Тиха правда Модеста Левицького – Іван Корсак

Над Атенами і всією Грецією так само щедро сяяло сонце, а на душу Модеста Пилиповича насувалася пізньоосіння мряка – здоров’я його дружини Зінаїди слабшало з кожним днем, вона згасала на очах. Одна біда рідко ходить – мало не цілодобовою нервовою роботою підірвав здоров’я і Федір Матушевський. В своєму останньому листі в Берлін до доньки Євгена Чикаленка Ганни, листі, якого не суджено вже було самому дописати, а дописуватиме під диктовку син, він зазначатиме: «Дев’ятий місяць серце точиться кров’ю і тільки каторжною роботою, з якої навмисно не вилажу ні вдень, ні вночі, щоб хоч таким способом приглушити і затамувати невимовні муки, я підтримую себе і своє існування в надії ще зазнати щастя громадського і дожити до ясніших днів. Але навряд, бо ледве волочу ноги…»

А далі в листі вже інший почерк.

« Довго не довелося бути пророком. Попереду ніж кінчить цього листа увечері я вже вився в припадку грудної жаби. Припадок тягся 12 годин і я ледве не загинув. Зараз живий і безперечно ще трохи поживу, та немає втіхи в такому життю. Тепер до діла. Сам я одписувать не можу і не знаю, коли та змога з’явиться. Пише до вас Юрко, як секретар мій.

До 1-го вересня носив дві тяжкі рани в серці: одна то Україна, друга – сім’я…»

…Грудка землі на опущену в землю домовину дружини впала так лунко, що відлуння те в серці Модеста Пилиповича не стихне усе життя. І така ж болісна дитяча сльоза, що біжить по щоці Юрка Матушевського над могилою батька…

Тепер місію в Греції буде суджено надалі очолювати Модесту Пилиповичу, очолювати у ще тяжчий час попереднього…

Юрка Матушевського Модест Пилипович забрав у свою сім’ю і з головою поринув у місійні клопоти, яких тепер ще додалося. А ті клопоти були здебільшого зав’язані у такі вузлики, що й нігті позлазять, доки їх роздлубаєш.

З самісінького ранку, ще не встиг Левицький доїхати деренчливим трамваєм до місії, як там його чекали вже троє чоловіків.

– Я Денис, з-під Катеринослава родом,- притомлений голос, в очах тиха надія.

– Я Матвій, з самого Чернігова…

-А мене Грицем кличуть, з-під Києва. Поможіть нам якось додому добратися, чи по воді, чи по землі, аби на рідний поріг ступити.

– Де ж ви тут, хлопці, взялися, якими вітрами в таку далечінь занесло?

– Не знаємо за кого, але ми воювали на македонському фронті…Нас тут з України, напевне, тисяч із вісімнадцять таки набереться. Хто як вигадає, так втікає додому, вже в цьому місті, в Атенах, із сотня блукає, з моря погоди виглядаючи. Поможіть нам, бо вже не сила.

І, слово за словом, чоловіки розказали свою непросту історію. Мобілізовані ще за російської імперії та перекинуті згодом на македонський фронт, вони воювали до останнього, а як фронти посипалися, воюючі сторони замирилися, то всі, мов мурахи, побігли.

– А нас не пускала Антанта, все до Денікіна служити силувала,- обличчя Дениса було обвітрене і загоріле, наче він щойно віджнивував на своїй Катеринославщині.- Сьорбнули ми лиха навіть не ківш, на добрячий казан набереться…

Їх, хто більше не хотів воювати невідь за що, французи арештовували і колонами гнали.

– Не хатіш воєват із Денікіним – в яму,- продавав рівненькі рядки зубів молодий французький офіцер, приказуючи ламаною- переламаною російською; офіцерик на чолі конвою гнав солдат із такою щирою і веселою усмішкою, мов чабан-підліток, що після довгого і многотрудного дня заганяє нарешті в загін отару і тішиться близьким спочинком.

– Ми хочемо воювати проти більшовиків, але за свою Україну,- ще пробували то словом, то на мигах тлумачити цьому французові.- А до Денікіна не підемо, то такий же москаль і наш недруг…

– Не хатіш воєвать большевика – марш у яму,- продовжував продавати веселі витріщки офіцер, не розуміючи зовсім свою отару.

– Як же ми можемо воювати самі проти себе, та ще й на своїй землі? –

Їх не слухали і не чули, їх заганяли в заздалегідь викопані величезні ями, обнесені колючим дротом. Тут уже був у них час обдумати йти чи не йти під командування Денікіна, у просмерділих за кілька днів ямах, під прямовисним немилосердним сонцем, що окропом шпарким пекло, обдумати мовчки, бо й слово вимовити важко пересохлим ротом, а як мимовільно спробує хто облизати потріскані і висхлі пошерхлі губи, то не язик ковзне по них, а наче хтось обруском жалким терне болісно і знущально. Потім французьке командування стало ділити українців на три сорти – найперше відібрали згодних іти до Денікіна, хоч дехто й тримав собі дулю в кишені, аби лиш додому, там буде видно, але їм стало вже легше. Другий сорт ще вагався іти йому чи не іти, тому сортові випала всяка військова робота. Хто ж твердо сказав, що бачив він десь Денікіна, він охоче піде, але до українського війська, тих записали у безнадійні більшовики і кинули у каменоломні – ще хлопці сільські, звиклі косу тягнути і плуга, якось трималися, у городян же, вельми з інтелігентних родин, вже за перший день на долонях облізла шкіра, але й те живе м'ясо, якщо жити хотілося, мало знову і знову брати важкого молота.

– Ніхто вам не дасть тут мудрої поради. Бо її просто нема,- вислухавши земляків, навпросць відказав Левицький.- Але от що я вам скажу. Козаки колись не раз перевдягалися турком або татарином. І ви зголошуйтеся до Денікіна, бо згноять вас живцем в тих смердючих ямах. А як будете вже в Україні, то самі знаєте, що робити – може навіть зі зброєю, як пощастить, до своїх перейдете.

То було не просте питання, ще Матушевський над ним клопотався довго і в’їдливо, скаржився в міністерство закордонних справ Греції, де нічогісінько не вирішували, писав запити в Київ, звідки відповіді не одержував, але в ті часи простих рішень не існувало…

З дня у день набігали нові клопоти, хвиля за хвилею котилися біженці, особливо з Одеси, і місія, сама за душею гроша не маючи, чим могла, тим старалася помогти.

5

У гімназійному коридорі Модест Пилипович мало не зіштовхнувся зі старшокласницею Ангеліною Кабайдою – дівчина поспіхом вибачилася, але від Левицького не вкрилася якась тривога на її обличчі, навіть, здалося йому, набігла на очі сльоза.

-Прикре щось? – поспитав обережно.

-Не знаю, чи й варто розказувати,- повагавшись, учениця легенько витерла хустиною очі, швидше навіть не витерла, а промокнула, як промокають свіже чорнило у зошиті.- Щойно викликав наш полоніст Войцех Вось. Наближається День незалежності Польщі, то ж полоніст зажадав аби я виступила з доповіддю про Юзефа Пілсудського. То вельми почесно, мовляв, і не кожному те можна довірити.

-І що ж ти йому відказала? – Модест Пилипович був певен, якою була відповідь, але йому хотілося розговорити дівчину, хай душею відтане.

– Спочатку віднікувалася, що не знаю достатньо цієї постаті, певно, ще мало читала, але колись прочитаю обов’язково.

Тоді Вось вийняв з шухляди ювілейне видання Пілсудського, гарне таке, розкішно видане і погладив його рукою, мов кохану жінку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: