Тиха правда Модеста Левицького – Іван Корсак

-Полтавська міська управа,- посміхнувся раптом Дорошенко,- поскаржилася на міністра за заборону в Сенат. Тяжко думав й трудився петербурзький Сенат, і таки виніс рішення заборону скасувати. Але аж через три роки, коли вже Плеве не тільки в міністерському кріслі, а й в живих не було…

По мовчанці, в якій лише віз жалісливо поскрипував, жаліючись на мучену, розкислу і розбиту дорогу, Дорошенко додав:

– Я до того, що за ріжних обставин інтелігенція має обстоювати своє. І не завжди те збройно, бо той таки мовчазний протест наробив розголосу у Відні й Парижі, Стокгольмі і Лондоні. Яку тільки пакость нам не чинила чужа влада, а таки пам’ятник збудували й відкрили.

Через багато літ Дмитро Дорошенко напише: «Цілий тиждень пробув я у Полтаві, і цей тиждень зробив на мене на віки незабутнє враження. Мушу щиро сказати, що такого піднесення духа, такого одушевлення, я не пережив навіть в момент відродження української державності в 1917–1918 роках: дні полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми – не купка якихось колоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми – громадянство, що нас цілі тисячі, що у нас усіх б’ється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, незважаючи на всі кордони, якими нас переділили чужі держави».

А Модест Пилипович ще довго оповідав гімназійній молоді про Берестечко, про відвідини його з людьми, чиї імена не під силу нікому викорчувати з української історії.

-Їдьте, друзі, та будьте обачні,- казав Левицьким своїм гімназистам і ті розуміли пересторогу. Бо траплялося вже, як збиралася на козацьких могилах українська молодь, то раптом, мов з-під землі, заявлялася польська кінна поліція і свистали нагайки над головами, врозтіч кидалися безоружні люди, а за ними, неначе на полюванні, гналися з гиком на конях, особливо за молодими людьми у вишиванках.

Модест Пилипович ще довго оповідав про Берестечко, бо хто ще може оповісти тут незамулену правду про минувшину і пракорені, тут, де бракує шкільних підручників, де замість них лиш на жовтуватому дешевому папері конспекти лекцій, розмножені на шапірографі під фіолетову, добряче вже стерту копірку, тут, де можна щось, звісно, спитати в пана Войцеха Вося, та тільки отримати в відповідь переконливе вельми:

Бздури, панє!

4

Оповідь про поїздку в Берестечко з Дорошенком і Зілинським несподівано схвилювала самого Модеста Пилиповича. Згадався весняний день, а було то, він пам’ятає напевне, 2 березня 1919 року, як разом з Федором Матушевським і іншими колегами з української надзвичайної дипломатичної місії ступив на грецьку землю – ще мали мороку висадитися, берег он недалечко, хлюпає пінистою хвилею, та спробуй, хоч на крилах, до нього долетіти… Але добросердечний капітан французького воєнного судна дав катер і баркас. Швидко добралися до Атен електричною залізницею, тільки будівлі й дерева миготіли в вікні, і ось це уславлене місто… Гамірливі вулиці з людом усіх, видавалось, країв і континентів, пахнуть оливки і евкаліпти, досі незнані квіти усіма кольорами палахкотять. Та прибулим не до екзотики, їм треба чимдуж розміститися і почати роботу.Ніхто не бере до уваги непередбачувані проблеми – грошей при обміні виявляється вдвічі менше, ніж розраховували їм у Києві на перебування, помешкання винайти вельми непросто, в готелях ціни шалені і такі ж шалені …блощиці.

Вже наступного дня, ледве оговталися, голова місії Федір Матушевський збирає нараду.

-Маємо довести,- каже голова,- що наш приїзд є тільки поновленням давньої дипломатичної традиції зв’язків з Грецією, зв’язків з Візантією. Маємо домогтися визнання Української Народної Республіки провідними державами світу. А ще слід ознайомити громадські та офіційні кола з культурним і літературним надбанням нашого народу. Добре було б видати серії збірників з творами українських класиків, опублікувати максимально статей з історії та економіки…

З цієї амбітної програми значна частка мала лягти на Левицького як письменника і знавця чи не більшості європейських найпоширеніших мов.

Ще валізи не всі розпаковані, як жити і де харчуватися не все зрозуміло, а клопоти навалювалися хвиля за хвилею. Вже через день, як тільки розмістилися , Модест Пилипович як радник голови місії разом з Матушевським і позаштатним секретарем Лямбріонідісом йдуть на прийом до міністра закордонних справ Греції Діомідіса.

-Буду говорити винятково українською,- попереджує Матушевський.

Модест Пилипович відчував, як хвилюється голова місії, та й в самого його душа не на місці. «Бідна Греція, – подумалося мимохіть.- Невільниця Антанти, яку гарматами й голодом в 1916-му змусили «добровільно» пристати до неї. Тепер же самостійно боятиметься крок ступити».

Попри хвилювання, аж піт лоскотнув під сорочкою, вітальне слово голови Левицький виголошує французькою впевнено й твердо, немов представляє країну з віками усталеними традиціями, а не державу, що здобула щойно свою незалежність і їй треба ще добитись визнання.

В просторому кабінеті міністра зі старовинними статуями античних богів, розкішними люстрами і оздобленням стін і стелі під сиву древність з перших хвилин встановилася довіра, її не похитнула навіть несподівана манера міністра все записувати – хоча це спонукало зважувати на мисленних терезах кожне слово.

Матушевський говорив енергійно, переклад від того затинався і ледве встигав, голова місії нагадав українсько-грецькі стосунки ще з сьомого століття по Різдву Христовому, поновлення їх в столітті сімнадцятому, і аж до сьогодні, розбудови держави тепер і до боротьби з большевиками.

Міністр мовчки слухав, то нотуючи йому потрібне, то тереблячи ретельно заточений олівець в руках, і тільки один раз перепитав:

-А чи матимуть місце у вашій республіці люди багаті, промисловці, ті, кого модно звати стало буржуа?

– Матимуть всі, хто живе працею й розумом,- відказав Матушевський і передав господарю кабінету дипломатичну грамоту.

Міністр біг очима документ, водячи олівцем у повітрі над читаним, мов боявся збитись з рядка, а врешті, опустивши очі, відказав:

-Не можу певного нічого сказати до розгляду на світовому конгресі. Але в гостинності не тільки не відмовляю, але й щиро радий вашому приїзду.

Прощаючись, міністр вельми делікатно натякнув, що до вирішення українського питання кимось у міждержавних верхах добре було б не робити великого розголосу про перебування місії.

«Отакої,- скривився у думці, як від кислиці, Модест Пилипович.- У своїй господі вже перестали бути господарями. Собі ради не дають, де там чекати вже підримки Україні».

У чужому місті, де досі ні душі знайомої, хіба тільки голуби під вікнами готелю знайомо воркували досвітками, поступово знаходилися приятелі. Колишній грецький консул в Москві Сагіріяніс, що запам’ятав приязне ставлення до нього Києва, коли він тікав із Совдепії додому через Україну, заглянув на вогник і розповів цікаві новини. Відразу по візитові української місії до міністра Діомідіса побіг до нього російський посол князь Демидов і нарозказував, що ми большевики. Тому, на думку Сагіріяніса, українцям треба невідкладно зробити візит до грецького митрополита – про зустріч він навіть сам може домовитися. Так і зробив.

Високий, розмашистий в плечах, з білими пасмами сивини в бороді митрополит зустрів щиро.

-Як син православної церкви,- говорив при початку Матушевський,- як представник держави, що колись прийняла віру й науку Христову від Греції та й до цього часу залишається їй вірна,я вважаю за свій обов’язок, ступивши на грецьку землю, завітати до вищого представника грецької церкви, бо, добиваючись політичної незалежності, Україна добивається і церковної незалежності від московської церкви.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: