Іван Корсак - Покруч (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2481
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2491
—                 Я трохи порозважатися, — гостя пустила кільце диму, і воно, витягуючись, зависло своєрідним німбом над білявою головою.

«То що за мара», — подумала спантеличена господиня.

—                 Так в мене ж музики навіть немає, — якось невпевнено відказала і оторопіло подивилася тітка на гостю, забувши враз і про казанці, і про буряки у колгоспі. — А мо я в сусідів позичу?

Гостя пахнула ще разів кілька цигаркою, пустила сизуваті кільця і нарешті, спроквола всміхнулась.

—                 Ви не вельми лякайтесь, ваш син мені ні до чого. — І нараз, немов щось згадавши, докинула: — Ага, мене Людою звуть, я Мишка з армії знаю. Я приїхала просто порозважатися. Засмагнути хочу на річці у вас.

В тітки Онисі трохи від серця відлягло, та не зовсім, вона все ще стояла біля печі із кочергою, мов їй тут було суворо наказано відбувати таку повинність.

—                 Де вже у нас засмагнути... Дощ як уплівся з весни, то й досі немає спину, — проказала нарешті тітка Онися замислено. — Мо, хіба перед полум’ям, щодосвітка піч топитиму...

Аж гульк — на порозі Мишко, повнісінька кошілка грибів у руці, дрібненьких таких, твердих, мов камінці цього дощового літа вискочили вони неждан-негадано рано, в дубових посадках земля була всіяна ними, як тіло білими прищиками, і люди з сусідніх сіл досвітками бігали навперейми у посадки, хто раніше й прудкіше; знаходились навіть такі, що прибігали ще затемна і рачкували, присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком, мов шукачі таємничих скарбів. Мишко глипнув на гостю біля столу, і обережно, наче із склом, опустив на долівку кошілку.

—                 О, — тільки й сказав Мишко і товсті губи його повільно, мов проти волі, розсувалися в несподіваній, тихій і добродушній усмішці.

Гостя встала, пометлялала так само собою, пливучи кімнатою, і голосно чмокнула Михайла в щоку, звівшись навшпиньки:

—                 Привіт, Мишо.

«О, боже, що бо то діється», — похололими руками тітка Онися поправила хустку, а Михайло густо почервонів.

Ошелешена тітка ніяк не могла второпати, що то за птиця така негадана ввірвалася у її хату, наче у власну, непрошена розсілася біля столу, закинувши ногу за ногу, і пахкає димом, мов колгоспний пасічник кривий Кіндрат, обкурюючи бджіл саморобним димариком.

Так і лишила їх тітка Онися, нічого не втямивши, і цілий день тягнула сапу на буряках. При тім все пробувала докумекати, ким ця людина була для її сина та ким може стати, і тривожні думки роїлися і кублилися в тітчиній голові, як роздражнені оси. Боліло серце за Мишка, вдався він чоловіком добрящим, таким вже добрящим, що й мухи не скривдить, але якимось вайлуватим, прости господи, вивалом: кожен йому на мозоль міг наступити, він тільки кліпатиме темними, як пізні каштани, очима, та мовчки ображено затисне свої товсті губи.

Одружився Михайло рано, задовго до армії, ще як рушником голився. Неговіркий сам і тихий, недарма ж його навіть прозвали Мишко-Тишко, а взяв веселуху на всеньку околицю, без якої не освятяться ні жодні вечорниці, ні танці в сільському клубі, а як і освятяться, то будуть пісними, мов різдвяна кутя. Надька-веселуха, що заміж вискочила так негадано для всього села, на перших порах раптом зів'яла, бліда ходила і змеркла (поговорювали люди, що так прудко спішила недарма, бо йшла вже нівроку із приданим, яке нагуляла з Копанчуковим Грицьком). Але полежала кілька днів у лікарні, і знов ожила, торохтіла безперестанку сміхом на свекрушиній подвориці та вертілася все перед дзеркалом, час від часу по старій пам'яті підскакуючи на вечорниці, аж поки з тим самим сміхом не заторохтіла із хати геть, завіявшись із заїжджими бурильниками. Щезла так, що й на розшук вже подавали, доки від неї самої лист не прийшов десь із Середньої Азії, жовтий такий конвертик із намальованим губатим верблюдом: просила, аби вислав Мишко її речі на таку і таку адресу.

Лишився Мишко солом’яним удівцем, в армії відслужив, познайомившись заочно з кількома дівчатами — адреси їх і залапані фотографії роками кочували у роті, всі писали і він написав, здається, й Люді посилав тоді свою фотокарточку. Коли ж повернувся в село, дали йому в колгоспі гусеничного підранка, бо колісні дістались горластішим, а вечорами, як ровесники табунцями направлялися в клуб, він сидьма сидів біля вікна, проводжаючи їх крадькома з-за шалівки згаслими і тоскними очима, як проводжає плем'я своє у вирій підбитий птах, нездатний злетіти в високе, зманливе простором і синьою далечінню, таке жадане і недосяжне небо.

Весь день тітка Онися, тягнучи сапу на буряках під шпарким і пронизливим сонцем, що варило окропом, думала про свого Мишка, такого мамулуватого і в той же час, знала вона, як може знати тільки матір, добродушного Мишка невезучого, та, може, вартого і чогось кращого в долі; жалість низала їй груди і вона, з осторогою згадуючи сьогоднішню гостю, чомусь подумала: «До нашого берега путнє не припливе». Сонце варило весь день, мов вертало давні свої, ще з весни, борги.

Хоч і натомили буряки тітку Онисю, пекли червоні, як раки, загорілі по лікті руки від раптового сонця, що розщедрилося так негадано і безтолково не в міру, та все ж ввечері тітка крутилась, мов прудко запущена дзига, лаштуючи наїдки на стіл. Гостя поралась мовчки і справн, тітка чомусь боялась підняти очі, а Мишко, радий навіть з того усього, тільки сопів над тарілкою.

Повечерявши, Люда в смак затягнулася цибатою сигаретою, високо задираючи голову і пускаючи довгі цівки диму під самісіньку стелю; тітка ж Онися, прибравши зі столу, взялася виймати із шафи свіжу, хрустку білизну, лопотіти простирадлами сліпучої білини, від яких аж синюватий ішов відлив — тітка собі постелила на кухні, синові у маленькій кімнатці, що служила колись за дитячу, а гості, як годиться, в залі.

—                 Нічого зайве постіль м'яти, — сказала Люда, і лунко пошлопала босими ногами у Мишкову кімнату. — Підсувайся, — почула тітка отой її хрипкий, мов давно безнадійно простуджений голос.

Так ввійшла в їхнє життя нова невістка, тітці Онисі здалося ввійшла, як входять без стуку чужі у дім і застануть господаря з непідметеною хатою, від чого зашаріється зненацька і гість, і господар. Тітка ще довго розминалася з Людою, ніяково опускаючи очі, по невістці це помічалося не особливо, тижнів два вона відлежувалас на дивані, чистила нігті і слухала магнітофон, який виспівував таким голосом, що Онися ніяк не могла второпати: жінка то верещить з переляку чи чоловік — начебто і не те, і не друге, а щось середнє.

Зникла невістка так само негадано, як і з'явилася не обмовившись ні словом, ні півсловом. Мишко що по вернувся додому, здавши трактора напарнику, і тітка, яка допорала, нарешті, свої буряки, застали в хаті лиш попільницю, переповнену недопалками з ледь помітними слідами губної помади на них. Мишко і цього разу не сказав матері нічого, тільки ображено крутнув носом, серце ж тітки Онисі обнадійливо тьохнуло, що, може, якраз вона збігла, як і попередня невісточка, очистила її хату і душу, збігла, як збігає весняна вода з видолинок над рікою за одну ніч; та надто марною виявилася її надія, бо вже через день Люда стояла на порозі з двома смаглявими, як галченята, дітками.

—                 То Анжела, — мовила Люда до тітки Онисі і підняла рученя малої, як суддя на рингу руку переможця. — ЇЇ не можна годувати яйцями. Діатез.

Тоді вона підняла руку другої дитини.

—                 А то Жорж. Підстилатимете клейоночку на ніч: малий ще, забувається.

—                 О, — тільки й сказав Мишко, розглядаючи дітей, про існування яких він підозрював у такій же мірі, як і про існування марсіан, а в тітки Онисі аж волосся заворушилося на потилиці, в горлянці з'явилася незрозуміла хрипота і тихе ричання, мов вона ось-ось мала гавкнути на негаданих гостей.

В перші дні, коли сімейка тітки Онисі приросла враз, ще на дві душі, тітка не переставала чудуватися усім тим, що діялося у її хаті. Але жити якось треба, і вони жили — Люда тепер не відлежувалася на дивані, а їздила ранками на роботу у місто на завод, тітка Онися прала дитячі колготки і прасувала сорочечки. Мишко ж водив дітей у колгоспний садок і забирав їх.

Диво було Мишкові: діти подружилися з ним майже відразу — чи то тому, що маму рідше бачили, чи просто прив’язалися, але з усіма своїми клопотами і безкінечними запитаннями і розпитуваннями зверталися тільки до нього. Жоржик, виглядаючи ввечері через вікно, побачив місяця, що недавно ще був кругловидий, а то лишилася раптом лише половинка.

—                 Тат, а місяця хто поламав?

Вкладає він Анжелу спати, розказує, шо в лісі під кущем вухатий заєць давно заснув, сонце он вже на заході, теж думає спочивати, то й Анжелі пора у ліжечко.

—                 Тат, а в сонечка теж ліжечко є?

Навіть в вночі, коли мама була вдома, як надумає хто з малечі на горщик, то лопаткуватиме босими ногами і будитиме не її, а його.

Звиклася й тітка Онися, обпираючи і годуючи, і вже в ланці розказувала жінкам історії, що нового втяли чи набалакали її внуки.

—                 Бабусю, людей же не купують і не продають. А чого мама казала, що нас у лікарні купила?

І тітка Онися перестала ображатися, якщо помічала на те у когось з товарок недобру, лукаву усмішку.

Якось непомітно діти приростали, як приростають тоненькі, гладенькі, зовсім тендітні пагінці, прищеплені до старого, з шорстою корою стовбура; непомітно зросталося чужорідне і ставало рідним, і ось вже дужий, бувалий корінь жене деревиною спільні соки, і неможливо від'єднати колишнє чуже, що давно своє, від’єднати без болю і рани. І так само непомітно звикалася тітка Онися й до невістки, от тільки вона з якогось часу вряди-годи почала вдома не ночувати. Перший раз Мишко, завше неповороткий і неспішний, бігцем побіг телефонувати на завод, чи не трапилося чого, але звідти сказали, шо зміна закінчилася, навіть цех вже закритий.

Приїхала Люда вранці, мов з крижа знята, зблякла, змарніла , жовті мішки під очима протитуманними фарами світять, а з рота горілчаний дух пашить. Мишко подивився на неї довгим мовчазним поглядом, поглядом, у якому змигували, злегка потріскуючи, загрозливі і колючі дрібненькі іскри, подивився так, шо навіть Люда не витримала, опустила, злодійкувато сховала очі.

—                 День народження у подруги, — тернула рукою по шорстких, засмаглих, аж синіх губах. — А потім автобуса не було.

Вдруге, як не приїхала на ніч, брехати не стала.

—                 А я пожити думаю так, щоб на старість було що згадати.

Після третього разу Мишко стелився в дитячій і спав уже з дітьми.

Люду й до цього до хатніх справ не чіпали, але якось восени, коли приморозки забіліли видолинками, в Мишка на полі з ділами завізно було, а тітка Онися не встигала поратися з городом, то й сказала, аби Люда помогла їй картоплю копати: може, з роботи відпроситься?

—                 Ба, — хмикнула невістка. — Я її не закопували, я й відкопувати не збираюся.

А як ще раз приїхала досвітком п'яна, то взялася Онися її журити.

—                 Прийшла в нашу сім'ю, то будь вже людиною, сивої голови моєї не ганьби.

Крізь примружені щілини очей Люда зиркнула на свекруху так, мов відважила їй помордаса, а толі вперше в цім домі голосно і щиро розсміялася.

—                  Тобі скільки, шістдесят? Як вже шістдесят, то ховай від того сірники. А будеш ніс у моє встромляти, то я влаштую тобі таку житуху, що по дроті ти у мене в туалет ходитимеш.

Більше Онися її не чіпала, сиділа собі вечорами з дітьми, і ті щебетали, розказували.

—                 А ще у нас татко був такий з вухами, він як не п’яний, то грався з нами, показував, як вогонь ковтати,— згадувала Анжела.

—                 От і ні, вогонь ковтав в окулярах, — сопів носом Жоржик, що завше не згоджувався і задирався з сестрою.

Пошук на сайті: