У кімнату, скрадливо прочинивши двері, зазирнув секретар, єдиний помічник Липинського, і постукав по склові кишенькового годинника, нагадуючи про порушення режиму. Та Липинський тільки нервово крутнув головою:
– Перший раз в історії України знайшовся представник старшої батьківської верстви, що не підлизуючись до хамства, не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний тягар верховної української влади. І вперше в цьому столітті Хам був посоромлений.
– Не певен, не знаю,- так само, немов потверджуючи почуте, похитав головою Левицький.- Тільки до глибини душі переконаний, що єдиною силою, яка поможе Яфетові проти Хама, має стати національна інтелігенція – їй на роду писано бути фундаментом духу.
Липинський невдоволено кинув пачку газет до великої стоси, та стоса розвалилася і газети попадали на підлогу, то ж заходився збирати і наново давати лад.
– І російська, і українська інтелігенція, на жаль, в минулі десятиліття зхамилися в немалій мірі, набралися соціалістичної чухавки, набавили нею весь нарід і помогли торжеству Хама. Має бути створена з різних клясів провідна верства, еліта – тільки вона дасть толк державі у формі потомственого гетьманату. Однак не східного, дикунського і деспотичного взірця Івана Грозного, а на кшталт цивілізованого англійського.
…Все спадала на думку та розмова з Липинським в час останньої зустрічі, багато переговорили і однаково недоговорили – ще двічі заглядував стривожений секретар, тепер уже зовсім не скрадливо прочиняючи двері. Ідучи в процесії за труною покійного, Левицький немов договорював несказане…
А над головами люду плив похоронний дзвін, розливався над селом і полями, як раптом до тої сумовитої мелодії долучилася ще одна – і Модест Пилипович мимовільно підняв голову. «Жайворонок! То душа його щось хоче сказати, чого не могла, стільки років полишивши рідне обійстя».
Хай же душу твою прийме Творець до праведних, думав Левицький у надмогильній тиші, де тільки земля з лопат стугоніла об домовину, бо заповітом покійник наказав хоронити саме так, без промов. Спинилося серце, що віддано билося заради своєї землі, билося невтомно, що, видавалося, і в труні не спинятиметься – за тим же заповітом по смерті лікар мав проколоти серце. У вічному бою з Хамом ти відійшов непереможеним…
…Звідки було знати Левицькому, що Хам один раз ще помститься Липинському. Кладовищні злодії через роки розкопають могилу, прах викинуть на траву, а з алюмінієвої труни виплавлять і продаватимуть миски та ложки. З приходом совітів католицьке кладовище випрасують бульдозерами, а замість скульптури Божої Матері встановлять бетонного жеребця, бо розмістить тут нова влада племінне обєднання.
Та не вічним було торжество Хама.
18
Інколи трапляється, що люди за час тривалого спілкування втомлюють одне одного, стосунки якось непомітно холонуть, наче прогріта за літній день озерна вода за ніч вистигає, зрештою, в кращому разі, залишаються вони просто рівними. У Модеста Пилиповича з родиною Григорія Степури роки не остудили давньої приязні. Бо й понад півсотню літ збіжить, а син Григорія Калістратовича Тарас буде про Левицького згадувати:
« Батько влаштовує його викладачем української мови, а згодом і особистої гігієни. Після приїзду у Луцьк він був частим гостем у нашому домі. Пам’ятаю, що в Левицького були розкішні козацькі вуса. І коли брав мене на коліна, я грався ними, з любов’ю називаючи Модеста Пилиповича дідусем. В домі він був дуже спокійною і витриманою людиною. Таким його знали і в гімназії. «Дідусь» тулився до сім’ї єдиного свого друга – мого батька і щовечора зі своїм внуком Васильком відвідував наш дім на вулиці Кічкарівській,5 і тепер той же номер. Вечорами було дуже затишно і приємно. Особливо ми любили, як «Дідусь» співав свою улюблену пісню «Тополя» – пісню на власні слова і музику. Мені здається, що поза стінами нашого дому ця пісня не лунала. Отже, думаю, що маю обов’язок передати її для потомків:
ТОПОЛЯ
Ой, чого ж ти, тополенько, не цвітеш,
Чом пожовклу головоньку хилиш-гнеш?
Чом з вітрами-парубками не шумиш,
А змучена, засмучена, мов з нелюбом заручена, все мовчиш?
Тільки часом до хмароньки скажеш ти:
«Ой хмаронько, ой чаронько, не лети,
Зірви з мене все листячко,
Це листячко-намистячко без краси,
На рідну Вкраїноньку, на милую родиноньку віднеси.
У рядках цієї пісні простежується туга за батьківщиною, отже вона написана, напевне, на чужині.
Одного разу мені, малому, вдалося послухати розповідь Модеста Пилиповича про поневіряння в далеких краях… Після цього я проникся до нього ще більшою пошаною. Ми шкодували всі цю людину, до якої доля була так жорстокою»
Оповідь Тараса Степури збережена невтомною дослідницею життя і творчості Модеста Левицького Ларисою Токарук у її книзі «Українська гімназія в Луцьку. Спогади» – книзі документальній, яка проте виходить далеко за рамки лише документального видання. Бо поміж рядками світлих і щемливо-ностальгічних споминів вихованців гімназії про юні свої, далекі тепер літа, раптом з’являється моторошна картина нищення цвіту народу усіма зайдами, брутального, обдумано спрямованого, безжалісного нищення, незалежно від вітрів і сторін світу, звідки цих зайд жорстока історія сюди занесла.
П’ятеро дітей Григорія Степури вчила українська гімназія, в тім числі і Модест Пилипович, окрім Тараса луцька гімназія альма – матір’ю стала для чотирьох його сестричок – Тетяни, Віри, Галини й Оксани. І так несхоже стелилися їхні життєві шляхи… Вищу Варшавську акушерську школу закінчила згодом Тетяна, з молодими мамами поралася у Варшаві і Щеціні. Галина студіювала слов’янські мови у Варшавському університеті, навчала юнь у Рівненській гімназії, вчила французької у Ківерцівській школі. А Тараса одного разу негадано чомусь викликала польська поліція, наказали у слідчий відділ з’явитися. Ще забіг гімназист в адвокатську контору до батька, за порадою, та, на жаль, не застав.
– Ми встигнемо побалакати з вами, – пообіцяв слідчий і повели хлопця у підземелля – тільки двері арештантської камери за ним забряжчали.
На нещастя, справу Тараса вів сумнознаний серед польських слідчих кат Матусевич.
-Ви звинувачуєтеся в приналежності до ОУН, – цього разу без викрутас повідомив Матусевич, що зажив собі імені різними хитрощами на допитах та провокаційними пастками.
Побачення з батьком дозволили лише один раз.
– Триматися,- наказав Григорій Калістратович, ховаючи марне батьківський біль в очах.- Що матимеш сили, і тоді навіть триматися, як сили уже не буде. Тільки в такому разі їх звинувачення зависнуть без доказової бази.
Через багато літ Тарас Степура з приємністю оповідатиме як він з Модестом Пилиповичем смакував пиріжками за маминими рецептами чи як у їхній гімназії виступала незабутня Наталія Ужвій, виконуючи народні пісні з достойним партнером, директором Борисом Білецьким, але не матиме бажання повертатися до страждань тих часів у польських в’язницях.
– Хочу твердо заявити, що я не потягнув жодної людини,- лише таке він казав із спокійним сумлінням.
Але залишилися свідчення інших людей, кому доля судила сповна скуштувати ківш біди у польській тюрмі. Бранець дефензиви Микола Куделя з Буянь, якого ув’язнили того ж політичного «призову», про склад арештованих так напише: «Минали кошмарні тюремні дні й ночі. У камеру прибували все нові «арештанти»: Павло Мазурець з Теремного, Микола Білотін з села Уляники, Микола Цаплюк з села Піддубці, Григорій Солтис з села Жидичин, Олексій Демидюк з села Забороль, Іларіон Марценюк з села Береззя та інші. Переважно камери тюрми заповнювалися студентами Луцької Української Гімназії (ЛУГ). Я не можу забути отих молодих юнаків, котрих кидали в камеру. Сповнені енергії, жадоби до життя, вони по кількох тижнях, місяцях, задихаючись у камерах, в «чорних воронках», ізоляторах, карцерах, мордуючись на довгих допитах, недоспані і голодні, в'янули на очах, як та зірвана квітка на сонці».
А далі Микола Куделя пише, як Матусевич розслідував звинувачених у пошануванні української справи. ‘’Більше Матусевич навіть не згадував нічого про цей випадок…