Тиха правда Модеста Левицького – Іван Корсак

Левицькому дуже хотілося, щоб дітлахи ці гімназійні виросли без скалки злоби у серці, поважно до кожної людини і людності ставилися – він вельми тішився, що без підказки старших портрети Шевченка і Пушкіна юнь переносила з класу в клас, в рефераті перед шкільним балом поряд знакові постаті трьох народів стоять, що пісню собі вишуковують з усього слов’янського і європейського світу. І як то гарно, шо нахраписте нав’язування свого Войцехом Восем чи йому подібними стрічає опір, та озлоблення не виявляє, хибу окремих діти не переносять на весь той чи інший люд. То, поза сумнівами, надто вагома проблема інтелігенції, в меншій мірі польської, бо в них є Ожешко і Прус, Качковський і Свєнтоховський, що боронитимуть свою культуру, аби вона лишаю шовіністичного не набралася та гнійні вавки здорове тіло не вкрили.

Куди більшу ту вавку має інтелігенція російська, вавка задавнена, не лікована чи майже не лікована впродовж століть, бо хіба окремі на лихо звертали увагу, та й то на них цитькали і затуляли рота. Модест Пилипович на те надивився вельми в часи урядування УНР – гинутиме, а вавки не хоче позбутися. Як рвались денікінці в Київ, а військ Директорії хіба вп’ятеро більше уже в місто ввійшло, наказував тоді Петлюра:

– Не стріляти! Може домовимось спільно на більшовика іти.

Та де там… На листи Симона Петлюри Антон Денікін гонорово відказуватиме:

– Ніколи, звичайно, ніколи ніяка Росія – реакційна чи демократична, республіканська чи авторитарна – не допустить відторгнення України.

Не послухався тоді генерал, то ж йому самому не стало «допуску» на російську землю,а не то українську – уже на французькій землі, на малесенькому прикупленому тут подвір’ї, дибав собі два десятки років, розводив курчат і пас гуси; видавництва чомусь відмовилися від перевидання його книг. Ця хворість страшна, думав Левицький, вже проникла в судини, батько того ж Антона Івановича Денікіна, що топив у крові 1863 року «вашу і нашу свободу», вік проживши на польській землі, так і не зміг говорити мовою того народу – це тим більш дивовижно було, що мати Антона полячка. І не меш чудувався Модест Пилипович, що Івану Денікіну, за плечима якого було вже сім десятиліть, таємно від жінки заманулося записатися на російсько- турецьку війну 1877-1878 років…Чи то люд цей Бог за гріхи які покарав, чи хтось навмисне виводить людську породу, де все світле й прекрасне, що є в народові російському, як і в кожному іншому, щомоці притлумлюється, натомість виплекується хапальний інстинкт жорстокої агресії та зажерливості на чуже. В цьому, насамперед, міркував Левицький, найбільша провина їхньої інтелігенції, що попустила таке витворяти з свого народу, страшна й невідступна кара настане за те, що забули Христове: не пожадай ніякого добра, що є в твого ближнього, ані домівки його, ані вола, ані осла…І що прикметно, миготять століття, змінюються влади, а виховання сатанинське лишається, від часів Івана Грозного та Петра І злим ворожбитом якимсь утримуване, Ще як в Міністерстві шляхів УНР працював Модест Пилипович, то показували йому копію стенограми виступу Троцького у Моссовєті перед черговою московською навалою. »В Україні, – не приховував Лев Троцький,- загальних труднощів, з якими ми зустрічаємося, значно більше, аніж в Великоросії. Чому? Тому, що робітничий клас в Україні ще слабкий, тому що українське куркульство значно сильніше. Український куркуль, який звик до зміни режимів, хоче грабувати і накопичувати все своєю вільною волею. Ось атмосфера в Україні, атмосфера, яка створюється світоглядом ситого осатанілого куркуля, що має під руками гвинтівку і зневажає комунізм… Український куркуль хліба не дає, а якщо пробують в нього взяти, він відбивається гвинтівкою, бомбою і саперними інструментами».

Трясця твоїй матері, думав тоді Левицький, твого батька і твою сім’ю полтавський і херсонський куркуль, себто селянин з порепаними від роботи руками, годував все життя, та й тебе самого мало не до двадцяти літ, а ти у віддяку посилаєш босяків той край грабувати, бо хоче собі селянин жити «вільною волею». І Левицький біг далі очима по жовтуватому, з затертими з-під копірки літерами, пожмаканому папері. «Я передам на Південний фронт від вас привіт і скажу, що ви переконуєтесь з кожним днем в непохитності наших полків. Денікіна ми роздавимо і розіб’єм, а за Денікіним резервів нема. А там Закавказзя, Грузія, Азербайджан, які чекають не дочекаються нас, як і Афганістан, Белуджистан, як Індія і Китай».

Приїхали – тільки покивав головою Молест Пилипович, відкинув папір і чомусь витер руки хустиною. Лають царизм, а йдуть один в один стопами так і нездійснених ненаситних намірів Петра І і Катерини ІІ… Коли ж вони врешт наїдяться?

Ні, думав Левицький, згадуючи розмову з Павлом Петровичем, з цієї гімназії молоді люди вийдуть християнами, може доведеться їм боронити своє, але таки на чуже кривим оком ніколи не накидатимуть.

11

Відразу після виклику у староство директор гімназії зібрав збори викладачів.

Ніхто не знав причини нагальних зборів, то ж заглядали вони одне одному в вічі, як зазирають дітлахи у віконце в різдвяні свята, перш ніж попроситись заколядувати.

Директор обачно, підбираючи, перебираючи і перещупуючи слова, мов весною перед садінням насінну картоплю, бо не відав звідки очікувати нової небезпеки, оповів як він отримав прочухана за шевченківське «Посланіє…»

– Якщо за писане Тарасом три чверті століття тому так чіпляється влада, то маємо, колеги, бути доволі обачними…

І поки в запалій тиші обмізковував кожен почуте, хтось кинув наївне, кинув, певне, ненароком, вимовив, мов мрійливо зітхнув:

– От би дізнатися автора цього доноса..

Раптом вчителька гімнастики, полька сама, схоплюється рвучко, і на все приміщення, без передмови:

– Панє директоже, я вєм, хто то зробів! То тен дрань!

І вона розвернулася обличчям до Войцеха Вося.

Полоніст відповів не зразу, лице його шарітися почало сперш невеликими плямами, далі буряковіло густіше, він тримався з усіх сил, хоча бачили, що закипає, як окріп у каструлі, прикритій кришкою – вже багато набралося пари, от-от скине кришку.

-Цо, може неправда? Пан зажада сатисфакції?

Пара, здавалося, переповнила відведений об’єм, пурхнула собі на волю – і Войцех Вось шпарко метнувся із зали, навіть двері дзенькнули за ним так, як дзенькає і бряжчить та ж алюмінієва кришка, що впала і перекочується підлогою.

Випадок з учителькою гімнастики швидко дійшов до молоді, смішки-пересмішки, коли Войцех Вось проходив коридором, спурхували зграєю ненароком наляканих горобців. Але вже не до смішок було полоністу, коли через кілька днів він ледве ступив увечері на неосвітлену вулицю, як на голову хтось накинув йому чималу шматину. Дужі руки вмить повалили полоніста і приглушений, очевидно, навмисно змінений голос попередив:

-Якщо тобі ця земля не так пахне, то додамо французьких парфумів – утопимо в нужнику.

А ще інший голос завагався було:

– Варто б ребра порахувати, чи всі там на місці.

– Нехай цього разу… Ми попередили.

А як піднявся Вось та випростався, то тільки лопотіння ніг почулося за рогом будинку.

Модест Пилипович довго дивувався і перебирав у думці гадки-перегадки, чого то полоніст так при зустрічі глипає на нього, мов той йому позичене три роки не віддає, аж доки хтось з старшокласників ненароком не проговорився учительству про французькі парфуми.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: