– Боженьку-Боже, зроби так, щоб мене не прийняли.
Небо почуло молитву малої… Зате за наполяганням брата Михайла пішла вона вчитися в Київ, в пансіон Нельговської, що був кращим у ті часи на всю Україну. Батько Олени Пчілки оповідав дітям про свою зустріч з Тарасом Шевченком, до них, у родину Косачів, заходила невдала любов Тараса Лукерія. Або як вчила Олена Пчілка малих Лесю й Михайла української мови на творах Марка Вовчка, Гулака-Артемовського. Ольга Петрівна навіть збірничок підготувала «Українським дітям». Друзі сім’ї любили піджартувати, що вона дітям у солодкому відмовляє, доки по віршику не напишуть. Але Пчілка тільки всміхалася:
– То все вигадки ваші, панове. Мій принцип зовсім інакший: не угашайте духа дітей.
Тут, на волинській землі, говорив Модест Пилипович гімназистам, писане вічне Лесею та її мамою, сюди до Косачів приїжджали Коцюбинський, Нечуй-Левицький, Старицькі, Лисенки, тут гостював з родиною Іван Франко, і він у Колодяжному не лише раки ловив у копанці, йому особливу потугу у праці давали поліські ліси і переліски – маєте знати, по якій ходите ви землі…
А ще Левицькому, наче під нігтем скалка, засів – щирий чи криводушний, і сам не знав,- докір недавній Войцеха Вося: «отой гурток бандуристів, вистави драматичні, пластуни і вечори Шевченка». Яке воно йому тільки незрозуміле й нерідне…
Модест Пилипович довго відходив від розмови з Войцехом Восем, наче паморозь яка впала на душу, як падає вона в перші приморозки на траву у садку – вже й сонце, дивись, підбилося, а та паморозь все ще холодом зблискує та іскриться…То, звісно, «бздури» все, як полюбляє інколи казати розсерджений його колега, як не як, це воєводське місто, тут уже можна щось робити, траплялися на віку і гірші обставини.
В містечку Окни на півдні, куди з Ковельщини змушена була переїхати сім’я, бо затяжна осінь і кисла та сира поліська зима на очах марнували здоров’я дружини, інтелігентські сім’ї на пальцях одної руки можна було порахувати, і то ще вільні ті пальці лишаться; тільки й того, що поштмейстер, священик і становий. Цим Левицький не вельми журився, бо день лікарськими клопотами, як і на Волині, виповнювався вщерть, а як випадала вільна хвилинка, то сідав за письмовий стіл – тут сюжетів не треба було з ліхтарем шукати, вони приходили просто додому самі, приходили досвітком, ще сіріти аби починало, з розгубленим і болісним в очах «поможіть», могли розбудити й посеред ночі, бо біда людська у годинники не зазирає.
А якось священик йому пожурився:
-Скоро в церкву одні престарілі баби та беззубі діди ходитимуть. Як свято чи присвято яке, то середульші і молоді біля шинку товчуться, там їм чарка і за «Вірую», і за «Отче наш»…
А як зібрались якось на іменинах у поштмейстера, то знову став нарікати священик, що змарнів і змізернів тепер наш люд, відходить на очах від прадавнього християнського звичаю.
-Та не змарнів він, – не згодився Левицький.- Просто у свято, коли братись за плуга і косу гріха бояться, треба дати, вельми для молодих, якесь займисько, театр хоча би влаштуймо.
Становий подивився на Модеста Пилиповича як на заморське диво яке, що на віку не судилося досі бачити, навіть ковтнути не встиг, так і завмер зі шматком у роті.
-То ми вчотирьох у кумедію люд смішитимо? Тут, начебто, не Київ, і не Петербург, – поштмейстер лише крутнув головою так, наче щойно з річки випірнув і струшує оце воду.
Священик навіть не засміявся, хіба ліва щока смикнулася було, збираючись на подобу усмішки, але та не насмілилася навіть з’явитися.
-Кажуть британці, шо найкращий спосіб пізнати смак пудинга – з’їсти його,- підсмішки товариства не знітили і не збентежили Модеста Пилиповича. – А ви ж їсти не пробували, крихту яку бодай в рот не клали.
По тій мові взявся Левицький сам клопотатися. На подив усіх, вельми поштмейстера, що нудився по півдня, бувало, не маючи змоги бодай словом з ким перекинутися, молодь в драматичний гурток мало-помалу почала зголошуватися. Інколи, як гримувалися, то відчувалося в містечкових дівчат манірно красою перед парубками похизуватися, та й парубки у бажаннях недалеко втекли – те минуще, посміхався лише у думці Модест Пилипович, простимий юним літам прогріх, втягнуться потрішечки і з’явиться інтерес натуральний.
Зате, як оголосили виставу, то люду зібралося стільки, що біля входу мало не бились, охочим забракло місця, надто кмітливі вікна геть повиймали, і хоч так мали змогу дивитися; хлопчаки ж дерева навпроти обсіли, повмощувалися немов ті горобці, хіба тільки не цвірінькали.
Нахвилювався, звісно, Модест Пилипович, хоч дарма, публіка сприймала бачене з дитячою безпосередністю, тільки по сцені водила очима, щирими і наївними, беручи все дійство на цілковиту і беззастережну віру.
А як дійшло до кульмінації, то мало не вмер Левицький зі страху: героїня зустрічалася з колишнім коханим і в найкритичніший момент мала трагічно гукнути минулій любові:
-Убий мене!
Парубок, що істинно ввійшов у роль, підскочив до дівчиська з такою правдивою люттю, що спантеличена героїня, замість того, аби стати покірною жертвою, сама повірила у цю лють і нажахано відстрибнула та лаштувалася навтікача.
Модест Пилипович сперш за голову лише схопився, а тоді на мигах із-за куліс давай показувати: «Назад! Повторити!»
Знову розлючений коханий заносить над жертвою свого бутафорського дерев’яного ножа, і кохана вдруге не витримує, убік відстрибує.
А як втретє вже кинувся на неї коханий з ножакою, то з першого ряду раптом на цілісінький зал густий бас, з нетерплячкою і обуренням:
– Та голоблею ти її!
Щирості оплесків, непідробному захопленню глядача, здавалося, міг би позаздрити будь-який професійний театр.
Відтоді охочих ходити у драматичний гурток не бракувало. Навіть священик при зустрічі раптом забажав долучитися.
– Благе діло, Модесте Пилиповичу. Молодь куди рідше тиняється попід шинком… Беріть і мене до доброї справи – ламати кумедію на сцені мій сан, звісно, не дозволяє, але б у суфлери пішов залюбки.
Зате нажив собі Модест Пилипович несподівано ворога, одного-єдиного, зате затятого.
Прийшов до Левицького якось становий, що забув давно свої сумніви й нехіть, теж став вболівальником драмгуртка, і ще з порога сміється-сміється.
-Вітаю, Модесте Пилиповичу, на вас кляксу тут написали.
Становому чомусь слово «кляуза» частенько хотілося іменувати не вельми поштивою «кляксою».
-І що там? – глипнув на гостя Левицький.
– Так і так, мовляв, недозволеними кумедіями народ баламутять… Але ж це неправда, з чистим серцем відписуватиму: «Оного не наблюдалось, кумедия цензурой разрешена».
А як ішов згодом мимо шинку Модест Пилипович на виклик, то зобачив там дві підводи під вантаженням.
-І куди то зібралися так зарання? – перепитав у слуг, що на вози клали стільці, столи і ще якісь клумки.
– В сусіднє село переїдемо,- відказували ті.- Бо жалівся хазяїн, що вельми навар у нього впав, там тлустіший…
А ще встиг Левицький на мить зустрітися з поглядом шинкаря, що злодійкувато з-за вушака визирнув – поглядом колючим і злим, жадібним і ненависним, мов у вовка, в якого раптом з-під носа потягнули ще тепленьку, що парує і звабливо пахне, тільки йому належну свіженьку дичину.
Левицькому дуже хотілося, щоб дітлахи ці гімназійні виросли без скалки злоби у серці, поважно до кожної людини і людності ставилися – він вельми тішився, що без підказки старших портрети Шевченка і Пушкіна юнь переносила з класу в клас, в рефераті перед шкільним балом поряд знакові постаті трьох народів стоять, що пісню собі вишуковують з усього слов’янського і європейського світу. І як то гарно, шо нахраписте нав’язування свого Войцехом Восем чи йому подібними стрічає опір, та озлоблення не виявляє, хибу окремих діти не переносять на весь той чи інший люд. То, поза сумнівами, надто вагома проблема інтелігенції, в меншій мірі польської, бо в них є Ожешко і Прус, Качковський і Свєнтоховський, що боронитимуть свою культуру, аби вона лишаю шовіністичного не набралася та гнійні вавки здорове тіло не вкрили.
Куди більшу ту вавку має інтелігенція російська, вавка задавнена, не лікована чи майже не лікована впродовж століть, бо хіба окремі на лихо звертали увагу, та й то на них цитькали і затуляли рота. Модест Пилипович на те надивився вельми в часи урядування УНР – гинутиме, а вавки не хоче позбутися. Як рвались денікінці в Київ, а військ Директорії хіба вп’ятеро більше уже в місто ввійшло, наказував тоді Петлюра: