Тиха правда Модеста Левицького – Іван Корсак

«Безперечно, фатальна недуга вельми одбилась, а надто на останніх розділах Франкової книги. Це дуже детальний реєстр авторів, книг і виданнів, цілком механічний і без жадної оцінки та перспективи, зате з страшною силою помилок у біографічних та бібліографічних відомостях, у цілому безладний та хаотичний, позначений розпадом колись великого духа».

І так само без лукавства Єфремов говорив про твори інших знаних істориків та літераторів. Про огляд історії Омеляна Огоновського:

«Він дав у своїй праці не так історію письменства, як номенклатуру письменників, окремі етюди й монографії, не зчеплені між собою внутрішньою ідеєю; а в них найбільш приділено місця на переказування змісту творів кожного письменника з одноманітними, шаблоновими увагами естетичної марки та квазіпатріотичними приспівами. Загальні характеристики надзвичайно бліді, позбавлені темпераменту й індивідуальних прикмет; не визначено і не почувається місця, яке займає в історії письменства гой або інший письменник, не показано грунту, що з його виросли й поживу мали літературні факти. Праці Огоновського бракує живого нерва або — скажу так — усякої перспективи: постаті письменників немов виставлено всі вряд, і часто вони дуже один на одного скидаються»

.Цінуючи «Історію української літератури» Михайла Возняка, Єфремов водночас не таївся із власними заувагами, відверто говорив про "диспропорцію частин", "невиразність основних поглядів" і, врешті, "хаотичність".

У двотомній фундаментальній праці «Історія українського письменства» своє місце Єфремов відвів творчості Модеста Пилиповича.

‘’ Коли в Григоренка сама об'єктивність, то з Модеста Левицького (народ. 1866) — саме співчуття, сама сердечність і лагідність. Герої його оповідань — теж одним лицем безпорадна, темна сірома, що часто не може навіть зрозуміти, що і до чого діється навкруги, а не то вже розібрати, "де тієї правди шукати". Зате з-поза героїв скрізь видно надзвичайно людяну й чутливу вдачу самого автора, що не тільки правдиво з об'єктивного боку перекаже вам подію, змалює перед вами жахливий образ людського убожества, приголомшення й безправності, але й зогріє свої картини теплом чулого серця, осяє промінням вищої людяності. І не те, щоб автор сам од себе говорив усякі сентименти, оті "жалкія слова" — до цього найгіршого з художнього погляду моралізування, не допускає його почуття художньої міри і такту, — ні, він просто кине у відповідному місці дві-три рисочки, якийсь епітет, якесь порівняння, що виявлять перед вами не холодного літописця, а людину з живим, гарячим серцем, яке саме переживає те лихо, що пригнітило його бідолашних героїв. "Вмостившись на балагулі, — розказує у Левицького лікар, що пережив допіру тяжкі хвилини над безнадійним пацієнтом, — я жадливо вдихав холодне нічне повітря після духоти убогої жидівської хатини. Темна зоряна безодня неба, таємна без краю, наганяла думки про нікчемність нашого світу, нашої науки, всього нашого життя… Так само ті зорі світили й сотні віків попереду, точнісенько так світитимуть знов через сотні віків, наче б під ними й не було людей з їх війнами, з їх радощами, щастям, з їх одчаєм, слізьми, сирітством та недолею… А назад мене, — додає автор, — лишилась та недоля — та обдерта Нухимова хата, нещасна Лейка і, може, є перше щасливий Нухім, бо не чув він уже ні болю, ні нужди, ні голоду, ні відчаю" ("Порожнім ходом").

Модест Пилипович аж зашарівся, як прочитав той відтинок твору, хоча в душі таки згоджувався з Єфремовим: він, як досвідчений художник, швидко й розмашисто черконув олівцем, але то не самовпевненістю стало і поспіхом, а виразними контурами бачення самого Левицького. І так само, наче легенько й обачно рукою, відхиляв і остерігав, аби в своїх творах письменник не хилився, не сповзав у публіцистику, бо то вже дешо інша літературна колія…

". Цей гуманізм Левицького дуже скрашує його маленькі оповіданнячка й надає їм великої краси. Без цього вони були б тільки більш-менш дотепними анекдотами, але сердечний талант автора, його вміння промовляти від серця, писати кров'ю його — підносять їх на височінь літературних творів неабиякої художньої вартості. Кращі з-поміж оповідань Левицького ті, що малюють пригоди з життя затурканих маленьких людей ("Забув", "Злочинниця", "Порожнім ходом", "Щастя Пейсаха Лейдермана" й інші), які не можуть собі ради дати, для яких напасті зробились таким звичайним, буденним явищем, що вони без міри щасливі вже тоді, коли пощастило якось ухилитись од одного з ударів, яких доля щедро їм одважує. Всі оповідання Левицького мають спільну рису, що зв'язує їх внутрішніми зв'язками. Скрізь у нього справжнім героєм буває "смирна, плоха, нужденна" людина, або ціла їх громадка і скрізь доля становить цих людей віч-на-віч з якоюсь сліпою фатальною силою, що спокійно, не помічаючи навіть, перейде собі над людиною, розтрощить її й так само спокійно піде собі далі — трощити знов таких плохих істот. Це така в житті справді світова річ, що й не зауважив би її, якби автор навпроти того життєвого об'єктивізму не поставив свого суб'єктивного настрою. Дбайливою рукою вихоплює Левицький ці дрібні випадки з гущі життя і ставить перед очима читачеві. Знавець людського серця, Левицький тямить, які струни торкнути в ньому, щоб вони озвалися на стогін "малих сих", тим-то й справляють таке глибоке враження його мініатюри про мініатюрних людей, — тим більше, що він не зійде і з ґрунту художньої правди й рідко коли схибить на публіцистичну стежку»

…У Модеста Пилиповича зараз лише важкі і похмурі думки набігали, бог смерті Танакос з погаслим факелом у руках, як казала Наталена Королева, не поспішає відлітати з-над берегів Дніпра, і Сергію Олександровичу непросто вирватися буде з-під його жахітливого владарювання…

17

Похоронна процесія тихо рушила від родинної садиби, люд, що зібрався звідусіль на обійстя, витягувався в довжелезну ріку, бо не тільки затурцівці прийшли провести в останню путь В’ячеслава Липинського, а й під’їхало чимало з сусідніх сіл – підводи півколом оточили садибу, мов козацький табір, і коні втомлено хилитали головами, відганяючись від в’їдливих, мало не завбільшки з горобців, липневих ґедзів. З воєводського міста Луцька також прибула немала делегація, поруч з Модестом Пилиповичем йшли відомі у краї інженер Пилипчук, Петриківський, Редькович, Тиравський з дружиною, директор української гімназії Білецький, несли вінки від Товариства імені Лесі Українки, від гімназійного колективу, українського клубу «Рідна хата». В’ячеслав Липинський був католиком за віросповіданням і процесію очолювало католицьке священицтво, але коли порівнялися з православним храмом, в сумну ріку долучилася процесія і з цієї церкви. «Українців чомусь найбільше об’єднує горе»,- полинна думка спливла в Модеста Пилиповича. Легкий вітер хитав хоругви, що зблискували на сонці позолотою, похоронний дзвін плив над селом, над охайно доглянутими полями, де вже наливався пшеничний колос – добрі пшениці, зауважив про себе Левицький, родина Липинських не тільки інших до діла кликала, а й сама толково хазяювала. Модест Пилипович знав про брата покійного, що мав уже славу талановитого агронома, вченого, селекціонера, який вивів нові сорти пшениці й картоплі, призвичаєні до цієї землі і сонця, і не тільки на своїх полях ті сорти висівав і висаджував, а й з земляками своїми ділився.

Сумовитий дзвін в переджнивному небі плив над головами небачено досі людної в Затурцях процесії, де йшли старе й мале, люди різної віри та поглядів. «І справді, -думав Левицький,- чомусь тільки біда нас з’єднати здатна. Але як би там не було, сьогодні Яфет дужчий Хама, і ми таки Яфетові діти, з племені Яфета, як називали себе у вісімнадцятому сторіччі козаки». Модест Пилипович згадував останню свою зустріч з Липинським в Австрії, куди приїхав після Італії і де думав навіть постійно жити.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: