Тиха правда Модеста Левицького – Іван Корсак

У Львові хлопець тікає.і тут же втрапляє в нову облаву.

Крізь муровані ворота його вводять в якийсь двір. На подвір’ї стояло чотири телеграфні стовпи, а на них підвішено восьмеро людей, судячи з усього, євреїв. Виснажені, висушені обличчя, шкіра на яких обвисала, мов навішена чи недбало накинута на черепи шматка, одні очі, великі й важкі, – ті очі спрагло дивилися на гарячу страву, поставлену навмисне зовсім поряд, поставлену так, щоб людина, яка багато днів не мала й мачини у роті, тягнулася до тої страви та не могла дотягнутися. Такого Богдан не чув, не читав і не міг уявити, як до цього витонченого знущання додумалися чиїсь вивихнуті мізки.

Далі був табір, в якому з двадцяти п’яти тисяч, в основному, євреїв, живими залишаться лише двісті одинадцять, в тім числі і Богдан.

А прийшли визволителі зі сходу, то Кохові присудили сім літ таборів вже радянських. Суд спричинила вистава в час окупації, де й Богдан участь брав. Ставили «Невольника», у фінальній частині всі актори на колінах стояли і тримали над головою синьо-жовтий прапор. В Сибірові, пам’яталося, гнали їх пішки сто двадцять кілометрів, годували винятково солоною рибою, а коли проганяли понад водою і хтось нахилявся напитися – стріляли «на поражение» без попередження…

То вже по таборах, по смерті вождя народів, він закінчить Київську консерваторію і в театрі імені Заньковецької створить за сорок років близько двохсот театральних образів. Та звання заслуженого артиста отримає лише в незалежній уже Україні.

…Як доцвітали каштани на луцьких вулицях і полишив гімназійні стіни Юрій Стельмащук, то поринув в українське підпілля. Згодом в повстанчих рядах він дійде до командувача з’єднанням УПА-Північ, стане одним із творців Колківської республіки – гордого острівця української держави посеред окупованої німецькими зайдами нашої землі. І командири для армії в нього такі ж, які не озиралися, йдучи до повстанського лісу, такі, як його заступник Олекса Шум. Округа волинська, брестська, кобринська, пінська, рівненське полісся мали свій захист. Шеф гітлерівських штурмових загонів генерал Віктор Лютце давав слово особисто Гітлеру, що він наведе свій порядок і таки виїхав власною персоною сюди порядкувати. Лютце був особливо наближеним до фюрера, після «ночі довгих ножів», партійної чистки, саме йому Гітлер довірив управляти чотирьохсоттисячною армією СА. А в генерала таке гонорове запевнення вихопилося мимохіть, як у застільній бесіді, записаній його доброхотами, фюрер якось нахвалявся:

– Для учинного вжитку України – цієї нової Індії для Європи,- мені потребуватиметься лише мир на Заході. Пограничної поліції стачить сповна, щоб готові були нам потрібні умови для освоєння здобутих земель.

Ревли двигуни, налякане птаство, лопочучи крилами, тікало подалі від дороги Брест-Ковель. 15 червня сорок третього року повстанчий спецзагін зустрічав самовпевненого генерала, що інспектував непокірну Волинь під посиленим супроводом бронетехніки. Бій був тяжкий та недовгий, чорний ядучий дим знімався над палаючими бронемашинами і плив понад лісом, вітер відносив той дим на захід, звідки й прийшди чергові визволителі. І генерал, і весь штаб, і посилена охорона більше не зможуть вже «інспектувати»…

Всі газети на території рейху вийшли з портретами Лютце в траурних рамках, тільки чомусь написати забули, що то справа українського руху опору, одна «Берлінер Ілюстрайте Цайтунг» повідомила сором’язливо, що загинув генерал в автомобільній катастрофі.

Прорахувався балакучий патрон авантюрного генерала-покійника, коли вихвалявся, що «пограничної поліції стачить сповна»: щоб загребти українську землю виявилося замало і панцирників найкращої сталі…

Кому ж доля із випускників гімназії судила заявити про себе на спокійнішій землі, то справами довели, що не марно минали їх гімназійні літа. Святомир Фостун закінчує Високу технічну школу в Ганновері, працює конструктором у фірмі зі світовим іменем «Сіменс». А ще брав діяльну участь в Українському Червоному Хресті, був членом секретаріату Світового конгресу вільних українців, учасником всіх Соборів Української Автокефальної Православної Церкви, головою контрольної комісії Європейського конгресу українців… Лугівець, як називали себе учні луцької української гімназії, Едуард Гакен по закінченні Празької консерваторії набуває все більшої популярності і стає одним з провідних солістів Праги. Микола Затовканюк вчиться в Тбіліському університеті на германістиці, у Львівському на англістиці, у Карловому університеті на славістиці, де й стає доктором філософії. Ірина Швед-Федоренко і на американському континенті зуміла продовжувати українську справу, організувала прекрасну книгарню слов’янської книги, подарувала вже за незалежної України волинському університетові десять тисяч книг.

Ні, таки марними були вагання і сумніви Модеста Пилиповича на свято Андрія, коли дівчата топили віск і зазирали наввипередки та нетерпляче, навіть через плече подруги, чий же то вималюється силует. Невеличка гімназія, без коштів, без державного плеча, швидше навпаки, та чужа держава тільки штрикала палки у шпиці, та гімназія своє робила, доки не прийшли совіти-визволителі в тридцять девятому. Ще, правда, в час німецької окупації Володимир Феофанович Покальчук пробував відновити навчальний заклад, хоч викладачі працювали без будь-якої оплати, але цим рятував він юнь від вивезення в Німеччину, та західний визволитель небавом наклав окупантську лапу, закрив назовсім. Проте розповів якось Покальчук, як ходив він із студентами до Олени Пчілки, тяжко хворої і зацькованої радянською владою. Володимир Феофанович передав слова письменниці, що помирала, адресовані новому поколінню, тодішньому студентству: «Дай Боже, щоб ви так любили Україну, як любили її ми».

Відгороджені колючими дротами кордонів, за сотні верст, здається, луцькі гімназисти почули той тихий шепіт Олени Пчілки із змучених, від болі душі і тіла, пошерхлих старечих вуст.

20

Біль, різкий і раптовий, наче ножем хто полоснув по тілу, обпік Модеста Пилиповича, перед очима чомусь заіскрилося, небавом все стало знову звичним й буденним, тільки день трішки видався зеленкуватим. Та ще через кілька секунд той біль накотився знову, дужчий уже, напористий і безцеремонний, що зковував і зцементовував його всього. Левицький, здається, здогадувався, що ж то вирвалося так зненацька, йому, як лікарю, не було тут вельми великої загадки, але справа ж не в раптовому приступі, а в іншому зовсім…

– Васильку,- швидше видихнув, аніж відізвався він до онука і повільним рухом, доки відпустило, так повільно і плавно, наче остерігався якось необачно розбудити завмерлий і присмирілий той біль, написав на аркуші латиною кілька слів.- Біжи швиденько в аптеку.

Хлопець глипнув було подивовано на діда, що серед іншої мови так раптово згадав про ліки, та не помітив чогось тривожного на обличчі, яке хіба трішки збіліло, схопив папірця і притьма подався у двері.

Ліки притишили, вгамували на якийсь час той приступ, але не зняли причини.

– Операція,- сказали лікарі.- Вона нескладна, то заворот кишок, рядова операція.

Модест Пилипович похитав тільки головою у різні боки, наче вагався, на праве плече її нахилити чи на ліве.

– Ні, колеги. Знаю напевне – серце не витримає, кажу як лікар. Введіть тільки знеболююче, щоб без муки померти.

Лікарі побоялися наполягати, бо літа медичної практики Модеста Пилиповича були більші, напевне, літ всього їх консиліуму.

Уже лежачи в ліжку, Левицький прикинув подумки і години навіть собі порахував. От і все, скільки встиг, стільки написав, переклав, відредагував і видав, когось врятував і чийсь чужий біль облегшив… Настав час мені йти, більше не встигну. Та й так, начебто, копа справ перероблена, навіть з Войцехом Восем вельми оригінально порозумівся – він мимовільно хотів розсміятися, та не зміг, бо при найменшому порухові прокидався біль і безжально, болісно і пронизливо, мов від оголених електричних дротів, пробивав до кісток, до найменшої, видавалось, клітини.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: