Іван Корсак - Покруч (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2492
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2508
Він любив возитися з усякою твариною і звіриною, годував бичків — вони бродили довколишнім лісом на кордоні і влітку, і взимку, вителенькуючи повішеними на шиї дзвониками; в загорожі у нього другий рік вистрибувала косуля, а білка не знайшла собі кращого місця, як влаштуватися під причілком. Підживившись та настрибавшись з дерева на дерево, невдоволено попирхувала вона звідти, коли до хати господаря підходили незнайомі люди.

—                 Отож не тушуйся, а сідай повечеряємо. Як не як, хазяйства прибуло.

За клопотами, що обсідають людину, наче гедзі в косовицю, збігав час. Весною Петро як запрігся, то перевів дух аж тоді, коли розв’язав руки з лісопосадками, згодом на курси запроторили, і випадок з вовченятами призабувся. За літо разів зо два зустрічався з Григорієм, питався про лісових бранців, та й годі. А як повернувся з курсів, захворіла меншенька. Звечора ще торохтіла, вистрибували по хаті — він привіз їй смішний гостинець, справжнісіньку тобі залізницю, і мала катала на ній усі свої ляльки. Плюшевий ведмедик з одним вухом — друге відкусила, як була ще меншою — при цьому ділі служив кондуктором| а заєць, як і водиться, все намагався проїхати «зайцем».

Вранці в дівчини здобрадива перекосило ротика і перестало заплющуватися око, мов вона перекривляла і когось та так і застигла з жаскою гримасою. Петро глянув —- і як,хто жару в душу сипнув. Він зібрався уже в лікарню і пішов запрягати Орлика, що за місяць теж скучив за господарем, і тихенько підгігікував у хліві, ледь зачувши господарів голос, але тут несподівано почала опинатися жінка.

—                 Зачекай лишень, мо’, і без лікарів обійдеться.

Петро глянув на дружину, що витирала руки об фартушок, знічено опустивши очі, наче збиралася признатися в якихось скритних, гріховних ділах.

—                 Нам би знаючу людину,..— вела далі жінка. — Я тобі досі не казала нічого, бо на смішки братимеш. Хтось давно нам пакості робить, всяке стерво і кості у двір підкидає. Бамбор якийсь...

—                  Наче б то ми з тобою одну школу кінчали, — обережно поспитав, глипнувши на жінку, Петро. — Відколи це ти в дурниці повірила?

Увечері Петро сидів край Оленчиного ліжка і стиха, мов таємницю, розказував, як сьогодні на лісосіці, поки він обміряв зрізані дерева, у його сумці робила ревізію білка. Руда злодійка тихцем забрала сало, і він ще довго зачудовано крутив сумку в руках, шукаючи і не знаходячи дірки, аж поки високо над головою не почув її цокотіння: виглядаючи з-за смолистого стовбура,'вона аж трясласяг під сміху на гілці.

—                 Добрий вечір! — через поріг, переставивши спочатку одну ногу, товсту, як тумба, потім другу, повільно перелазив недалекий сусід, старий Пшотка.

—                  Добрий,.. — неохоче відказав Петро, холодно ковнумши поглядом по огрядній, тлустій, як в опасистої жінки, постаті гостя. Обвислі товсті щоки його без переводу спадали салистою шиєю і підборіддям, якось, здавилося Петру, гидливо розтікалися рідким тістом, і він аж розсердився на себе: ну чого бридитися старою людиною, та й ще за те, в чому вона сама не винна. Дід Пшотка знаний був колись на кутку своїм знахарським ремеслом, непомітно призабутим, хіба тільки лишалися ще згадки в сільських побрехеньках і небилицях.

Жінка стала розводитися перед гостем про напасті, які чинить невідома ворожба, і Петро, аби при чужих людях не знімати рейваху (не виженеш же старого чоловіка з хати), вийшов відразу у другу кімнату. Він чув тепер тільки бурмотіння діда та ще як дзеленчала ложка у склянці - щось нею колотили. Петро намагався не слухати, та його несамохіть забирала цікавість, що ж нашолотає старий пройда. «Помагаєш ти, вода явлена, очищаєш, ти, вода живлюща, і луки, і береги, і середину... Очищаєш ти, вода явлена, народженого від прозору: надуманого, погаданого, встрічного, водяного, вітряного, парубоцького, дівоцького. Подіте, уроки, на сороки, на луки, на очерета, на болота, на моря...».

—                 За день-два як рукою зніме, — сказав наприкінці старий, коли жінка зашелестіла газетами, лаштуючи йому гостинця.

—                 Зняло, — сказав уранці Петро, глянувши на малу з перекошеним так само личком, тоді на жінку, і відвернувся. — Три кілограми сала зняло і півлітру…

Жінка спочатку ображено гикнула, а тоді заголосила, що йому, іроду нещасному, шкода заради дитини шматок смердючого, прогірклого сала, і що ж не вона ті кості собі під поріг носила. Петро, не слухаючи молитви, вдягнув дитину і повіз у район. За тижнів три малу виписали здоровою. А щоб відбити у жінки віру у шептання, на ніч кілька разів на подвір’ї поставив петлі. Приблудних собак, що приносили кості, він, правда, не впіймав, але одного разу, видно, в петлю якась попадалася: біля розірваного дроту лишився жмуток сірої, грубої, як у вівчарки чи вовка, шерсті. «Вовк не вовк, — похитав головою, роздивляючись, — а від якогось нехлюя порядний цуцик драпонув».

Він показав той жмут шерсті жінці, і вона, присоромлена, про бамборів більше не заїкалася, а він, як справжній переможець, великодушно не став нагадувати їй про це.

Але що в окрузі вовки таки водяться — раніше траплялися лише прохідні, що йшли їх краями, очевидно, з Біловезької Пущі, — він незабаром знову упевнився. Вже поночі, вертаючись якось із розсадника, Петро помітив, як з лівого боку поміж кущами ліщинника зблиснув зеленкуватий вогник. «Світлячок», — спочатку промайнула байдужа думка. Лісом він не боявся ходити в будь-яку пору, тим більше такої теплої літньої ночі. З видолин наповзала нічна бадьориста прохолода, легшим ставало наморене за день тіло, легше, наче молодіючи, ступали убитою стежиною ноги. Незабаром з кущів знову блиснула пара зелених вогників, вони загорілися і згасли, мов привіталися: у попутники йому набивався якийсь звір. Лис— лякливий, не тої вдачі, щоб затівати гру з людиною, і думка про вовка неприємно кольнула в спину холодними, як крига, голками. Петро, як часто, був без рушниці — зайвий тільки вантаж у його тривалих мандрівках лісом, а з браконьєром, навіть злісним, Петро звик мати діло без зброї. Пара зелених вогників то з’являлася, то зникала, немов дражнилася, і він полегшено перевів подих, лише коли вийшов з лісу на поле, що запаморочливо пахло квітучим люпином.

А вранці до нього зайшов сусід, вайлуватий і неповороткий Ваврищуків Степан, що пас у колгоспі череду.

Чоловік він добродушний і до нього прихильно ставилися на кутку всі, окрім тих, чиї городи край вигону — вони вічно були підпасені.

—                 Плати мені за бичка, — замість вітання сказак Степан ще з порога таким тоном, мов вони давно уже про все домовились і тепер залишилося тільки порахувати гроші.

—                 Якого в дідька бичка? — від здивування в Петра аж заворушилися вуха.

—                 Та от, розумієш, минулої ночі твої вовки мого бичка роздерли. А мене бригадир матюками зранку обклав, та ще й вирахує в кінці місяця.

—                 Правильно зробить. Хочеш спати на роботі і платню брати, — засміявся Петро. «Таки справді не казна-що привиділося вчора у лісі», — подумалося йому.

—                  Ні, ту з тебе треба вирахувати, — сердився сусід. — Бички — по моїй лінії, вовки — по твоїй. Тобі і відпустку більшу дають, що лісовим повітрям дихаєш...

Погомонівши і поспівчувавши невезучому сусідові, Петро запряг коня і поїхав на ділянку. Орлик, вгинаючи голову мов тішився своєю молодістю і силою, тягнув прудко, і тільки пісок сичав за колесами. «Раз уже до того дійшло,—думав Петро,—доведеться зібрати мисливців і відстрелити сіроманця».

Наступного досвітка, виганяючи щойно подоєних, ще млявих з ночі корівк, жінки уже обмінювалися свіжою новиною: у Ваврищука знову пропав бичок. Щоправда, цього разу із скаргою Степан не приходив. Як воно усе трапилося, Петро почув від дівчат, які пололи на розсаднику.

Після випадку з вовком Степан пішов на ніч наглядати за бичками з своєю старою, тріснутою на прикладі і перев’язаною мідним дротом, рушницею. Звечора він сторожко вдивлявся в синювату темінь, боячись прогавити злого напасника, але його підвищена бойова готовність була марною: з пасовиська чулося лише мирне ремигання тварин, та зрідка тихо позвякували ланцюги, якими припинали бичків. Зорі поховалися, було тепло і сиро, сінокоси, що починалися відразу за пасовиськом, так пахли прив’яленими травами, що аж лоскотало в носі. «Припарює, мабугь, на дощ», — подумав Степан, зручніше змощуючись під копичкою ситняку, вкошеного кимось край вигону У видолинках почали зароджуватися тумани, і повільною білою повінню розливалися пасовищем. Степан потихеньку став покльовувати носом, під досвіток зовсім заснув, але він добре почув, як до нього хтось підкрадається «Вовк!» — промайнуло лихе, і він з широко розплющеними від жаху очима пальнув навмання, навіть не схопитись на ноги.

«Вовк», здивовано векнувши і забряжчавши ланцюгом, глухо гепнувся додолу, а коли згодом, прийшовши до тями, Степан зважився підійти ближче, то побачив свого ж чорно-рябого річняка, що так необачно зірвався з прив’язі.

Смішки і пересмішки з Ваврищука прожили ще. кілька днів, а там і затихли. І тільки вже на початку зими при першій понові, у Петра трапилася нагода згадати літні історії з вовком.

Звечора взявся морозець, тихий, але шпаркий, і калюжі під ногами дітлашні, що вертала із школи, задзвеніли тоненькими скалками першої криги, збуджуючи і звеселяючи давно очікуваною зимовою втіхою. Вночі на оголені гілки дерев, на неопалі упору жмутки шарудкого причерствілого листя, випав сніг, м’який і тендітний, мов зима своїм приходом не хотіла нікого розбудити і потривожити. Досвітком, ледь виглянувши з веранди, Петро аж прижмурився від несподіваного сяйва снігів, яких ше не встигли зачовгати люди, розписати ієрогліфами своїх лапок птахи та поцяткувати чорні пластівці сажі від густого диму з високих димарів. Петро вийшов укинути понаручного сіна Орликові й корові. Він ішов по свіжому снігу обережно, скрадаючись, шукаючи і не зразу знаходячи, де б поставити ногу на цій незайманій білині, і вже на півдорозі до хліва несподівано помітив незвичні у селі сліди: чотири вм'ятини від подушок пальців, сліди схожі і не схожі на собачі, крупніші і більш видовжені, очевидно звіра з куди пружнішою силою. «Вовчі» — похолонув він і мимоволі кинув оком на хлів. Але лапаті сліди вели до хліва, а завертали до хати. Петро, бокуючи, пішом понад слідом, силкуючись здогадатись, що ж привело нічного гостя на його обійстя — у село вовки не заходили уже кілька десятиліть. Сліди, чіткі і виразні, мов відпечатані навмисне якоюсь химерною печаткою на свіжому пухнастому снігові, завертали за ріг будинку, біля комірчини звір постояв, потупцювався і риссю, бо задні ноги точно показали слід у слід переднім, подався через сад і картоплище до лісу. Петро уважно роззирнувся і тільки тоді помітив під комірчиною щось червонувате — на закривавленому снігу лежав шмат козячої лапи.

Петро, спантеличено зсунувши, шапку на лоба, довго стояв над несподіваною знахідкою, прикидав і сяк, і так, аж поки прийшла в голову проста і ясна відгадка: знайшовши весною вовченят, він приніс їх не в хату, аби не дражнити дітлашню, — мало яка пошесть може йти серед дикого звіра, — а сховав у комірчину. Вовчиця, мабуть, вивела його слідом і весь цей час, гнана тугою непереборного материнського інстинкту, приносила вовченятам якусь поживу, лякаючи Петрову жінку витівками ворожбитів.

Наступного дня Петра викликали в лісгоспзаг. День видався нікудишній: за лісовивезенння заробив прочухана - сльозлива цьогорічна осінь влаштувала репетицію потопу, і техніка рвала собі кишки кільканадцять разів на добу, на додачу запізнився на останній автобус і тепер від зупинки мусив лісом пішакувати до села. Вій ішов обсадженою ялинами греблею, сердито повискував під підошвами мерзлий сніг, і думав, що хрін із ним, з тим начальством, хай собі воно лає, а ялини то он ростуть — він посадив їх ще за першого року свого лісникування. «Життя,— думав він,—місяці і дні треба вкладати в якесь путнє діло, щоб воно росло і втішало людську душу, як ці ялини, що он шугонули в морозяне, дзвінке, аж страшно, щоб не покололось, високе нічне небо». Десь він читав, що в молодості ми дуже багаті життям і охоче всім роздаємо у борг свої скарби, але коли під старість йдемо збирати борги— ніхто не віддає. «А лісові позичати можна, — всміхнувся до себе, — за ним не пропадає».

Зелені вогники засвітились справа в гущавині вичікуюче спокійно, мов їм і потрібно було засвітитися при появі першого перехожого. «Цього тільки сьогодні бракувало», — невдоволено подумав Петро. Він вирішив не подавати знаку, а якось відбити в звіра охоту дражнитися. Він і далі ішов навмисно впевнено, твердо наступаючи на п’яти, і сніг під каблуками повискував ще жалібніше.

Пошук на сайті: