Тиха правда Модеста Левицького – Іван Корсак

А якось у ніч, вже під досвіток, ув’язнені раптом почули вибухи, хвиля ударна трясонула муровані стіни: війна. Хто впав на коліна і просив у Всевишнього порятунку, а ще хтось почав щомоці ламати двері. В’язні врешті розбіглися і Тарас, по довгій мандрівці і не менш довгих злигоднях, добирається додому, до батька.

На Волинь докотився фронт і Тараса мобілізовують у радянську армію, везуть у «телятнику» на війну. Важке поранення, інвалідність другої групи.

Звісно, ні меншому, ані старшому Степурам нова влада не забула віддячити – голова батьківського комітету української гімназії Григорій Калістратович, арештований відразу совітами, загине на засланні в Узбекистані, а по Тараса прийдуть, аби винагородити десятьма роками таборів, у ніч на Водохреще, ледве встигне сім’я довечеряти і тихо пом’янути покійних.

А ще багато недавніх гімназистів опиниться в пеклі, яке 23 червня 1941 року для тисяч безневинних людей матиме абсолютно достовірну і неспростовну адресу: луцька тюрма. Тими пекельними колами судилося пройти Миколі Куделі і їх опис у споминах.

«B ту ж мить, як грім з ясного неба, — вибух. Чую крик кількох тисяч людей. Рвались гранати, строчили кулемети, від вибухів і страшного зойку тряслася земля; шматки одягу, шапки, розірвані тіла викидало вище тюрми. Звідусіль заволали:

— Боже! Що вони роблять? Іроди? Розстрілюють, рвуть гранатами. Хто б міг подумати! Варвари, душогуби! Світ такого не бачив, не чув… Люди рятуйтеся, хто як може!

На західному подвір'ї хвилин 10-15 клекотіло, як десь у розжареному котлі. Тарахтіли кулемети, рвались гранати.

Тим часом на східному подвір'ї група в'язнів, приблизно 40-45 чоловік, кинулась до дерев'яної брами, яку хотіла повалити, але по втікачах застрочив кулемет. Подвір'я встелялось трупами, запливало гарячочервоною кров'ю. Далі невідь звідки посипались кулі на нас усіх. Бачу, як до східного муру, який був найдовшим, спритні хлопці ставлять дошки, що тут валялися із розбитої кошари і тими дошками піднімаються на мур, пролазять через чотирирядний колючий дріт і перестрибують на той бік, на волю…Я теж підбігаю до муру, піднімаюсь по дошці вслід за якимсь юнаком, але його скошує куля і він мертвий падає на мене. Ми обидва летимо вниз. В цей час енкаведисти зорієнтувалися в ситуації, і увесь вогонь скерували по втікачах.

Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Впав. Притих. Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в'язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову — трупи, трупи, трупи… Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: «Якщо куля не влучила, то трупи задушать…» Моя ліва рука була так причавлена, що потім я ще довго лікував її.

Кати увесь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив Бога прощення і царства небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти. Помсти катам, вбивцям, варварам».

18

Зграйка дівчат, ледве сторож Дорофей продзеленчав дзвінком, з лунким сміхом випорхнула з класу і мало не збила з ніг Модеста Пилиповича.

-І куди ж ми так летимо? І що ж то нас так розсмішило?

Присоромлені дівчатка поправляли форму, а найжвавіша з них Оксана Степура одказала за всіх:

-То вже ж не пан Вось нас розсмішив, бо ми з його уроку,- Оксана вільніше інших почувалася з Левицьким.-_ Сьогодні свято Андрія, Модесте Пилиповичу, а на Андрія що загадає собі дівчина, те й збудеться.

Левицький знав той звичай, що з сивих часів зберігся, тільки в різних краях гадали по різному. Тут дівчата чистили яблука і шкірки кидали позад себе, та дивилися, яку ж то букву впале нагадуватиме на долівці – то й буде першою буквою імені нареченого. А ще в миску з холодною водою плавили віск і нетерплячі очі зазирали, що ж воно там вистигло і чий профіль нагадує.

«Милі діти, думав Левицький, якби ви тільки знали, наскільки мені самому хочеться отак погадати чи знайти хоч на краєчку світу таку гадалку, яка б напевне сказала, що виросте з вас.. Чи достойну собі оберете долю, чи марною була наша праця – який жаль, що світи пройти і не знайти такої гадалки».

Якби можна було відсунути прийдешні роки, мов на вікні фіранку, то впевнився б Модест Пилипович, що не праця гімназійною була марною, а марні його вагання і сумніви. Темносизі хмари неймовірного лиха вже насуплювалися над європейськими полями, ось-ось мали вирватися на волю вихори зловісні й криваві смерчі, але в тих прийдешніх круговертях трагічних їх гімназисти достойно вистоять – більші чи менші окремішньо кожному доля судитиме випробування.

Насамперед вони спрагло рвонуться в університети Варшави й Берліна, Кракова і Праги, сядуть на лаву студентську сестри Редько, Наталя Поліщук і Наталя Лопухович, Сочинський, Книш, Тамара Вишнівська, що стане яскравою зіркою такого ще молодого кіно. Наталка Пилипчук студіюватиме на економічному факультеті у Відні, життєві стежки поведуть її сперш у Мюнхен, а згодом аж у Венесуелу – відкриє з чоловіком будівельну фірму, яка будуватиме дороги й модерні будинки. Володимир Рихтовський стане солістом українського народного хору в Австралії, у Сіднеї, Леонід Дмитревич з дружиною Галиною керуватимуть танцювальними ансамблями в Австрії, відтак в Британії, а згодом у США.

Тільки на землі своїй їм, вихованцям луцької української гімназії, буде вельми сутужно. Василь Зеленов теж присвятив своє життя мистецтву, акторському мистецтву, але далі другорядних ролей, на жаль, не пускали. Батько його росіянин, мати – білоруска, а брат пішов боронити українську долю в УПА і склав там свою голову. То ж і Василю судилося двічі пройти «перевірку» в радянських таборах – як же могла нова влада довірити у театрі йому головні чи бодай просто помітні ролі.

По різному склалося у братів- гімназистів Юрка і Богдана Коха. Юркові матеріали в учнівських журналах «Шуліка» і «Промінь» ще тоді привертали увагу ровесників, його двічі арештовувала польська поліція. Навчання продовжить у Варшавській політехніці, у вищій школі будови машин та електротехніки в Познані, у політехніці Берліна.І пірне з головою в українську справу…25 червня разом з Бандерою, Стецьком і Лебедем він прибуває у Луцьк. Після тригодинної наради троє очільників відразу від’Їхали, а Юрко, як представник проводу ОУН, через кілька днів проголошує в окупованому місті Акт незалежності України. Німці арештовують Юрія – і вистукують рейки під вагоном, що не спиниться до Освенціма. Там і спалив його гнійний плеврит, бо опісля гарячої лазні німці, підсміюючись, водили босого по снігу.

А в Богдана перше знайомство з німцями сталося, як втрапив в облаву – за одного вбитого німецького офіцера схопили сто українців та сто поляків і він з батьком втрапив у це нещасливе число.

– Шикуйсь! – раз у день звучала команда, і гітлерівець, хизуючись виправкою та на начищеними до блиску хромовими халявами, хазяйновито шпацирував вздовж шеренги смертників і відраховував кожного десятого.

Розстрілювали тут же, на очах у решти, а тіла закопували у дворі – шар вапна, шар людських тіл, хоч дехто ще ворушився й стогнав, і знову шар вапна…

Шість днів Богдан з батьком стояв у шерензі, шість разів тицяв в них пальцем гітлерівець, випадало бути дев’ятим і восьмим, другим і третім, але доля змилувалася таки, після шостого розстрілу батька відправили в табір у Кременець, а його повезли в Німеччину.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: