Тиха правда Модеста Левицького – Іван Корсак

Свою працю не полишали й тоді, коли закрутилася-завертіла страшна віхола – за неповних чотири місяці в Києві, з лютого по травень, влада змінювалася хіба з десяток разів.

-Стріляли так часто, -оповідав згодом Василь,- що вийти не було можна. А сидіти було нудно: не хотілося ні думати, ні говорити. Я глянув на сусіда – був то професор Маршинський… Раптом дзенькнуло вікно й кулька розщепила спинку канапки між мною й Маршинським. Він відсунувся в один бік, я – в другий, і сиділи далі, жаден не змінив місця.

В Чехії Василь купив будиночок недалеко від Праги, у містечку Мельнік. Після виходу в світ у двадцятому році досить таки об’ємного роману «Чмелик.Навколо світу» і ще через три роки збірки новел «Казки про нечисту силу» Королів-Старий якось примовк…На кусень хліба заробляв, розмальовуючи храми по закарпатських селах, та ще художником- оформлювачем листівок і іншої нехитрої друкарської продукції, не цурався домашньої господарки, порпався собі біля домівки – на подвір’ї сокоріли чубаті кури, а з кліток визирали, сторожко поводячи своїми довгими вухами, добродушні кролі. Більше часу він тепер віддавав творам дружини Наталени – і як читач, і як критик та суворий редактор. У цій сім’ї Левицький почувався якось особливо затишно, де зійшлися прекрасні люди, але з такими несхожими долями…

На обшук у домі Наталени у Києві прийшло троє поліціянтів, старший з яких видався господині зобидженим на весь білий світ – на дім, поріг якого він щойно переступив, на занудний дощ, що тихо шелестів за вікном, і навіть на своїх помічників, блискаючи недобрим оком, що мало ретельності в них у такій державній справі.

-Ваше имя и фамилия?- спитав сухо, підкреслено офіційно, сам собі піддаючи поважності і значимості, аж гострі кінчики вус його, здалося, ще більше угору задерлися.

В Наталени камінь тяжкий був на душі після похоронки зі фронту, не до витребеньок цих гостей непрошених, то ж надутого і товстощокого вояка, що хоробриться тут перед вдовами, коли справжні чоловіки десь гинуть в окопах першої світової, в тім числі і її чоловік поклав голову, вона незлюбила відразу.

– Моє імя – Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена. А заміж я вийшла за князя Іскандера Гакгаманіш ібн Куруша.

Надутий поліціянт судорожно ковтнув, мов давився риб’ячою кісткою, і, перехиливши голову, як курка на дрібне зерня, довго дивився Наталені в вічі, чи не кепкують з нього часом.

– Место рождения?

– Сан Педро де Карденья, поблизу Бургоса.

– А где ето?

– То, добрий пане, північна Іспанія. Ось вам мої документи.

Потім уже, як невдоволений світом поліціянт перетрушував хатні пожитки, почула від нього господиня протиснуте ледве крізь зуби: «Черт знает, здесь своїх мазепинцев хватает, дак еще с Испании наезжают». Наталені просто хотілося позлити цього надмикиша в погонах, в листі ж до Дмитра Донцова вона напише: »Сама звичайнісінька я собі волиняночка» – справді, свої перші п’ять літ дитинства вона провела у волинському селі, може і найщасливіших літ… Обшук же в домі справді проводився за звинуваченням в українському мазепинстві, у відстоюванні української незалежності.

Модест Пилипович чудувався Наталениній долі. Донька польського графа, народжена в Іспанії, що виховувалася сперш у волинських Бірках, згодом по смерті бабусі у монастирі Нотр- Дам де Сіон у французьких Піренеях, тоді в київському Інституті шляхетних дівчат, сестра милосердя у першу світову, нагороджена солдатським хрестом за хоробрість, художниця, яка мала персональні виставки в Петербурзі й Варшаві, співачка в оперних театрах Парижа й Венеції, археолог, що брала участь в розкопках Помпеї й Єгипту, французька письменниця, яка стала письменницею українською… Такої долі, гадав Левицький, стачило б на добрий десяток людей – писати українською, наполегливо і потужно, вона стала як вийшла за другий заміж, за Василя Короліва-Старого.

Тих останніх відвідин згадував Левицький з господарем дому друзів своїх колишніх, що писали по гарячих слідах у редакційних тісних кабінетиках – хто на краєчку стола, пошарпаними підшивками газет завалених, хто на підвіконні, а хто й просто на коліні, зсутулившись і мов збираючись піти навприсядки.

– Багатьох, Модесте Пилиповичу,давно вже не бачив, навіть не здогадуюся, хто і де опинився – одні у Відні, другі в Парижі, третіх за океан аж закинуло, – господар повертав в різні боки голову так, мов міг їх там видивитися, якщо постаратися тільки. – Розсипало, розмело, нова паросль іде у підрадянській Україні. Тільки чи не будуть без світла ті пагінці, як на бульбині в льохові – крихкі, бліді і нікчемні, з яких гички зеленої не дочекаєшся, лише картоплина з того стане зморхла і обезсилена?

– А мені от здається, що путнє виросте однаково,- заперечила чоловікові Наталена.- Може не зразу, хворість на початках даватиметься від задухи. Але як тільки відлетить з над Дніпра Танакос, цей бог смерті із погашеним факелом у руці, все знову зазеленіє.

-Не знаю, не знаю, мені видається потребуватиметься кілька поколінь,-

Левицький ніколи не був похмурим песимістом, але тут його не полишала обачність.- Один мій знайомий з Волині казав колись про ковальську справу: у першому поколінні коваль – не коваль, у другому поколінні – пів коваля, і тільки з третього покоління можна справжнього коваля виглядати…Так і з інтелігенцією, яка має народові щиро служити. Те служіння загалу повинне бути таким природним і звичним, як природним клопіт батьків, що народили дитину, тепер вигодувати її мають з колиски, з шмарклів під носом, та вивести колись в люди…А ще як природно доглянути старого батька чи матір – навіть рідко говорять про це, воно ж само зрозуміле собою. А хто відцурається дитинчати чи кине напризволяще стареньких, того зневага людська завше чекала. То споконвічне, в єстві, і слава Богу. Так і з інтелігенцією, те з пелюшок починати вчити, щоб не могла вона, немов Пілат, умити руки від свого люду.

– З Пілатом, можливо, навіть якщо до інтелігенції його раптом причислити, трохи інакше,- не згодившись, крутнула головою Наталена.- Імператор Тиберій десь у далекому Римі, у лазнях хворість свою виполоскує, боги його так високо, а він властвує тут над людьми, він за всіх богів та імператорів купно…

– Тільки над душею своєю не може властвувати. Ніхто ж толком подальшої долі його не знає, якісь відголоски та перекази і легенди….Але от цікаво: за всіма без винятку тими легендами, мучилася душа Пілата і страждала, що невинного на смерть засуджено – чи то до каяття глибокого він прийшов і в християнство сам навернувся, бо в ефіопській церкві за святого, чи то за тим відгомоном давнім, що імператор на нього прогнівився вельми, – Модест Пилипович приспинився на хвильку, стало серце тиснути раптом, але те виказати йому аж ніяк не хотілося, тож вигляд зробив, що трішки задумався. – Памятаєте, про чудотворні діяння Христа слава докотилася навіть до Риму, тому імператор, який довго і тяжко хворів, наказав доставити пророка Ісуса до нього, на зцілення сподіваючись. Коли ж гінці прибули в Іудею, то Христа вже не застали, привезли тільки платок, яким Ісус витирав покривавлене обличчя. Тиберія зцілив навіть той платок, і прогніваний імператор відправив Пілата на страту. Гордий Пілат, такий собі тогочасний ніцшеанець, не став на ката чекати, сам собі перерізав горлянку. Тіло колишнього прокуратора кинули в Тібр, та збурилися і не прийняли його води, те тіло демони перенесли в бездонне озеро в Альпах.

І раптом цікава пропозиція спала на думку Левицькому, видавалося йому, що тема була б вельми до часу:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: