Іван Корсак - Покруч (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2481
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2492

Отямившись вже біля дошки, Васько звівся з чотирьох і так і стояв, спантеличено і дурнувато всміхаючись, кліпаючи повіками довірливих своїх очей, а регіг у класі наростав в міру того, як обличчя вчительки ставало із рожевого бурячковим.

—                 Марш звідси, блазню! — ляснула вчителька книжкою по столу, і Васько так і рушив до дверей із застиглою блазенською своєю, все ще нестихаючою, наче приклеєною. усмішкою.

На наступній перерві Костик, вдоволено і багатозначно всміхаючись, тихцем зробив ще один хід далеко задуманої ним комбінації — підклав учительці на стілець кактуса із вазона. І коли вчителька, замислено дивлячись у журнал, висунула стільця і сіла, а тоді, раптом вереснувши, високо підскочила, наче обпечена, то першими очима, в які вона вперлася, були на лиху долю Васькові: кліпаючі, перелякані, винувато блаженні і приречені очі.

Васька знову витурили з ганьбою із класу, а вдома увечері Костик навіть відкрив кватирку, щоб краще було чути батькові, як від добрячої реміняки верещить, алялякає і лящить круглий відмінник та незрівнянний зразок, осягаючи домашню науку.

На старших Костик швидко навчився справляти враження, особливо на дільничного міліціонера, дядька Романа - як стрічався з ним, то ще здалеку вельми по дорослому знімав картуза і, приязно світячи очима, кричав добридень, а як розминався, то лиш скоса оглядався, і очі його враз вистигали, ніби у різдвяний мороз відчинена навстіж хата. Зате дільничний при розмові з Федором Галагутою не міг нахвалитися:

—                 Таки чемний хлопець у тебе, Федоре, добряща душа.

А коли до дільничного й доходили чутки за якийсь дитячий бешкет, і що Костик при тім ділі не в стороні, він просто не йняв віри, лиш знехотя, бувало, рукою махав.

Словом, хлопець прекрасно ладив з усіма дорослими, окрім хіба їхнього підстаркуватого, худого і вилицюватого географа, з великими та важкими, наче жорнові колеса, окулярами, що сутулився й горбився, очевидячки, виключно під вагою цих окуляр: він списочка відповідати при інспекторі не складав, а мов навмисне, навред щонайважливіше допитувався — Костик двічі за рік відхопив у нього лапату гусочку-двійку, отож від батька автоматично — подвійну березову кашу.

Костик не забув ще цієї кривди, як звалилась нова. Вже наприкінці зими чистив клас географічний майданчик від снігу, що невідь звідки посипав раптом, мов зима вимітала і вигрібала із засік останні свої припаси, сніг падав сирий і рихлий, пахнув водою і весняним вітром, ліпився на славу і, як тільки вчитель повертався спиною, Костик сніжкою цілив у флюгер — за третім разом той флюгер, натомлений вітрами і поточений немилосердною іржею, жалібно бренькнув і, з свистом перекручуючись у повітрі, бухнув поміж дітей, чудом нікого не зачепивши.

—                 Та ба, який Галагута меткий, — сказав учитель, не повертаючись, ніби очі в нього були у потилиці. — .У неділю всі на екскурсію в Київ, а ти, Костику, тут у сніжки вправляйся.

То був удар взагалі не за правилами, столичний хокей так жаданий побачити, омріяний і довго леліяний, щез в одну мить, розтанув і збіг, як впала на теплу долоню тане і щезає лапата ота сніжина. А поквитатися Костику випало лише через кілька місяців, коли земля і дерева знов забіліли, тільки вже не від снігу, а від рясного цвіту, що дурманив, забивав памороки, встеляв тендітну, щойно явлену траву у садах і, метений свіжим весняним вітром, кружляв і витанцьовував у білій віхолі.

Костик таки підстеріг, коли у географа не було вдома нікого, і нагрянув на його подвір’я разом з приятелем своїм найліпшим Петриком, що мав власні рахунки з географом — той розказав на шкільній лінійці про Петрикову одну забавку: встромляв сірники коту в очі і підпалював.

—                 Ге-е, собакорожець,- весело вишкірив зуби Петрик і облизався з передчуттям близької втіхи, зобачивши на подвір'ї старенького, з облупленою фарбою, наче ластуватого, як Костик, бувалого у бувальцях «Запорожця».

Машина виявилась замкнутою і хлопці якийсь час обходили і тупцювали навколо, мов принюхуючись, а тоді Костик помітив нещільно підняте скло, вправно, по кошачому туди тицьнув руку і, відчинивши дверцята, шмигнув з Петриком всередину.

Петрик вийняв ножа з кишені і, перехиливши голову, з усією каліграфічною ретельністю, аж висунувши язичка, став вирізати на шкіряному сидінні слово з трьох букв - географ на лінійці колись сказав, що то єдине слово, яке він без помилки написати здатен; шкіра м’яко прогиналася під лезом і з сичанням розчахувалася, хлотець трудився зосереджено, час від часу відхиляючись та з любов’ю позраючина на плоди своїх рук, і врешті таки виписав те слово без єдиної помилочки.

Костик, світячи по-котячому очима від захвату і нетерпцю, взявся, було, смикати ручки, клацати тумблерами та гамселити щосили по педалях ногами, а коли трішки натішився, то заманулося йому чогось лоскітливішого. Він рвонув на себе жмут різноколірних дротів — і почувся тріск, іскри аж зашкварчали, зливаючись у клубок змигую чого вогню, а з-під щитка повалив сизий, немилосердно смердючий дим, що, звиваючись гвинтом та закручуючись, знімався вгору і плив салоном.

—                  Пфе, — скривив невдоволено носа і, не стримавшись, чхнув Петрик. — Ну й начадив... Треба-но схолодити цю бляшанку.

І він кинув оком на сажавку, попереду кроках у десяти, на якій поважно плавала, гордовито закинувши голову, тлуста качва.

Приятелі, піднатужившись, штовхонули машину, і вона, тихо поскрипуючи, мов нарікаючи на старечу неміч, покотилася все швидше та швидше униз і плюхнулась у воду, настрахавши качок, що, витягуючи злякано шиї, з голосним лопотінням крил кинулися врозтіч, а «Запорожець» ще довго й сердито булькав, наче з-під води бурчав і відсварювався.

Приятелі постояли, потупцювали, з жалем та тугою зиркаючи на сажавку, і вже шкодуючи, що зарано вони розлучилися з утішною отакою забавкою, а тоді Петрик, глипнувши на хату і зобачивши відчинене, певне по забудькуватості вікно, важко зітхнув і поспитав:

—                 А, може, у гості заглянути?

—                  Ага, якщо злапають, — зам'явсь, було, Костик, але відказав так невпевнено, його кортіло і водночас лякало, він вагався і боровся в душі, і від цієї внутрішньої боротьби густе ластовиння знову заворушилося; однак солодка

щемлива спокуса, а ще веселі розбишакуваті Петрикові очі все ж зрушили його з тої хисткої рівноваги, і приятелі привидами майнули через вікно.

Обвівши диким, що аж іскрився, поглядом кімнату, Петрик лапнув сорочку, яка висіла на спинці стільця, і якусь мить підозріло розглядав її.

—                  Ріки мають рукави, — робленим басом, передражнюючи географа, прорік хлопець, а тоді наступивши ногою на сорочку, щосили шарпонув за рукав — той диркнув і відірвався з тріском; Петрик, урочисто задерши голову, і переможно, немов індієць щойно знятого скальпа, підніс того рукава над головою.

Тоді він накинув оком на перину: розмашисто, з підсвистом черконув ножем її по всій довжині, і пух злякано пурхнув до стелі.

—                 Летіть, голуби, летіть, — копав ногою перину хлопець, весь білий, немов у млині мірошник, і від кожного того копня злітав у повітря оберемок м’якого і лоскітливого пуху. А Костик, явлений з кухні з пузатою банкою вишневого компоту в руках, оцінююче зиркнув, було, проти світла на банку і, повагавшись, з бульканням вилив червоний тягучий сік в кучугуру пуху і пір'я на розпанаханій перині.

Погостювавши отак, приятелі вже зібралися по домівках, але тут Петрик, нараз щось згадавши, зняв штаненята, всівся просто на килимову доріжку і, стогнучи, взявся робити своє останнє на сьогодні паскудне діло. Костик, уздрівши таке, схвально і весело щірив зуби, а толі відкрив електродуховку, яку зневажливо копнув ногою, зняв і собі штанці та сановито розсівся, крекчучи і поважно надимаючи ластуваті щоки.

Через день приятелів упіймали і тихих та присмирілих, як мишенята в неурожайний рік, забрали в сільраду, а ввечері батько, висмикнувши паска з своїх штанів, вперше за довгий час взявся повчати Костика.

Федір, схопивши сина за комір, підняв однією рукою, а другою з виляском і потяжкою шмагав по ногах, хлопець скавучав, сичав і рвався, шкірячи дрібні густі зуби скімлив, алялякав і заливався вереском, як гончак, що погнав зайця по колу і ось-ось мав наздогнати, пританцьовував, немов баскетбольний м’ячик, між батьковою рукою і долівкою, і очі його хижо світилися та злобно, ненависно пострілювали.

—                 Не вмієш дати здачі — не берись!—повчав батько, і шкіряний пасок знову оперізував худі синові ноги, Федір почав довго, доки не впрів, і тільки тоді штурхонув малого у шию, аж той заорав носом.

Мати, що заявилась в ту пору, роззирнулася як полководець, що вступає щойно у бій, і тільки він здатен навести належний порядок.

—                 На ось калач, не реви, — тицьнула матір гостинця синові і той, хлипаючи, вихопив з рук. — А ти, чоловіче, менше б за чужими спідницями гасав, та замість того, щоб лупцювати, по душах із сином частіше балакав.

Костика не біль припікав, не синці, які звивалися по ногах від батькової реміняки, ятрив його жаль, що попався, а ще більше брала образа на батька: він то його шкодував, не сказав тоді мамі за тьотю Олю; батько ж сам чинить, проти правил, тут слід, було, міркувалося Костику, як між добрих людей — я тобі, ти мені...

Тепер мати вчепилась за батька, дорікати й точити взялася, що задорогий сервіз, куплений як другу сім’ї тьоті Олі на день народження. Хлопець слухав те, гризучи калача і розмазуючи по обличчю сльози, слухав, а врешті не стримався, хитро блиснувши оченятами з печі:

—                 І чого б я ото сварився... Ті ковзани, на які батько з тьотьою Олею гроші мені давали, я вже з’їздив давно.

Слово за слово — і в хаті шарварок, мати, високо здіймаючи над головою, жбурляла в долівку чашки з сервіза, притоптуючи для певності кожну ногою, а батько, на всяк випадок задкуючи до дверей, тільки здивовано і з новою якоюсь, незнайомою досі повагою, дивився на сина: той, розтираючи сльози й підгикуючи, гриз калача, гриз ретельно й завзято, муркочучи щось під ніс, і очі його, як звіряти у сутінках, поблимували та світилися виклично й зелено.

 

МИШКО-ТИШКО

 

Дрова у печі невдоволено, з серця потріскували, полум'я злодійкувато вихоплювалося на вустя, мов облизувалося від зманливих запахів сніданку — тітка Онися припізнювалася на колгоспні буряки, поралася поспіхом і тому час від часу збігало з казанців, шипіло, шептало і сичало на черені; Онися шурхала тоді у вогонь кочергою, і він, наче відсварюючись, трішав ще зліше та зістрілювався іскрами, але все ж слухався і присідав.

Тітка потерпла, коли раптом у двері постукали голосно і вимогливо: за фіранкою у куточку стояв бідон із закваскою, а не далі як позавчора на їхній околиці міліціонер із сільрадівськими перевіряв паспорти. З паспортами ще невідомо як, але у сусідів закваску вилили і два дні кури ходили, мов сонні; тітчин же півень, досі сумирний і вельми культурний, бо як посиплють зерна, то перший ніколи не клюне, лиш гонорово і великодушно крутитиме головою, доки пастиметься його гарем, тепер же він блискав на кожного посоловілим оком, співав безперестану до самісінького обіда і, заточуючись та волочачи крилами по землі, все підскакував і поривався битися із телятком.

В першу мить, як постукали, тітка Онися потерпла і розгубилася, якийсь час стояла вона заколіла із кочергою, мов вартовий з карабіном.

Двері, не дочекавшись на слово господарів, прочинилися, і з-за порога виглянула голова білявої дівчини - довгим розпущеним волоссям, ніби щойно вона із лазні.

—                 А Деркач Мишко тут живе? — поспитала захриплим, майже чоловічим голосом голова, кліпнувши раз вдруге густо фарбованими, аж злиплими віями.

—                 Та заходьте вже, заходьте, — відказала тітка зраділо, бо гість не зовсім був схожий на міліціонера. — Тутечки він, тутечки, тільки досвітком, по гриби пішов.

Дівчина кивнула головою, чи то згоджуючись, що не помилилась адресою, чи, може, вітаючись, і мовчки пройшла, байдуже і маркітно крутячи стегнами, кімнатою до столу; тітці Онисі видалося навіть, що не пройшла, а пропливла, точнісінько так, як бачила по телевізору, коли нову моду показували — пропливла і з нудьгуючим виглядом сіла, закинувши ногу за ногу.

—                 А ви до Мишка... якесь маєте діло? — не зразу, обережно собі отак поспитала тітка, так обережно, як пробують злегка рукою, чи не гаряче.

Гостя помовчала, тільки щось пошелепала в сумочці, врешті вийняла цигарку і запалила.

Пошук на сайті: