Тиха правда Модеста Левицького – Іван Корсак

мы отъезжаем, его ведут

дальше, парень с хорошим лицом за его спиной заряжает, я кричу – Яков Васильевич! Он делает вид, что не слышит, едет дальше, выстрел, полячок в кальсонах падает на лицо и дергается. Жить противно, убийцы, невыносимо, подлость и преступление.

Ездим с военкомом по линии, умоляем не рубить пленных, Апанасенко

умывает руки. Шеко обмолвился – рубить, это сыграло ужасную роль. Я не смотрел на лица, прикалывали, пристреливали, трупы покрыты телами, одного раздевают, другого пристреливают, стоны, крики, хрипы, атаку произвел наш эскадрон, Апанасенко в стороне, эскадрон оделся, как следует, у Матусевича убили лошадь, он со страшным, грязным лицом, бежит, ищет лошадь. Ад. Как мы несем свободу, ужасно. Ищут в ферме, вытаскивают, Апанасенко – не трать патронов, зарежь. Апанасенко говорит всегда – сестру зарезать, поляков зарезать.

Униатский священник в Баршовице. Разрушенный, испоганенный сад, здесь стоял штаб Буденного и сломанный, сожженный улей, это ужасный варварский обычай – вспоминаю разломанные рамки, тысячи пчел, жужжащих и бьющихся у разрушенного улья, их тревожные рои.

Здесь вчера были казаки есаула Яковлева. Погром. Семья Давида Зиса, в квартирах, голый, едва дышащий старик-пророк, зарубленная старуха, ребенок с отрубленными пальцами, многие еще дышат, смрадный запах крови, все перевернуто, хаос, мать над зарубленным сыном, старуха, свернувшаяся калачиком, 4 человека в одной хижине, грязь, кровь под черной бородой, так в крови и лежат. Евреи на площади, измученный еврей, показывающий мне все,

его сменяет высокий еврей. Раввин спрятался, у него все разворочено, до вечера не вылез из норы. Убито человек 15 – Хусид Ицка Галер – 70 лет, Давид Зис – прислужник в синагоге – 45 лет, жена и дочь – 15 лет, Давид Трост, жена – резник.

Ночью наши грабили, в синагоге выбросили свитки Торы

и забрали бархатные мешки для седел. Ординарец военкома рассматривает тефилии, хочет забрать ремешки. Евреи угодливо улыбаются. Это – религия.

Все с жадностью смотрят на недобранное, ворошат кости и развалины. Они пришли для того, чтобы заработать.

. Разговор с комартдивизионом Максимовым, наша армия идет зарабатывать, не революция, а восстание дикой вольницы.

Это просто средство, которым не брезгует партия.

Наверху не разрушение, а обыск, все стулья, стены, диваны распороты,

пол вывернут, не разрушали, а искали. Тонкий хрусталь, спальня, дубовые

кровати, пудреница, французские романы на столиках, много французских и польских книг о гигиене ребенка, интимные женские принадлежности разбиты, остатки масла в масленице, молодожены?

Отстоявшаяся жизнь, гимнастические принадлежности, хорошие книги, столы, банки с лекарствами – все исковеркано святотатственно. Невыносимое чувство, бежать от вандалов, а они ходят, ищут, передать их поступь, лица, шляпы, ругань – гад, в Бога мать, Спаса мать, по непролазной грязи тащат снопы с овсом.»

А в самому Кам’янці щоденний лемент жіночий, арешти, грабунки і розстріли. Затямилася вельми людям чекістка Фаня Гурвітц, що прокидалася вранці, потягувалася спросоння і журитися бралася:

– І чого це мій маузер досі не снідав?

Вони й відходили так, як приходили, випало дивом, що Бабель залишив картинку про місце, де в кількох кілометрах Григорій Калістратович купив два гектари землі і збудував невеликий дім, і де довгими зимовими вечорами з Модестом Пилиповичем обговорювали тепер уже польські, а точніше українські справи за нових, зовсім не схожих обставин…

«12.9.20. Киверцы

Утром – паника на вокзале. Артстрельба. Поляки в городе. Невообразимое жалкое бегство, обозы в пять рядов, жалкая, грязная, задыхающаяся пехота, пещерные люди, бегут по лугам, бросают винтовки, ординарец Бородин видит уже рубящих поляков. Поезд отправляется быстро, солдаты и обозы бегут, раненые с искаженными лицами скачут к нам в вагон, политработник, задыхающийся, у которого упали штаны, еврей с тонким просвечивающим лицом, может быть хитрый еврей, вскакивают дезертиры с сломанными руками, больные из санлетучки.

Заведение, которое называется 12-ой армией. На одного бойца – 4 тыловика, 2 дамы, 2 сундука с вещами, да и этот единственный боец не дерется. «

Не сприйняла душа Григорія Калістратовича уряду Скоропадського, мировим суддею був у рідному селі Жванець. Маючи досі уже в публіцистиці ім’я, бо немало друкував свого в тогочасній пресі під псевдонімом «Жванченко-Подністряк», взявся за написання історії рідного села. То були чи не найщасливіші дні його життя – мандрівка у часі до перших поселень, а вони ще були за два -чотири тисячоліття до Різдва Христового, подорож вверх і вниз століттями, мов у казковому ліфті… Йому вживу бачилося, як пораються біля гончарних печей його прадавні непосидющі предки, який гарний збан народжується в руках древнього майстра може й Жванець від слова «збан»?, і ті миловидні вироби йдуть не тільки у власний ужиток, а й сплавляються по воді торгівцями, що -згодом іменуватиметься чужинецьким химерним слівцем «експорт»…Не відірватися від сторінок подій часів Хотинської битви, прослідкувати як звідси, з-під Жванця, Богдан Хмельницький іде в Переяслав, бо з Москви уже під’їжджав Бутурлін, направляється гетьман назустріч невидимій на позірний погляд трагедії, що третє століття проте триває…

Ось і дописано останній аркуш, він лежить перед Григорієм Калістратовичем, помережаний впоперек і навскоси правками, жовтавий, дешевенький аркуш, бо де в такий час добрий буває, – він по грошах дешевенький, а насправді за працею, за матеріалом, що збирався багатьма роками, такий дорогий душі Степури. Залишається тільки видати, та знову не випадає, знову кличуть його до державних справ – може буде коли нагода видрукувати, а як не судить доля, то хтось із добрих людей через десятиліття чи ще колись там, віддасть до набору…

Та й тут, у Луцьку, видати свою книгу руки якось не доходять – занурився у свої адвокатські клопоти, а ще як голова батьківського комітету української гімназії вважав би гріхом цуратися громадської справи.

7

Повернувшись на квартиру, Модест Пилипович насамперед вийняв листи з поштового ящика – і серце тенькнуло тихо, мов ненароком хто зачепив легенько невидиму струну: з поміж десятка листів вигулькнув конверт з силуетом Ейфелевої вежі на марці. «Софія!» – здогад, від якого тепліла душа, підтвердив знайомий сестрин почерк.

-От розбійниця! – буркнув вдавано невдоволено собі під ніс.- І чому вона рідко так пише? Хоча…»

Долаючи нестримне бажання негайно відкрити листа, він все ж зумів пересилити себе: сперш нашвидкуруч підвечеряв, прилаштувався до світла і зручніше вмостився у кріслі – тепер він міг читати без поспіху, смакуючи кожне слово, на окремому подовгу зупинятися, немов класти його під язик, аби не так швидко тануло; він читав і водночас із буквами, що рівним рядочком курчатами бігли папером, йому чувся трохи приглушений Софіїн голос… Здається, зовсім недавно він з українським прем’єром у екзилі В’ячеславом Прокоповичем, побратимом часів їхньої революції, сидять у затишній майстерні сестри на Монмартрі і жваво сперечаються про український клас в Ekole dе Paris, парижській школі мистецтва.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: