Тиха правда Модеста Левицького – Іван Корсак

А творилося видання нерідко в шпарких, як окріп, дискусіях та суперечках, невсипущому пошукові достойних і цікавих матеріалів, а ще – грошей…В листі до відомого публіциста Василя Доманицького Євген Чикаленко так описуватиме окремі перипетії тодішнього їх життя. «Слава богу, тепер у нас в редакції настала злагода, тиша, яку можна вважать за райське життя в порівнянні з тим, що ми переживали в 1906 році. Ви, яко вітер, десь літали тоді і не були в нашій гущі, то й не знаєте тих мук, які ми тоді переживали, а особливо я, що був тим буфером, об який разураз стукались дві ворожі сили – Леонтович та Грінченко. Се моє становище вкрай розстроїло моє здоровля, і я мусів тікати за границю в санаторію; але Бог з ним, з тим минулим. Слава Богу, що воно вже минуло і що тепер залагодились у нас відносини зо всіма «славнозвісними» українцями, само собою, окрім тих, що вигукують, по безсмертному виразу Модеста – «Або жовтень, або я!» Але ніяк не налагодяться відносини з передплатниками,т.е. з публікою. Все таки число їх вертиться круг заклятої цифри – 1500, як у покійної «Київської Старини» коло 500. То набереться вже 1600-1700, а потім дивись – упало на сотню, дві і т.д. Багато сьому причин, але найголовніша та, що нема публіки, звиклої до літературної мови, мало літераторів, звиклих до народної мови. Я вже починаю привикати тай пора! бо вже 3-й рік, що нам щоразу доведеться докладати не менче, як по 20 тисяч рублів і клопочусь, аби роздобувати ті гроші, бо, на мою думку, газета мусить бути, хоч би вона мала всього на всього 150. а не 1500 передплатників.

А тим часом хочеться таки побільшити число передплатників, для сього ми робили все можливе, між ничим іменно між ничим, треба вжити всіх заходів, аби й газету зробити цікавішою, поскільки се можливо з нашими літературними силами».

Не так просто було згуртувати добрий колектив авторів, немало з талановитої інтелігенції охочіше співпрацювало з російськомовними виданнями – і серед цього моря українська газета була лише острівком, що відчайдушно мав витримати, вистояти і не бути розмитим велетенськими шовіністичними хвилями. «Але високоталановитих письменників, -йшлося далі в листі Євгена Чикаленка до Василя Доманицького,- як Шевченко, М.Вовчок, Куліш ми теж зараз не маєм; не маєм й одного видатного юмориста, бо «хохлацький» юмор розплився по всіх 25. чи 39 мілійонах нашого люду і в кожному сидить десь «під вусом», а на папері рідко виливається. Хоч сядь – тай плач! А треба ж щось зробить, щоб газета була цікавіша, щоб більше люду її передплачувало, бо чим далі, тим трудніше добувать гроші на доплату дефіцитів; вже починають люде губити віру, що вона може стать на ноги, вже переконуються, що дефіцит цей стане хронічним».

Ті ж, хто працював у редакції, себе не шкодували.

Через роки, уже в Подєбрадах, куди доля закине Левицького з Чикаленком, за обіднім столиком згадуватиме Євген Харлампійович:

-Коли після повернення з-за кордону я зайшов у редакцію і побачив Матушевського, то аж охнув… Він страшенно зблід, пожовк, виглядав зовсім хворою людиною. Та й не дивно, бо окрім каторжної праці, він ще не доїдав і не досипляв увесь час. Жив він у Боярці, де дружина його служила земським лікарем, щодня і в дощ, і в завірюху треба було бігти на двірець, їхати до Києва, сидіти по кілька годин у редакції не ївши, потім знову їхати у Боярку. Часто-густо треба було зоставатися і на вечір… Це з його боку була така самопожертва, таке геройство духа, що коли наша преса матиме будуччину, коли вона розів’ється так як у людей, то ім’я Федора Матушевського повинно нею возвеличитися на вічні времена, як нашого першого мученика преси.

… Войцех Вось, потрішки заспокоював сам себе Модест Пилипович, може образити його ще гонорово-зверхнім «журнальчики самопальні», але він не здатен спинити найголовнішого, що відчуває, що його злить і чому він не в силі уже на заваді бути – гімназійна молодь з «тутешньої» стає українською. І для цього немає великих чи малих справ, однаково потрібні і вистави аматорські, і музеї та виставки крашанок, і гурток бандуристів, і ті ж згадані ниньки журнали. Колись Чикаленка, як вже був в еміграції, вивели з себе дещо іншим рипом, неладами і гетьманством своїх милих колег. З біллю писав тоді він: «Я давно кажу між своїми/, що я не вірю в будучність нашої нації, нації рабів. Народ з такою благодатною почвою і кліматом, без натуральних границь, мусить загинути од натиску сусідів. У нього не виробилося самодіяльності, сили опиратися ворогам. В самі найкритичніші моменти в історії він починає внутрішню боротьбу, власне боротьбу особисту, за булаву; се нація, у которої анархізм доведений до абсурду – до абсолютизму.»L’Ukraine c’est moi” Україна –це я – се девіз багатьох українських діячів в історії і тепер. У нас перше всього на думці «я», а громадські інтереси тільки декорація. Але в житті я держусь правила: «А ти, Марку, грай!» Будем грать, скільки стане сили, а після нас нехай грають інші, але пісня наша буде та сама».

Ні, пане Вось, не зміниться пісня, навіть коли в землю піде моє покоління…

13

Гіркі слова про зневіру у будуччині почув Модест Пилипович від Чикаленка по закінченні літературного вечора в Подєбрадах. Тут, після вельми неблизької і непростої дороги з Греції, через Австрію та Польщу, Левицький був академічним лікарем у Господарчій академія і водночас викладав українську мову, встигав також паралельно завідувати українською гімназією, викладати там мови українську й французьку, а Євген Харламович працював головою Термінологічної комісії. Як завершилася літературна частина, вони зайшли в кафе щось поїсти і підсіли на вільні місця до столика, де вже вечеряли їхні студенти Євген Маланюк з гідротехнічного відділу інженерного факультету та Леонід Мосендз з хіміко- технологічного. І Євген, і Леонід читали сьогодні свої поезії.

Чикаленко, замовивши їжу, взявся насамперед під’юджувати Маланюка.

-Вам, Євгене, після сьогоднішнього вечора, напевне, добряче намнуть боки. Як же, тут всі неабиякі патріоти, а ви їм таке читали, що дехто совався і смикався, мов на їжаку сидів…

Маланюк був якийсь втомлений, чи то від перенапруги на сцені, бо таки ж хотілося, щоб почули душею вкладене ним у рядки, чи перестарався з навчальними справами – наближалися іспити. Він справді бачив насторожені, а деколи і зимно- колючі очі із залу, коли читав про Україну:

Тебе б конем татарським гнати,

Поки аркан не заспіва!

Бо Ти ж коханка, а не мати,

Зрадлива бранко степова!

Кілька чоловік мовчки вийшло із залу, коли Маланюк читав про народ свій, читав тихо, що чути було як стілець десь скрипне, ледве людина ненароком поворухнеться, в Євгена самого інколи перехоплювало подих, мов у горлі застрягла льодяна скалка і ніяк її не ковтнути і не розтопити…

Каліка, смерд – такий він і донині,

Сліпий кобзар, що точить вічний жаль.

Самсоном темним зруйнував святині,

Розбив давно синайськую скрижаль…

Історія готує новий том,-

Тюхтій-хохол, що, хоч дурний та хитрий,

Макітру хилить виключно по вітру,

Міркує шлунком і зітха гуртом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: