нагло застряв, переходячи широченну вулицю: по переду і позаду з шумом, гомоном, перемигуванням та гвалтом сирен проносилися машини, мало не чухраючись об його кошілки, а він, напуджений, не може зробити й кроку і тільки кліпає спантеличеними очима. І лиш зазирнувши на кухню, матір зрозуміла таємницю шарварка.

—                 А ти, шалапуте ластуватий! — схопила Ліда сплячого сина за комір і стала трусити так, як витрушують картоплю з мішка — їй, яку всенькі сусіди мали за найбільшу чистюлю, аж дух забивало з образи і гніву.

Ледве стямлений хлопець отетеріло і витрішкувато пінився на матір, не ладен ще збагнути, що ж стряслося на цьому світі, де так зовсім недавно все ладилося, а мати довгими і худими, як з бамбукового вудлища, пальцями, лупцювала його по щоках. Правда, як охолола, трішки, жаль підступно вщипнув її за серце, але те вона утаїла, показною суворістю відгородила, аби не смів малий хатнє добро переводити.

З того часу Костик ліпити пончики більше не брався, як і ні за що інше без чийогось відома і благословіння, бо так вже ведеться в дорослих, такі правила, бо за всяке своє неминуча чекає кара, — мізкував він, ворушачи ластовинням на дрібному усохлому личку.

Цим правилам хлопець було подивувався, потім звик, ще потім вони припали самому до шмиги, а ще через кілька років, як матері не було вдома і батько загадував помити підлогу, Костик всміхався хитруватою знайомою усмішкою.

—                 Як даси карбованця — то помию.

Батько скрушно і докірливо хитав головою, дивився на хлопця суворо, всміхаючись тільки подумки, тоді довго шелепав кишені і нарешті виймав карбованця.

Правила життя дорослих у школі нічим особливим не вирізнялися, Костик потроху освоював їх і вбирав, як промокашка свіже чорнило. Він міг тижнями не тримати книжки в руках, але коли з району насувалася хмарою інспекторська перевірка, то гриз науку затято, сидячи сидьма: спочатку прочитував речення, а тоді, заплющивши очі, набожно повторював його раз за разом, шепотів, шамротів і шаманив, доки поступово не вбивав собі в голову, як вбивають цвяхи в тугу, висохлу і зачерствілу вільхову дошку. Вчителька напередодні приїзду інспектора довго і терпляче розказувала дітям, що вчитися требо не для перевірки чи, тим паче, оцінки, а наприкінці роздавала виписані на клаптиках паперу питання, на які кожен на завтра заготує відповідь.

Ось тут і наставало свято Костикової душі: він весь урок тягнув руку вгору, тягнув, аж підростаючи, як на дріжджах, очі його світились і променилися, він тягнув руку, аж підстрибуючи, наче підпружинений, тягнув сміливо і безбоязно, знаючи наперед, що чужого не запитають, зате як доходила його черга, розписана в потаємному списочку вчительки, він сипав словами і торохтів, строчив як з кулемета, мов розстрілював і вчительку, і інспектора, і весь клас своїми бронебійними пізнаннями.

З часом, помічав утішений батько, м'якотілість хлопця хоч повільно, та все ж миналася. Костик вчився не залишатися у боргу за свої дитячі кривди, більші чи менші, причому умів поквитатися легко, якось мимоходом, переймаючи мудрі правила старших, що найкраще таку віддяку робити чужими руками.

Класі у третьому вельми допікали Костику однолітком Васьком, що жив на біду якраз через вулицю: дивись, казали, яка то дитина зразкова, він завше охайний, штаненята у нього напрасовані, аж муха обріжеться, взуття чистеньке, сонячними зайчиками тільки вилискує, а в негоду ще й калоші надягне — іде собі вулицею статечно і чинно, наче старий, мило подивитися (Костику і справді він нагадував старого Бенедикта Едуардовича, франтуватого, із фарбованими вусами, шкільного завгоспа, тільки зменшеного, мов у біноклі навиворіт), а ти, казали Костику, завше пожмаканий, мов корова тебе ненароком пожувала, одяг же через триклятий футбол летить, наче на тертці. Тицяючи щоранку в сумку бутерброд, ставила Васька у приклад мати, монотонно, як дятел суху грушу довбав батько, ще й у школі вчителька напучувати не забувала; Костик довго й уважно вислуховував усе, аж поки одним рипом не надумав поквитатися і з батьками, і учителькою, і з самим Васьком.

На перерві, коли з класу вітром вимело дітвору, Костик, злодійкувато озираючись, прибив до долівки двом вухналями Васькові калоші, що акуратненько стояли соб, поруч із партою. І коли вчителька на уроці покликала хлопця до дошки, загадавши зразковому учню розкрити усі таємниці родини кошачих, Васько звично човгонув ногами в калоші і звівся на ноги. Він раз, було, смикнувся, потім вдруге, спантеличено озирнувся, мов із класу чекав рятівної підказки, що ж то бо діється невтямковите таке й жахливе на цьому досить зрозумілому досі світі; врешті, не дочекавшись підказки теж немало подивованих своїх однолітків, Васько з відчаєм, що мав моці, смикнувся востаннє, аж перехилившись грудьми; його повело уперед і він безпорадно змахнув руками, наче не в силі рушити пішки, зібрався злітати, бо будучи круглим відмінником, він не міг промовчати отак про кошачих; Васько похилився вперед, а тоді буцнувся на долівку, голосно ляснувши долонями, і звільнившись, нарешті, з підступних калош, порачкував.

—                 Еге, справді кошачі, — шморгонув носом Петрик, що сидів за спиною Костика.

Пошук на сайті: