Іван Корсак - Покруч (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2481
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2492
—                 Забудька-переплутька, — висовувала язичка, дражнячись, Анжела, і личко її, скривлене у гримасі, баченій у когось з дорослих, враз старіло, морщилося, жмакалося і вся вона ставала схожою на маленьку бабусю, в яку перетворив знічев'я дівчинку невідомий злий чарівник. — Ти ще скажеш на Васька-цигана чи отого тата, що я не вимовляла — Дата...шішілі...

Якось в надвечір'я під самісіньку хату, вилискуючи боками на призахідному сонці, підкотили «Жигулі», з яких долинала гримлива музика, і з переповненої пасажирами машини вийшла Люда, вийшла, спотикаючись і дирдаючи на високих каблуках та здивовано і голосно гикаючи.

—                 А в тебе нічого теличка, — вишкірив зуби довговолосий господар машини. — На знак якості тягне, всі четверо можем підтвердити...

Машина жикнула шинами і гнояні вила, шо запустив, у неї Мишко, забряжчали навздогін по дорозі, підстрибуючи і знімаючи куряву.

В хаті збілілий Мишко довго дивився мутними, мов запотілі шибки, очима, як Люда цілилася пройти у двері спальні, і те ніяк не вдавалося, бо чи то двері виявилися завузькими, чи в останній момент зрадливо відпливали убік, врешті, він встав, взяв за комір і вивів її із хати, штурхнув у спину і клацнув замком. Діти мовчки дивилися, одночас, мов зачудовані галки, крутили чорними головами.

—                  Відчини! — Люда стояла під вікном і грюкала в раму, скло жалібно бряжчало й просилося, а діти скривились на плач.

—                 Цитьте, дітки, то мама грається так, — сказав Мишко.

—                 Відчини! Бо пацанів приведу, фотокартку тобі пошкрябають… Тиждень по тому Люда ходила шовкова, така тиха, що й сметана на голові встоялась би, раптом здобрадива, без нагадки взялася опале листя в саду загрібати, вдягнувши потерту свекрушину куфайку, — навіть цуцик їхній Рябко не впізнав невістки, і, ошелешено витріщивши очі, здивовано задер голову вгору та голосно гавкнув. А через тиждень Люда знову не заночувала вдома, і Мишко, не сказавши нічого, хряпнув дверима, пішов на пошту та вдарив Людиній матері телеграму.

Сваха, повнотіла жінка з яскраво пофарбованими губами, і Людина сестра, дівка під тридцять п'ять, у вилинялих турецьких джинсах і бомбейському світері, приїхали третього дня. Вони довго гомоніли за вечерею, журили біду, а тоді сваха взялася оповідати, як вона по знайомству дістала абсолютно надійні рецепти худнути і голодувати, Людина сестра бідкалася, шо її кімнатна собачка простудилася ненароком і тепер вельми кашляє.

Врешті теща Мишка утішила:

—                 Нажени її, Мишо, раз не слухається, а діток ми глядіти тобі поможемо.

Отак і текло з дня у день сімейне життя Мишка-Тишка, вже й сусіди стали підсміюватися і брати на кант,а одноока баба Гума, що жила навпроти в такій самій підсліпуватій хатині під старою, порослою мохом, грушею, навіть прийшла якось на розум його наставляти.

—                 Чи тобі чмара яка світ заступила? — гудила чоловіка баба Гума, світячи проти вікна єдиним змутнілим заплилим сльозою оком, і Мишко на те кивав лише головою і думав своє.

Баба Гума знову бралася направляти сусіда на одну тільки їй знану путь праведну, жінка вона була настирна, і вже як візьметься за щось, то від свого не відступить. Поміняла їй города сільрада, був у неї вузький та довгий, а нарізали стільки ж, проте однаково, що вздовж, що впоперек.

І баба тиждень ходила за головою, аби добавили поля - вона ж добре відала, що поле у неї таки довше було.

—                 Що ви, тітко, причепилися, - не витерпів, нарешті, голова, — ну коротший ваш город, трохи коротший. Зате ширина куди більша.

—                 Ширина то ширина, — стукала ціпком баба у кабінеті. — Але де ж моя довжина ділася?

Врешті махнув спересердя голова рукою і наказв нарізати їй ділянку вузьку, зате щоб довга, як бабині оповідки.

Так і зараз баба Гума вела своєї:

—                 Тільки свисни в два пальці, перша дівка за тебе піде з підскоком.

В два пальці Мишко свистати якось не збирався, зате як змінили його із трактора, свиснув у район.

У суді Мишко, мнучи шапку і не піднімаючи очей від вилискуючої лакованої паркетної підлоги, довго розказував свою бувальщину, говорив, заїкаючись і пітніючи, і так важко було йому вимовляти кожне слово, тепер видавалося воно таке необстругане: він досі не знав, що найважче оповідати про себе, мов про когось стороннього Мишко просив залишити собі дітей, приросли вони до нього і він до них, а Людмила хай собі йде і живе як їй заманеться.

Суддя, чоловік щуплий, з обличчям, ніби кулачок, сивою короткою чуприною їжачком, мовчки слухав і не перебивав, лиш сірі очі його наливалися втомою і темніли, як темніє і похмуро рябить річкова вода під навислою, неповороткою і важкою дощовою хмарою; врешті тільки крутнув суддя головою, мов зганяв дрімоту.

—                 Ненросте то діло в тебе, чоловіче.

Він довго розказував, у яку комісію і яку інспекцію треба йти, які написати папери, і важчали сірі очі його. А Мишко зітхнув і, подякувавши та неспішно надягнувши кашкета уже за дверима, подався із суду — бач, думалося йому, немолодий чоловік і, певне, добрящий, і то не повірив. У комісію, каже, папери писати. Та яка ж тут комісія і які папери, як не любить вона дітей і доглянути їх не хоче: у Мишка он руки які неотесані, від соляри й мастила потріскані, пилюга з полів в'їлася так, що ніяким уже пилососом її не дістати — то й то він банта із видумкою, хитромудро зав’яже, аж злетіти проситься, а Людмила, певне, і не згадає, коли гребінця у руках тримала розчесати дитину.

З того часу, як змінював його напарник на тракторі, Мишко повертався додому, дбайливо вмивався, тер цеглиною і піском замурзані руки, бо ні мило, ні сода не здатні були тут зарадити, і їхав в район. Він ходив з кабінету  у кабінет, обачно й сторожко ступаючи товстими килимами, і тихо, трохи соромлячись, все допитувався, як же вчинити, аби Людмила жила собі так, раз по-іншому і не вміє, а діти лишалися з ним — чи не знають вони?

Різні люди йому траплялися: одні кивали головами, як у спасівку кінь, чи то згоджуючись, чи засуджуючи, в очах інших він помічав драглисту, як незастиглий холодець, нудьгу - і чого він ото забиває баки поважним людям своєю морокою, в кожного цього добра і так стачає.

А один великий начальник, завісивши окуляри на сучкуватих бровах, зиркнув на нього, мов швайкою пронизав:

—                 З одною жінкою не розлучився, з другою шлюбу не зареєстрував... Тут до тебе ще придивитися треба.

Мишко тихо дякував кожному, і переходив у сусідній кабінет, мнучи шапку і прохально зазираючи в вічі, несміло шелестів своїми товстими і порепаними на осінніх вітрах губами, чи не знають вони, як не зламати ті два пагінці, що приросли до його душі.

—                 А може, ви знаєте? — шелестіло, немов на сумному,прогірклому вітрі.

 

ДО СИНА

Кричали досвідком невиспані поїзди.

Вони кричали хрипко і загрозливо, лякаючи світанкову мліч, і вивозили з приміського селища зім’ятий, зіжмаканий, просякнутий, мов довітньою сирістю, ще учорашнью втомою люд, що полишав оголені, осиротілі, беззахисні у теперішній своїй одинокості, змертвілі осінні поля, полишав та рвався нестримно у близьке місто.

Люд злобно штовхався ліктями, ліз нахрапом у напівтемні вагони, пропахлі потом, мастилами, нечасто прним робочим одягом та недоглянутими туалетами, цим неправним духом приміських поїздів.

Дебелий молодик у вагоні, залицяючись до двох дівок, все силкувався до них підсісти: ті пищали й манірно поводили підмальованими очима. Молодик тузав дівок плечем, вони ковзали по вичовганій лаві і тузали бабцю у вигорілому, потертому плюшовому піджаку. Дівки пищали повискували, а бабця за котрим разом видихнула:

—                 Не тузай мні, дохна, зімнеш.

І тулила до витертого на ліктях і полах плюшу невеликий пакунок.

Крайня дівка зиркнула на стару зверхньо і насмішкувато.

—                 Вельми щось дороге, бо вже й не торкнись.

Стара не образилась, тільки голову опустила побито і винувато:

—                 Костюма ото синові на смерть.

Дівки притихли бул, а молодик кліпнув придуркувато повіками:

—                 А що син у трупарні?

Незнане молодиком гнітило стару і горбило, чавило на серце холодним каменем, і вона ще важче опускала голову; вагон хитнуло якраз, і біле пасмо волосся ковзнуло з-під картатої полиняної хустки, затулило від подорожніх її вимерзлі посивілі очі.

—                 Якби ж у трупарні… Я б знала, що то від Бога, то всіх те жде.

Вона поправила хустку худими пальцями, порепаними і потрісканими від землі, у якій длубала вчора картоплю, повзаючи коліньми, бо нездатна копати вже стоячи.

—                 Присудили його до вищої кари… Цієї ночі, казали, стрілятимуть.

Знову вагон хитнуло,і стару як вітром, повело до вікна; вона похилилась було в один бік, у другий, і врешті повільно, як давнє скрипуче дерево, випрямилась.

—                 І я винувата, що звіра у світ пустила.

Дівки, не змовляючись, раптом тихенько по лаві посунулися від старої.

—                 А чи дадуть ще побачити його?.. От, щоб дали, то костюма поміряв би, - легенько тулила стара пакунок до плюшу. – Я ж стільки літ йому хтіла купити, отакового, хтілося, синенького.

—                 Доброго ж сина, нівроку, вигодувала, - скоса зиркнувши, буркнула крайня дівка і, підсмикнувши плаття, ще далі відсунулася.

—                 А добрий змалечку вдався, добрий, - стара похопилася раптом, мов із спросоння, головою закивала хутенько, і губи її, пошерхлі та шорсткі, мов тертка, заворушилися спішно і нетерпляче. Обличчя, що зорали роки, заволочила біда, а засіяли рясно зморшки, обличчя її негаданнопроясніло і засвітилося зсередини відсвітом і відблиском далеких тепер вже літ. Вона гворила неголосно, слова із пошерхлих губ зривалися теж наче пошерхлі, шелестіли осінньо сухою шипхою у соснині, шелестіли, спадали й котились, як листя за вітром.

—                 Добрий змалечку був, добрий… І очі злові чужі. Мо того й заступивсь за товариша в п’яній бійці у клубі.

Ще без бійки у нас не бувало неділі, люди поробились такі.

Мова її на мить припинилась, мов перед якоюсь загатою, та недовго втримала та загата, тільки на мить.

—                 Черконув тоді парубок ножем парубка, правда так собі, не вельми. Похапали їх, двох батьки відкупили, а мому в суді три роки по щирості.

Стара несподівано розговорилась, їй було байдуже слухає хто чи ні, вона говорила до себе, до свого минулого, до сина у камері, жаскій і вже недалекій, і її слова з тим самим осіннім шелестом неспішно злітали з пошерхлих на вітрові вуст.

—                 Прийшов він з тюрми худющий, якийся вовкуватий, днями слова, бувало, не роздобуде, і немов наполоханий, хоч переляк відливай. Злому ворогу, тільки сказав, не зичить побачити те...

Боявся тюрми він, але й не вбоявся. Віддала йому пенсію, сорок один карбованець поштарка мені саме принесла, та й кажу: купи собі одежину.

Пошук на сайті: