Тиха правда Модеста Левицького – Іван Корсак

– Ні, таки не випадає на Пілсудського губу кривити українцям, -вернувся до мови полоніст.

– Людина як світло, а воно, як відомо, розщеплюється щонайменше на сім кольорів,- невизначено відказав Левицький.- А щодо Ангеліни Кабайди та інших гімназистів, то не присилюйте їх, до чого душа не лежить. Якщо ж буде це й далі тривати, повірте, по доброму прошу, то піду до воєводи, Я з ним десяток літ вже знайомий, разом колись працювали, згадували ті роки кілька днів тому. А далі, самі знаєте, запит у кураторію, нудні пояснення, тінь на репутацію і тому подібне… Воно вам треба?

– На вас ніяк не схоже,- засміявся полоніст.

– Схоже, – притиснув слово, не прийнявши тону, Левицький. – Ще й як, бо різного траплялося на віку.

9

Повернувшись з гімназії, Модест Пилипович звично відходив від цілоденних клопотів у своєму улюбленому різьбленому кріслі, що добродушно поскрипувало,- він замовив тутешньому майстрові за власним кресленням дві бандури, собі і внукові, а той майстер, щира душа, виготовив ще й крісло та канапу. Призаплющивши очі, Левицький кілька хвилин немов плив тихою рікою, та вода змивала з душі всі прикрощі і життєві намули, відновлювала в тілі свіжість та непереборне бажання братися знову за перо. Які б круговерті не кружляли життям, а він собі взяв за звичку хоч сторінку-другу написати щодня. Ще п’ятнадцятилітнім гімназистом у Кам’янці-Подільському видав свою першу книгу «Граф Мотика» і відтоді письменництво увійшло у єство. Оповідання, статті для газет, есеї і спогади, навіть водевілі, підручники та посібники української мови для малечі й не тільки… Негадано для себе, як багато літ тому у Ковелі, взявся зараз Модест Пилипович за медичну працю «Туберкульоз у видатних діячів». Йому так не хотілося, аби багатюща медична практика пішла разом із ним – лікувати або консультувати йому довелося на віку вельми багатьох видатних українців наприкінці дев’ятнадцятого і в першій третині двадцятого століть, причому як на українських теренах, так і далеченько за їхніми межами.

То було несподіванкою і для батька, щирого приятеля Володимира Антоновича і Тадея Рильського, і для всієї рідні. Вже завершуючи студії історико-філологічного факультету університету святого Володимира в Києві, Модест раптом кидає навчання і стає… першокурсником медичного факультету в тому ж університеті.

-Не лягає мені на душу стезя казьонного вчителя,- віднікувався і делікатно відпирався від докорів рідні, що дивувалася і насідала.- Бачите самі, що діється в нашій змосковщеній школі. Раніше ніж вчити, люд наш нагодувати слід та подбати про його здоров’я…

Молодою забаганкою в перші дні, ошелешені новиною, вважали те рідні, побурчали, побурчали, а там і …змирилися.

Прадавні поліські бори, де відлуння, ледве гукнеш, видавалося, тиждень котитиметься, перекочуватиметься і перегукуватиметься, тихі озера, що шурхотять безтурботно хвилею у прибережних очеретах, луки, що по весні зацвітають усіма баченими і небаченими кольорами, які тільки здатна витворити природа – Модест Пилипович швидко полюбив цей край і призвичаївся, став своїм серед тутешнього люду. І як на весні можна зібрати букет з мислимих і немислимих квітуючих трав, так і букет хвороб для практики молодого лікаря складався більш ніж розмаїтим. Малярія не була рідкісною гостею і трахома непоодинока, сухоти і дитячі інфекційні хвороби, а ще не раз випадало Левицькому бути за акушера або хірурга, за фармацевта чи зубного лікаря. Його перо, що донедавна писало лише оповідання, тепер мало наловчитися до витвору популярних, але так потрібних практичних посібників.

Письменницька мрія хай почекає, а от книжечка «Короста або чухавка» чекати ніяк не може, і «Сибірська язва» також, «Як рятуватися при наглих язвах та каліцтвах», «Лихі хвороби на очі», «Невидимі вороги та друзі наші», видання вартістю одну копійку про скарлатину, холеру, про можливі наслідки лікування у всіляких ворожок, у бабок-шептух, «Десять заповідів матері», «Десять заповідів здоров’я»…Ні про яку винагороду мова не могла йти, навпаки, то ще й пов’язане із особистими витратами, зате видавав де тільки вдавалося – в друкарнях повітових містечок і в Петербурзі, у Києві і в губернських видавництвах.

Спалах холери весною 1895-го додав лікарю ще роботи – добиратися до віддалених хуторів в час повені не раз доводилося вбрід, вода заливала підводу, то ж долали броди, стоячи на возі, а та вода булькала до колін.

Інколи такі виклики траплялися не без пригод. Вже першого разу, як тільки в’їхали в ліс, раптом дорогу перепинив величезний лось. Він стояв просто на колії, широко розставивши стрункі й неймовірно довгі передні ноги, а голову перехилив убік; лось зірко, навіть якось запитально вдивлявся у подорожніх, мов знати хотів напевне: «А хто це тут заявився?» Звір стояв як справжній володар усього обширу, якась особлива упевненість чулася в його поставі, непокірний дух лісів, наче він особисто розпоряджався цими борами, лісовими стежками, навіть повітрям, що сосновою живицею вщент пройнялося, аж загусло від тої живиці, навіть птаством лісовим гомінливим і неголосними лісовими струмками течії неспішної та прозорості кришталевої.

Візниця, проте, не подав вигляду, лише скоса зиркаючи на Левицького -добряче налякався він чи ще ні, і щомоці, аж лійці з натуги дзвеніли, стримував напуджених коней. Модест Пилипович вперше бачив такого велетенського звіра, не поворухнувшись, він зачаровано спостерігав як лось, загрозливо гребнувши пісок одною ногою, потім другою, перехилив голову в інший бік, наче хотів зустрічних зусібіч проінспектувати; врешті, упевнившись в чомусь своєму, одному лише йому відомому, хитнув згідливо розкішною кроною своїх рогів і неспішно подався у гущавину.

-Його звуть у нас Хазяїном, – як уже затріщало гілля за лосем, засміявся візниця до Модеста Пилиповича і якісь лукаві іскринки змигнули в його очах.- Він тут часто отак переходить…За свого, видається, визнав він вас, пане дохтуре. Та, кажуть, біда, якщо зустрічний йому не до шмиги –років п’ять тому тут один началник ледве вцілів…

Модест Пилипович, боячись в час епідемії за сім’ю, перевозить дружину Зінаїду з сином Віктором у Колодяжне, винаймає тут житло. Обідають у місцевого предводителя дворянства Петра Антоновича Косача, та не завжди Левицькому вдається потрапити на обідню пору. Сім’ї Левицьких і Косачів зійшлися легко, Модест Пилипович лікує чи дає лікарські поради Олені Пчілці, Лесі, що вже мала проблеми із здоров’ям. Якось Олена Пчілка чи то пожурила легенько Модеста Пилиповича, чи просто висловила жаль:

– Шкода, що лікарська практика і підготовка медичних видань забирає в Вас стільки часу, який віддати могли б літературній творчості…

Левицький тільки руками розвів:

-Немає тут ради…

Родина Косачів на півночі Волині була, певне, чи не єдиним духовним центром, куди йшли листи з усієї України освіченого і небайдужого люду, де збиралася інтелігенція, відбувалися літературні вечори чи вистави.

Ці гарні людські стосунки зберігатимуться довгі роки. Леся Українка у листі до сестри згодом оповідатиме: «Був Людін вечір…На тому вечорі Старицький читав «Дякову помсту» М.Ф.Левицького, і публіка не заспокоїлась, поки не визвали самого «автора» на естраду; мусив вийти, хоч мало не вмер од смущення недаром він Модест та ще й син Модести Модестовни».

Леся Українка нагадувала сестрі , що у перекладі ім’я Модест означає скромний.

І все ж Левицький викроював час для написання творів літературних. Коли через загострення хвороби дружини сім’я переїхала в містечко Окни на межі Поділля й Херсонщини, чимало клопотів мав з виданням водевілю «В клуні». Раз по раз він посилав у цензуру твір, та шоразу повертався рукопис з розмашистою резолюцією червоним чорнилом на титульній сторінці: «Ни к печати, ни к постановке на сцене не разрешается». Російська влада забороняла українську мову, видати рідною можливо було щось хіба про коросту або чухавку… Тим часом автора взяли під «невсипуще око», починалися придирки навіть по лікарській роботі. Лікарня Модеста Пилиповича була однією з кращих в губернії, це визнавали всі, але грошовий звіт за діяльність несподівано навіть не був прийнятий – причина вельми поважна, недокладність… 14 копійок. Інспектор, людина освічена і небайдужа до української справи, по секрету сказав Модесту Пилиповичу, що начальство зизом на нього дивиться через написання творів рідною мовою, отож, хоч і добрий лікар Левицький, та через це потрапив у «неблагонадежні».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: