Перо не вельми тримається в пальцях, на думці ще людський біль, на який надивився і наслухався за неймовірно довгий-предовгий день. Але все ж на папір рядок за рядком лягають оповідання… «Сини», «Кроваве поле», «Де правда?», «Згуба» – це про такі та інші твори скаже Олена Пчілка:
– Надзвичайна правдивість малюнка. Тиха правда…
Антін Крушельницький в «Літературно-критичних нарисах» напише:
– Мало у якого письменника в кожному творі так виразно і одноцільно його письменська фізіогномія, як у збірці оповідань Модеста Левицького. Усі його малюнки основані на тлі життя того народу,що..залишений рідною інтелігенцією…, б’ється як та птаха у клітці і ніяк не може потрапити у відчинені дверці.
А за переклади українською мовою зарубіжних відомих авторів Модест Пилипович, певне, вперше в житті мало не посварився з дружиною. В них не було суперечки, коли бралися за «Фараона» Болеслава Пруса, «Хама» Елізи Ожешко, «Нетрі» Айтона Сінклера чи «Спартака» Джованьйолі, за твори Шолома Аша чи Ганса Ніколає, Толстого чи Гомуліцького. А як дійшло до Сенкевича, то Модест Пилипович надувся і лише очима закліпав, мов попала йому туди порошина.
– Не лежить в мене, Зіно, душа, – не приховував нехоті він.- Хмельницький у нього дрібний п’яничка, а всі ми абищо – так собі, волоцюги, лайдаки і грабіжники.
– Премії ж Нобеля він удостоєний, не варто би нехтувати. Мені видається, ця ненависть не так на рівні ворогування народів, як на побутовому, забобонному, дрібному міщанському, якщо хочеш…
– Премія премією, мода на цього письменника модою, а по нас і без нього досить топталися. Ти ж знаєш, що з цього приводу вже писав Іван Франко. Та й польська мисляча інтелігенція таку злобу не розділила. Згадай Ожешко і Пруса, Свєнтоховського і Качковського…Ти собі як хоч, а я не буду,- вперся на думці, тільки далі кліпав очима, мов ображений школяр за несправедливу оцінку вчителя.
– Чекай, чоловіче. В літературі не тільки хвалебне буває, хай і криве, та все ж якесь дзеркало . Про це мова, проте, окрема. А зараз ніхто на трилогію тебе не силує, можливо, візьмімося за «Quo vadis». Стривай, ось тільки глянь на уривок.
І дружина зашелестіла сторінками, ще хрусткими після друкарської машини, незатертими і незачитаними.
«І скажу тобі так: я не знаю, як влаштовані християни, щоби існувати, та знаю одне – де починається їх вчення, там закінчується римське владичество, закінчується Рим, закінчується життя, різниця між переможцем і переможеним, багатим і бідним, паном і рабом, закінчується будь-яка влада, закінчується імператор, закон і весь світовий устрій, приходить Христос і якесь там милосердя, якого досі не знали, і якась там доброта, невластива людині і чужа нашим римським звичаям», – читав, не ворушачи губами, Левицький.
-Ну як, нічого тобі не нагадує з роздумів цього патриція, гонорового імперського пана, що власних сумнівів ніяк не здолає? – дружина вперлася поглядом в Модеста Пилиповича, наче то саме він є тим впертим римським патрицієм, що болісно шукає свою дорогу, спотикається, перечіплюється, мучиться і страждає.
Врешті якось знайшли спільну мову…
10
У гімназію з дому ходити Модесту Пилиповичу було неблизько, з його хворим серцем дорога кожного разу давалася з немалим трудом, то ж доводилося кілька разів перепочивати – він ще соромився своєї немочі, не хотів аби подорожні на нього звертали увагу, тим паче жаліли і співчували,
Тому інколи вдавався до нескладних хитрощів: то листок зірве з дерева і пильно його розглядає, мов то саме зараз було нагальним інтересом в житті, то шнурки на черевиках без поспіху перев’язує або візьметься порпатися щось у портфелі, доки в грудях пекти і тиснути перестане. Інколи розрадою у дорозі був Павло Петрович, вчитель математики з російської гімназії, що жив по сусідству і в той же час ходив на роботу.
-Ви б собі ще граблі причепили збоку,- дорікнув якось Павло Петрович, помітивши як засапався Модест Пилипович і сповільнив ходу.- викладаєте мову й літературу, лікуєте гімназистів, то й досить з вас… І так на два базари, як мовиться. Ні, не сидиться вам… То виставку чи музей крашанок якусь влаштовуєте, з усього краю їх звозять гімназисти, то гурток бандуристів затіяли або скаутами клопочетесь, журнали там різні випускаєте. Вам же за це не платять… І взагалі, на мою думку, людина має займатися чимось одним. Чим вужча спеціалізація, тим вища кваліфікація – спробуйте спростувати цю логічну тезу.
-В такому разі,- розсміявся Левицький,- найвища кваліфікація буде в того, чия спеціалізація наближатиметься до нуля – в цілковитого або майже цілковитого невігласа і нероби. Ви ж математик, тепер ваша черга спростовувати.
То правда, думав Левицький, що в луцькій українській гімназії він, як і його колеги, не можуть бути лише просто викладачами своєї дисципліни. У нього довго ще стояла в очах картина на ковельському пероні: українських дітей за колючий дріт везуть у концтабір, а в поглядах тих, за кого страждатимуть бранці-студенти, хіба лише співчуття… В цьому краї, де чужинець не одне століття човгається взад-вперед, де влада своя хіба зблисне на мить, як промайне раптом небо з-під набурмосених хмар пізньої осені, в цьому краї люд довго не розумів, хто він насправді є. Не росіянин, то таки чулося, але й українцями також не зналися, тому кликали нерідко себе «тутешніми». А як польською хвилею вкотре накрило і гоноровий чиновник доскіпувався селянина, що в місто приїхав за чимсь клопотатися, чом не балакає він уже польською, то відповідав той нерідко:
– То не я до Польщі приїхав, то вона до мене приїхала.
Саме тому луцька гімназія, думалося і мріялося Модесту Пилиповичу, має стати місцем творення в краї національної інтелігенції, яка розумітиме народні пракорені, міцнитиме їх, а як треба, то й боронитиме.
І не тільки «виставку чи музей вигадував», як сказав Павло Петрович. Виставка великодніх крашанок, як виду народного мистецтва, справді викликала немалий інтерес не лише в гімназії, а й серед багатьох городян. І то таки він порадив заснувати музей. Протягом великодніх вакацій гімназисти зібрали перші двісті речей з археології, історії, етнографії. П’ятикласники Федорук і Хлопецький записали весілля у Боголюбах і деякі з весільних пісень помістили у свій журнал «Промінь». А згодом почне виходити ще й журнал «Шуліка».Тими журналами Модест Пилипович тішився більше своїх вихованців, бо вони не лише віддзеркалювали культурницьке життя гімназії, а й виробляли авторський стиль, почуття слова. Вечірка- бал у гімназії буде не просто розвагою юні, її відкриватиме реферат «Шевченко, Міцкевич, Пушкін – цвіт слов’янського племені», тут звучатимуть пісні й декламації, хор виконуватиме низку українських, польських, російських, чеських, сербських, болгарських пісень. Прекрасно звучала на сцені «Наталка Полтавка» Івана Котляревського. Маючи доступ до новітньої літератури, що творили українські письменники в еміграці, Левицький знайомив молодь з останніми новинками, хоч яким мізерними тиражами виходили ті книги – виручали знайомі і друзі ще з подєбрадських часів. З полоністом Ярославом Галаном, вельми палким прихильником комунізму, були в нього непрості дискусії, але через Галана надходила остання література з підрадянської України, бозна які шляхи долали твори Тичини, Рильського, Зерова, Хвильового.
А ще Модест Пилипович незмінно збирав мало не всю гімназію на свої лекції з етики чи просто спогади про видатних людей, з якими доля судила зустрічатися на життєвих стежках. Леся Українка, вдячна його пацієнтка, як ще в Ковелі зробили Левицькому операцію на очі і він змушений довгими днями лежати у кімнаті з заштореними вікнами, сідала на підвіконня і читала йому з-за тих штор Куліша. А від кого гімназисти могли почути про дитячі роки Олени Пчілки, про які сама оповідала Левицькому…Коли батько мріяв віддати її до якогось аристократичного пансіону, пачками писав клопотання , аби прийняли в петербурзький Смольний інститут… Самій же доньці наказував молитися, аби здійснилася його мрія, таки прийняли в той Смольний.. І мала Ольга ревно молилася: