Тиха правда Модеста Левицького – Іван Корсак

-Ми хочемо цього разу побувати у Берестечку, вклонитися могилам козацтва, що полягло через зраду кримського хана,- ділилися учні намірами..- А вам доводилося бувати на Пляшевій?

Десятки допитливих очей хлопчаків і дівчат дивилися на Модеста Пилиповича, дивилися з цілковитою довірою, мовби вчительство їхнє одне володіло безперечною істиною. «Боже. дай же добру долю цим дітлахам,- набігло у думці його мимовільно.- Дай кращу долю, аніж моєму поколінню. Хай же ця чистота і довірливість не згасатиме ніколи в їхніх очах, як не згасати має пошанування своєї землі та її історії». І таки не згасло те пошанування, зберегли й через багато десятиліть за порогом гімназії, тільки долі їхні, втрапивши у неймовірні вихори прийдешніх років, складалися вельми по різному…

– Бував я у Берестечку, друзі,- відсунув врешті убік думки і роздуми Модест Пилипович.- Можу розказати дещо…Добре чините, що вирішили вклонитися пам'яті, бо ми не купка приблудних колоністів на рідній землі.. От тільки про зраду кримських союзників не все правду набалакали нам історики…

І Левицький оповів їм про свою першу поїздку з Дмитром Дорошенком та Іваном Зілинським на козацькі могили.

Їхали вони з Радивилова на підводі довгенько, їхали розбитою тряскою дорогою, та ще й місце випало Модестові Пилиповичу якраз над колесом, де трясло немилосердно. Однак помінятися місцем з кимось Левицький ніяк не міг – надто шанував він своїх гостей, знаного уже науковою громадою Дорошенка і хоч молодого, та з обнадійливим майбуттям Зілинського. Подорож їх подовжували в часі також непередбачені зупинки і зустрічі з тутешньою єврейською біднотою. Звістка про проїзд шанованого в краях лікаря якимось чином бігла куди швидше змучених нелегкою дорогою коней, що втомлено трясли головами, боронячись від набридливих ґедзів, до Левицького на кожній зупинці приводили матері своїх замурзаних діток з тою чи іншою хворобою. І він не міг нікому відмовити, вислухував і вистукував тих дітлахів, прописував ліки та давав поради. А що Модест Пилипович вільно володів єврейською мовою, то те тільки підсилювало довіру до лікаря, який за свій клопіт до того ж не хотів і шеляга. Згадуватиме через роки Дорошенко: «Левицький брав їх на руки, гладив по голові, вислухував, розпитував матерів, і ці виливали свої жалі. Розмовляли по-жидівськи. Ми ледве могли вирвати нашого доктора і увільнити його від настирливих пацієнтів.»

…Вони втрьох довго ходили берегом Пляшової, що вже почав заростати дрібним ліском та кущами, потім перебралися на Журалиху.

-А знаєте, – сумовито роззирався навкруг Дмитро Дорошенко,- марно нарікали довгі роки на кримсько-татарських союзників. Мовляв, зрадив нас хан, тому й поразки зазнали. А насправді було зовсім інакше. Польський король ввів у бій двадцять тисяч добре муштрованої найманої німецької піхоти, дуже потужну на той час артилерію, запросив кращих німецьких генералів. Вони й розробили план битви за всіма тоді найновішими вимогами військової науки. І хоча наше військо вже мало також бойовий досвід, та не могло навіть близько рівнятися в озброєнні. Артилерія вдарила насамперед по татарських позиціях, щільний гарматний вогонь шматував все живе, от і не витримали врешті кримські союзники, почали відступати панічно…А відступ відкрив козацькі позиції з флангу, що й вирішило долю всієї битви. Це була трагічна й гірка поразка, програна битва, але не програна війна. Бо вже за рік Богдан Хмельницький збирає нове і потужне військо, під Батогом завдає нищівного розгрому так само добре зорганізованій польській армії, в битві гине комендант німецької піхоти, польський головнокомандувач Мартин Калиновський і, навіть, брат майбутнього короля Яна Собеського Марек…Швидко вміли вчитися козаки.

Високо над головою у погідному літньому небі, розсікаючи грудьми тепле повітря, з ледве чутним посвистом пропливав ключ диких гусей, у ключі з половину, певне, становили молоді птахи, що тренували ще не окріплі крила перед далекою дорогою в вирій, бо поволечки літо збігало, – не йнялося віри, що під таким мирним небом серед цього роздолля могла бути така кривава січ…

Модест Пилипович з Дорошенком і Зілинським підійшли до будови церковки, виведеної вже під вікна, біля якої стояв високий хрест із написом: «Русскіє люде! Тут 30000 твоїх предків полягло за віру православну і свою народність». З гіркотою дивилися подорожуючі, як російська імперія руками почаївських ченців навіть українську національну трагедію підлаштовує під свої русифікаторські цілі. «Боже милий,- подумалося Левицькому,- якщо нашому поколінню не судилося, то хай би хоч наступне дожило до часів примирення між народами і християнського прощення, коли люд сусідній перепросить одне одного і не чинитиме вовік більше кривди».

Дмитро Дорошенко довго дивився на зроблений російськими ченцями Почаївської Лаври напис, дивився так, мов би то писане було якимись шумерськими письменами, які ще треба розгадувати і неймовірними трудами розшифровувати та витлумачувати.

-То наша біда,- тільки й сказав урешті.- То біда української інтелігенції.Пам’ятники історії треба так встановлювати, відстоювати і відкривати, як будували і відкривали пам’ятник Івану Котляревському.

Тою ж тряскою дорогою, вертаючись з Берестечка, Дорошенко з Левицьким і Зілинським говорили про ті незабутні події в Полтаві уже вісім літ по тому.

-Кілька років оббивали чиновничі пороги, доки російський уряд дав дозвіл на пам’ятник, – говорив Дорошенко уривчасто, поміж клекотом коліс на глибоких вибоїнах. – А ще час потребувався гроші зібрати, місце з тамтешніми урядовцями погодити. Та й відкриття негладко пройшло…

Вже напередодні стало відомо, що від міністра внутрішніх справ Плеве полтавському міському голові прислана телеграма: Петербург забороняв виступи і привітання українською мовою всім, окрім іноземним депутаціям. Місце на бульварі, де встановлений ще не відкритий пам’ятник, з обох боків оточило кінне військо, в дворах будинків, аби не так муляли око, розмістилися додаткові озброєні підрозділи. Мовчки, мов не на святі, а на похоронах, численні делегації покладали вінки, тільки Борис Грінченко їх поправляв і вголос зачитував написи.

На таємному віче напередодні гаряча українська молодь, передбачаючи такі дії влади, пропонувала навіть збройний виступ. Але старші остудили її: те може призвести до марного пролиття крові, поголовних арештів і так не чисельної української інтелігенції. Віче під головуванням тодішнього студента Дерптського університету Федора Матушевського, з яким згодом Модест Пилипович пліч-о-пліч працюватиме в місії УНР в Греції, ухвалило іншу форму протесту – як тільки заборонять виступати рідною мовою, то всі мають демонстративно покинути зал.

І ось урочиста академія в просвітянському будинку, в одній ложі поважно воссідає віце-губернатор, в іншій архієрей, а на сцені чисельна президія на чолі з міським головою Трегубовим.

– Честь тобі, славний городе! – лунко звучать у залі слова віце-голови Віденського парламенту, керівника української парламентарної репрезентації Юліана Романчика. І зал, в якому голці ніде впасти, зривається в овації.

– Мусить щиро наше серце за народ свій битись!- лунає з вуст буковинця Немоловського, якого Трегубов також чомусь сприймає за іноземця. Та ледве встигла кілька слів привітання сказати українською чернігівчанка Ольга Андрієвська, як міський голова аж зблід:

-Не велено допускати українських привітів!

У запалій тиші до президії підходить Микола Міхновський.

– Як делегат від харківської адвокатури, я привіз вітання рідною мовою. У разі заборони можу президії віддати лише обкладинку!- і він жбурнув мало не межі очі аркуш цупкого паперу.

У такій же тиші до столу підходить Михайло Коцюбинський і кидає на стіл обкладинку.

Одне за одним знані в Україні люди шпурляють в президію обкладинки і небавом Трегубов з віце-губернатором залишився наодинці з порожніми кріслами.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: