…Вони втрьох довго ходили берегом Пляшової, що вже почав заростати дрібним ліском та кущами, потім перебралися на Журалиху.
-А знаєте, – сумовито роззирався навкруг Дмитро Дорошенко,- марно нарікали довгі роки на кримсько-татарських союзників. Мовляв, зрадив нас хан, тому й поразки зазнали. А насправді було зовсім інакше. Польський король ввів у бій двадцять тисяч добре муштрованої найманої німецької піхоти, дуже потужну на той час артилерію, запросив кращих німецьких генералів. Вони й розробили план битви за всіма тоді найновішими вимогами військової науки. І хоча наше військо вже мало також бойовий досвід, та не могло навіть близько рівнятися в озброєнні. Артилерія вдарила насамперед по татарських позиціях, щільний гарматний вогонь шматував все живе, от і не витримали врешті кримські союзники, почали відступати панічно…А відступ відкрив козацькі позиції з флангу, що й вирішило долю всієї битви. Це була трагічна й гірка поразка, програна битва, але не програна війна. Бо вже за рік Богдан Хмельницький збирає нове і потужне військо, під Батогом завдає нищівного розгрому так само добре зорганізованій польській армії, в битві гине комендант німецької піхоти, польський головнокомандувач Мартин Калиновський і, навіть, брат майбутнього короля Яна Собеського Марек…Швидко вміли вчитися козаки.
Високо над головою у погідному літньому небі, розсікаючи грудьми тепле повітря, з ледве чутним посвистом пропливав ключ диких гусей, у ключі з половину, певне, становили молоді птахи, що тренували ще не окріплі крила перед далекою дорогою в вирій, бо поволечки літо збігало, – не йнялося віри, що під таким мирним небом серед цього роздолля могла бути така кривава січ…
Модест Пилипович з Дорошенком і Зілинським підійшли до будови церковки, виведеної вже під вікна, біля якої стояв високий хрест із написом: «Русскіє люде! Тут 30000 твоїх предків полягло за віру православну і свою народність». З гіркотою дивилися подорожуючі, як російська імперія руками почаївських ченців навіть українську національну трагедію підлаштовує під свої русифікаторські цілі. «Боже милий,- подумалося Левицькому,- якщо нашому поколінню не судилося, то хай би хоч наступне дожило до часів примирення між народами і християнського прощення, коли люд сусідній перепросить одне одного і не чинитиме вовік більше кривди».
Дмитро Дорошенко довго дивився на зроблений російськими ченцями Почаївської Лаври напис, дивився так, мов би то писане було якимись шумерськими письменами, які ще треба розгадувати і неймовірними трудами розшифровувати та витлумачувати.
-То наша біда,- тільки й сказав урешті.- То біда української інтелігенції.Пам’ятники історії треба так встановлювати, відстоювати і відкривати, як будували і відкривали пам’ятник Івану Котляревському.
Тою ж тряскою дорогою, вертаючись з Берестечка, Дорошенко з Левицьким і Зілинським говорили про ті незабутні події в Полтаві уже вісім літ по тому.
-Кілька років оббивали чиновничі пороги, доки російський уряд дав дозвіл на пам’ятник, – говорив Дорошенко уривчасто, поміж клекотом коліс на глибоких вибоїнах. – А ще час потребувався гроші зібрати, місце з тамтешніми урядовцями погодити. Та й відкриття негладко пройшло…
Вже напередодні стало відомо, що від міністра внутрішніх справ Плеве полтавському міському голові прислана телеграма: Петербург забороняв виступи і привітання українською мовою всім, окрім іноземним депутаціям. Місце на бульварі, де встановлений ще не відкритий пам’ятник, з обох боків оточило кінне військо, в дворах будинків, аби не так муляли око, розмістилися додаткові озброєні підрозділи. Мовчки, мов не на святі, а на похоронах, численні делегації покладали вінки, тільки Борис Грінченко їх поправляв і вголос зачитував написи.
На таємному віче напередодні гаряча українська молодь, передбачаючи такі дії влади, пропонувала навіть збройний виступ. Але старші остудили її: те може призвести до марного пролиття крові, поголовних арештів і так не чисельної української інтелігенції. Віче під головуванням тодішнього студента Дерптського університету Федора Матушевського, з яким згодом Модест Пилипович пліч-о-пліч працюватиме в місії УНР в Греції, ухвалило іншу форму протесту – як тільки заборонять виступати рідною мовою, то всі мають демонстративно покинути зал.
І ось урочиста академія в просвітянському будинку, в одній ложі поважно воссідає віце-губернатор, в іншій архієрей, а на сцені чисельна президія на чолі з міським головою Трегубовим.
– Честь тобі, славний городе! – лунко звучать у залі слова віце-голови Віденського парламенту, керівника української парламентарної репрезентації Юліана Романчика. І зал, в якому голці ніде впасти, зривається в овації.
– Мусить щиро наше серце за народ свій битись!- лунає з вуст буковинця Немоловського, якого Трегубов також чомусь сприймає за іноземця. Та ледве встигла кілька слів привітання сказати українською чернігівчанка Ольга Андрієвська, як міський голова аж зблід:
-Не велено допускати українських привітів!
У запалій тиші до президії підходить Микола Міхновський.
– Як делегат від харківської адвокатури, я привіз вітання рідною мовою. У разі заборони можу президії віддати лише обкладинку!- і він жбурнув мало не межі очі аркуш цупкого паперу.
У такій же тиші до столу підходить Михайло Коцюбинський і кидає на стіл обкладинку.
Одне за одним знані в Україні люди шпурляють в президію обкладинки і небавом Трегубов з віце-губернатором залишився наодинці з порожніми кріслами.
-Полтавська міська управа,- посміхнувся раптом Дорошенко,- поскаржилася на міністра за заборону в Сенат. Тяжко думав й трудився петербурзький Сенат, і таки виніс рішення заборону скасувати. Але аж через три роки, коли вже Плеве не тільки в міністерському кріслі, а й в живих не було…
По мовчанці, в якій лише віз жалісливо поскрипував, жаліючись на мучену, розкислу і розбиту дорогу, Дорошенко додав:
– Я до того, що за ріжних обставин інтелігенція має обстоювати своє. І не завжди те збройно, бо той таки мовчазний протест наробив розголосу у Відні й Парижі, Стокгольмі і Лондоні. Яку тільки пакость нам не чинила чужа влада, а таки пам’ятник збудували й відкрили.
Через багато літ Дмитро Дорошенко напише: «Цілий тиждень пробув я у Полтаві, і цей тиждень зробив на мене на віки незабутнє враження. Мушу щиро сказати, що такого піднесення духа, такого одушевлення, я не пережив навіть в момент відродження української державності в 1917–1918 роках: дні полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми – не купка якихось колоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми – громадянство, що нас цілі тисячі, що у нас усіх б’ється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, незважаючи на всі кордони, якими нас переділили чужі держави».
А Модест Пилипович ще довго оповідав гімназійній молоді про Берестечко, про відвідини його з людьми, чиї імена не під силу нікому викорчувати з української історії.
-Їдьте, друзі, та будьте обачні,- казав Левицьким своїм гімназистам і ті розуміли пересторогу. Бо траплялося вже, як збиралася на козацьких могилах українська молодь, то раптом, мов з-під землі, заявлялася польська кінна поліція і свистали нагайки над головами, врозтіч кидалися безоружні люди, а за ними, неначе на полюванні, гналися з гиком на конях, особливо за молодими людьми у вишиванках.
Модест Пилипович ще довго оповідав про Берестечко, бо хто ще може оповісти тут незамулену правду про минувшину і пракорені, тут, де бракує шкільних підручників, де замість них лиш на жовтуватому дешевому папері конспекти лекцій, розмножені на шапірографі під фіолетову, добряче вже стерту копірку, тут, де можна щось, звісно, спитати в пана Войцеха Вося, та тільки отримати в відповідь переконливе вельми:
Бздури, панє!
4
Оповідь про поїздку в Берестечко з Дорошенком і Зілинським несподівано схвилювала самого Модеста Пилиповича. Згадався весняний день, а було то, він пам’ятає напевне, 2 березня 1919 року, як разом з Федором Матушевським і іншими колегами з української надзвичайної дипломатичної місії ступив на грецьку землю – ще мали мороку висадитися, берег он недалечко, хлюпає пінистою хвилею, та спробуй, хоч на крилах, до нього долетіти… Але добросердечний капітан французького воєнного судна дав катер і баркас. Швидко добралися до Атен електричною залізницею, тільки будівлі й дерева миготіли в вікні, і ось це уславлене місто… Гамірливі вулиці з людом усіх, видавалось, країв і континентів, пахнуть оливки і евкаліпти, досі незнані квіти усіма кольорами палахкотять. Та прибулим не до екзотики, їм треба чимдуж розміститися і почати роботу.Ніхто не бере до уваги непередбачувані проблеми – грошей при обміні виявляється вдвічі менше, ніж розраховували їм у Києві на перебування, помешкання винайти вельми непросто, в готелях ціни шалені і такі ж шалені …блощиці.