Іван Корсак - Покруч (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2481
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2491
Поїхав купляти в район і вже не приїхав. Забракло тих грошей, муситьки, йому, то він під полою жинси якісь сховав. Рицдивіст, сказали, і ще два роки дали.

Старій забило подих, і вона сапнула усохлими грудьми, хапонула повітря здивованою рибиною.

—                 Прийшов він з тюрми вже зовсім іншим. Я зразу побачила по очах, очі йому підмінили. І щось у ньому бродило... Тихе таке і тухле...

Старій забракувало знов духу, вона закашлялася сухо і деренчливо — чи то від сирої досвітньої мли, чи із зморщених і мілких легень своїх викашлювали ще учорашню городню пилюгу.

—                 А втрете повернувсь із тюрми вже теперішнім. Напився першого ж вечора, люто напився, в дим... Уламком склини себе по венах, і кричить на мене, заюшений: «Заріжу, що на світ привела!»

Востаннє він повернувся із жінкою і чужою дитиною. Та жінка теж десь он там була... Не злюбив дитину відразу, зав’язував у мішок і бив.

Тікай, просила невістку, світу не тільки в вікні. «Нічого гонку гнати, — дивно якось відказала та, сміючись.

—                  Ще не таким галстуки я в’язала».

Того дня забрав сиy дитину і пішов у ліс. Бив його там, а малий просився:

—                 Татку, я більше не можу, я спати хочу.

Прибив хлопця і загріб у листі.

А тоді зустрів жінку з поїзда. В тої аж очі круглі отого дива.

—                 Ходи по гриби, — каже син.

Дивується все ще невістка.

Пішли.

У дорозі питає її:

—                 Ждатимеш мене п’ятнадцять літ?

Аж приспинилася невістка.

—                 Знову, хавка, у діло вліз?

—                 Сина твого пришив... А ти ша, наволочка, бо й тобі галстук повішу. Марш у село по мої документи, а я до зеленого прокурора, — кивнув на ліс.

Ну, невістка до телефону, приїхало дві машини... Рвали повіддя вівчарки, стелилися по землі, ідучи по сліду. Зняли під вечір його із дерева — гадав, сховається там.

Більше дівки із підмальованими очима не слухали старої, вони лиш підвискували, як їх теребив молодик; на сусідній лаві, поклавши замашний кулак під неголену щоку, циганкуватий дядько голосно захропів — і його тузнули під бік: «Ну, ти, храповик із тріснутого колінвала», ще на сусідній лаві реготали із карапуза років трьох-чотирьох, допитуючись, де він живе: у баби в селі, чи в місті, куди водять в садок і де батьки десятиліттям .уже ждуть квартиру. Карапуз сановно надувся, поміркував поважно і відказав: «У поїзді».

—                 І знов мні коле, знов мні пече, — хилитався вагон і хилиталась стара, як давнє скрипуче дерево. — І я винувата, що звіра у світ пустила.

На мить стара приплющила зморщені і зів’ялі повіки, очі пекли їй, мов хто сипонув гарячого приску, — чи то від безсонних, болісно трудних, бездонних, безмежних ночей, чи від піску, що надуло на картоплищі.

—                 Сусіди казали: не їдь, не ганьбися... Йому й землі на той світ зашкода. А я б йому стілько вділила, стілько, щоб хоч на тій землі себе оправдав.

І вона розводила руками, натомленими і важкими, з твердими, немов залізо, мозолями, із порепаними і скоцюрбленими пальцями, із покоробленими нігтями, під які уїлась навічно земля; стара розводила і показувала руками, скільки б то вона йому уділила.

—                 Чи дадуть ще побачити... От щоб дали костюма поміряти.. Тутово, на плечі, мусить мулятиме, тутово, де родимка, я ту родимку змалечку пам’ятаю, змалечку, ще як мила тебе у балійці.

Жебоніла отак стара всю дорогу, журила своє, клала слово важке до слова, важке, незграбне й сире, як цегла-сирівка, і навіть коли розвиднілось та поїзд пристав до вокзалу, то ще й на пероні хапала сусідок своїх за поли, у вічі благально заглядувала.

—                 А як, дітки, думаєте, вдень чи вночі йото стрілятимуть?

Дівки шарпалися і стидливо втікали боржій від старої, а вона довго стояла під мжичкою, сірою і нудною, жовтою, як довгі роки, у які з далеких країв виглядала сина; вона дивилась їм у слід, мов ті ще мали вернутись, мовити слово до неї і дати раду-пораду. Мжичка сіялася, падала на обличчя, і вона не чула цього, не відверталася і не втиралась, мжичка падала на старий піджак, непомітно збиралась, і вода великими та важкими краплямм збігала з потертого і вигорілого плюшу.

Люди юрмилися на пероні, штовхалися, сміялися, журилися, виглядали і проводжали, несли величезні валізи, і мордатий чоловік з двома череватими сумками штовхонув стару, що стояла якраз між зустрічних людських потоків.

—                 Що рота розкрила? Сільпо нещасне...

Вона стояла у сутолоці серед гомону і вигуків, серед крику носильників і різноголосся транзисторів, тут розмашисто обнімались, припадаючи до рідних грудей з далеких доріг і довгих розлук, тут вибухали червоно осінні букети, тут щастя чуже всміхалося яскраво й раптово, мов спалахи фотобліців.

Вона стояла серед цього велелюддя, їй вже нікуди більше їхати, нікого проводжати і виглядати, і не треба вже від життя нічого — роки за спиною шуміли осіннім старим і похмурив бором; в неї, змученої літами, в якої кожна кістка боліла з роботи й життя, не було ні надій, ні жадань, крім одного-єдиного, може, останнього вже жадання.

—                 От коб його віддали мені поховати... Я уночі б на могилу ходила.

На перон, розсікаючи мжичку, прибували один за одним натомлені поїзди, вітально кричали і перегукувалися.Кричали досвітком невиспані поїзди.

 

БАМБОР

 

Він обережно взяв у руки два сірих, м’яких, і пухнастих клубки, що тривожно вовтузилися і безпорадно тикалися сліпими ще мордочками в долоні, в його заношену, заяложену свіжою живицею куфайку; вовченята, мабуть, були голодні, первісний, всесильний інстинкт не давав їм спокою з перших хвилин появи на білий світ, такий незрозумілий ще і неуявний, змушував уже дбати про харч, вічний клопіт, що гнатиме їх тепер крізь усі перипетії вовчої долі, і звірята тоненько скавуліли, марне шукаючи теплого материного живота. «Ото пощастило», — втішався подумки лісник, приємно мружачись: неспокійні клубки лоскотали долоні. Йому вже давно загадував лісничий впіймати двійко вовченят на зимову виставку в лісгоспзаг, та все якось не випадало. Лісник хотів спочатку забрати ще й третє вовченя з лігва, що його дбайливо налаштувала вовчиця під виворотом старої, покладеною осінньою бурею ялини, але воно встигло заповзти за бороду покрученого, густого коріння, і лісник довго штурхав та загрібав гіллякою, аж поки не набридло.

—                 Живи, якщо ти таке... незаплановане, — буркнув урешті.

Лісником Петро працював здавна, відколи скинув армійську гімнастерку, і, звісно, міг би вочевидь дістатися до втікача, але він нишком трохи хитрив перед собою і сам же ховався від своєї хитрості, спокійно, без жалю дивлячись, як заповзає за підірване коріння сотенна премія за вовчу душу. Він би не полінувався вигребти його з торішнього прілого листя, яке пахло горобиною настойкою, ліками і забутою уже осінню, просто йому не загадували третього, а зайвого з лісу людина не повинна брати нічого. До браконьєрів Петро був лихим, не одному потрощив рушницю об стовбур, навіть жінка застерігала, що колись таки знайдуть його уже холодного під виворотом. Він не вважав себе великим законником, просто бридився плем’ям цим зависним, шкідливим: не встрелить зайця, то лишнє пальне по сойці чи дятлові, хоч вони йому потрібні, як тому самому ж дятлові окуляри.

У гурті Петро не вівся відлюдником, але все ж вважався мовчазним, однослівним: так або ні, чого без діла язиком молоти. Єдину, чию терпів він балачку, то дитячу, бо для дитини вона така ж природна, як щебет для птаха.

Розказувала жінка, вчора менша, Оленка, крутилася - крутилася по хаті, чекала - чекала тата з його лісовими гостинцями — він завжди то горіхів приносив, то жменю суниць, пізньої осені — журавлини, великої, як вишня, злегка підмерзлої і від цього солодкувато терпкої — а врешті, почала допитуватися:

—                 Ма, а де тато досі?

Жінка мила дійницю, їй ще треба було попорати теля, що вродилося таке смішне: усе чорне, як вуглина, а ніжки до колін білі, мов взулося в чобітки, і вона відказала, аби відчепитися:

—                 Заладила: тато і тато. Твій тато знайшов собі досі іншу маму, де ж би так барився...

Оленку те насторожило, і вона, щось своє поміркувавши, почала смикати маму за спідницю:

—                 А як знайшов?

—                 Отак і знайшов. Ожениться на іншій.

—                 А весілля буде? — зблиснули вогники в очах малої.

—                 Мабуть, буде,.. — невпевнено знизала плечима мати.

—                 Ура-а! — гукнула Олена і застрибала навколо матері. — Підемо на весілля! Мам, і ти підеш? Ой, ходи, я скажу таткові, він і тебе покличе.

До села від зваленої ялини, де Петро знайшов лігво, було, мабуть, кілометрів із шість, і він, поправивши листя під виворотом, налаштувався в дорогу. Вовченят лісник узяв під полу куфайки, вони ще трохи пововтузились там і затихли, покірні долі, зігріті теплом людського тіла, що хоч і не було таким знайомим, як схудлі в останній час, запалі материні боки, які пахли вітрами і молоком, але все ж то було тепло, вовченята вчували його крізь коротку ще, сіру, лискучу шерсть і довірливо тулилися до людини.

Петро йшов негустим, незвично просторим напровесні осичняком, що неквапно збігав у долину, крізь оголене гілля спадала і розтікалась незаймана синь весняного неба, чистого, як посмішка дитини, котра щойно пробудилась із безпечального сну. Ліс був цієї пори невдивовижу чутливий, такий чутливий, як щойно побілена хата, ще не заселена звичними речами, — навіть тріснута під ногою гілка відгукувалася лунко удалині, і йому було добре чи то від цієї сині, від світлолісся, чи від нехитрої удачі з вовченятами, а, може, просто від гострого запаху сирих осикових бруньок, в яких причаїлися стиснуті до немож­ливого крихітні липкі листочки, нестримні у прагненні до життя, що тільки чекали своєї пори, щоб за одну теплу, по-справжньому теплу весняну ніч, торжествуюче випурхнути в світ.

Петро йшов неквапно, звично ступаючи м’яко і майже нечутно, і думав, як мало ці дві крихітні грудки життя, безпомічні і змерзлі, двоє звичайних цуценят (бо місяців до чотирьох не кожний відрізнить вовка від собаки) схожі на грізного дорослого звіра, з дужими, налитими невідпорною силою лапами і залізними щелепами, що може осилити навіть чотирьохцентнерного лося. А ще він думав, де ж йому діти цей несподіваний набуток: жінку радикуліт мордує вже другу, весну, вона й так ледве з дітьми вправляється, та ще корова з телям, та порося, а сам він у хаті гість не частий, домашнім постояльцем дражнять... Хай би перелітувати, думав він, за рікою на лісовому кордоні в Гриця — як не як, приятелі давні, та ще й куми, у сільраді Гриць за почесного батька в Оленки записаний. Хай і він постраждає за громаду, діло спільне, під одним лісгоспзагом ходять.

А наступного дня запріг свого Орлика, сивого в крупних яблуках жеребця, і вибоїстою весняною дорогою, весело розбризкуючи голубі від бездонного неба калюжі, подався на кордон.

Гриць довго роздивлявся вовченят, скоса і недовірливо мружачись, мов прицінявся до них, як на ринку, коли за товар запросили не в міру, полоскотав їх за вухами, а врешті мирно згодився:

—                 Хай живуть, не переїдять... У мене й клітки підходящі є. З-під нутрій, чорта з два навіть старому звіру під силу.

Пошук на сайті: