Мисливці за маревом – Іван Корсак

Денис простягнув було руку принесені гроші Орисею назад відкинути, як за дверима шарварок вчинився і роздратований голос Олега розгніва¬ним бультер’єром хрипів:

Ну й що, як мільтон, документи!

Денис знову на обличчя Орисі глипнув, та ново¬го не прочитав, хіба змигнув там переляк.

Ні-і-і! – вереснула в останню мить Орися, як гості були вже на порозі, спохватившись у ту хвильку, в яку прийшов здогад на міліційну за¬гадку – гроші мали потрапити в руки Денисові. З вправністю виголоднілої кішки вона дотягнулася, цапнула і затисла у жмені ті папірці.

Рвучко відчинилися двері, й перший із міліці- янтів завис над столом. Очі його світилися азартом мисливця, що ось-ось у погоні здобич наздожене, вони кілька разів по черзі перебігали то на Дениса, то на затисле в Орисинім кулаці; ті очі як засвіти¬лись раптово було, так і погасли:

Поспіши-и-ли… – вихопилося розчароване. Те розчарування було не лише власною невдачею, розтягнуте слово, видавалося, ширилося на все до-вкола, на люд, на погоду за вікном і навіть на день цей у тижні.

Фальшиві гроші й діла такі самі, – подоба кривої усмішки змайнула Денисовим лицем, і не зрозуміти було, чи то усмішка така гіркувата, чи просто скривило від споглядання на цих гостей. – Аби пальці мої на них лишилися – фокус старий як світ… Креативу бракує, панове.

Міліціянти, що заявилися неждано-негадано, мов із віртуального простору вихопилися, так само й завіялися.

Я н-не хотіла, – мучила Орися неслухняного язика, який повертатися та перегинатися вперто не мав бажання, а як усе-таки повернути вдало¬ся, то з натугою, мов заіржавілого. – Я зрозуміла відразу, що тут западло, але не втямила, де ж воно саме…

Буває. Ідіть, – йому складно зараз було ще на якесь слово знайтися, тож взявся заклопотано і глибокодумно, ковтаючи мимовільну образу, гор¬тати телефонного довідника.

Денис віднедавна, повертаючись додому, сідав щоразу за переклад листа Братковського, він втя¬гувався у читання, як пияк непомітно і безповорот¬но в полон зманливого зілля, видивлявся пильно перипетії та повороти чужої й далекої в часі долі.

«Я, порох, попіл Творця мого, святе Небо беру за правдивого свідка, що не для жодних бунтів, про що Творець сам відає, що їх не було в моєму серці й лише для ревності Бога мого, для честі Православ’я святого смерть прийняти мушу…»

Денис читав ці рядки, і йому насправді було ці¬каво, чи ж «не для жодних бунтів» ішов на смер¬тельний ризик цей чоловік – інколи в смерті лу¬кавства більше, ніж у звивистих і покручених, заплутаних та зашмотаних стежинах життя… Мчали гінці долами й горами в усі кінці Речі Пос¬политої, везли вони універсал короля Августа ІІ – від досвітку до смеркання гнали вершники коней, даючи короткий спочинок хіба лиш на ніч чи вже як підіб’ється яка тварина. Король скликав сейм примирення, сейм, на якому мали б означити віхи його правління. Універсал той наказував шляхті обрати серед своїх депутатів та дати їм настанови й інструкції.

Смішки та пересмішки котилися по державі не менш прудко, аніж мчали ускач королівські гінці, що новий володар корону здобув грандіозним під¬купом, – тим мало переймався Братковський, хіба

всміхнеться було краєм вуст, як до дійсних подій хто додасть небилицю кумедну. Нове ситце на кі¬лочку висить, пам’ятав Данило, тож можна і тре¬ба використати момент. Бо ж стільки гнилого дов¬круж, продажності й пиятики, посади, найвищі при тім числі, за гріш купляють або угощення… Він в очі сміявся в книзі своїй, він знущався відвер¬то з лизоблюдів та їм подібних. Та чи може книга одна вивихнуте суспільство на місце вправити? Ось у «Депутатській елекції» Братковський пише:

Шість мис до того, шістдесят півмисків,

Сто фляш і безліч виставлять келишків.

Лий, влий, чолом бий перед кожним братом,

Як хочеш бути паном депутатом.

І поки ці гнійники не взялися у силі, доки ще різати не потребують ножем, а лікуванню під¬датися здатні, поспішати належить. І Данило, з таким самим православним шляхтичем Ремігі- яном Суриним, що стольником житомирським служив, мали знайти розуміння в православної шляхти у Київському і Волинському воєвод¬ствах.

«Ми настійно вимагаємо від сейму через своїх депутатів, – не втомлювалися повторювати, – гарантії для православного люду. І нехай нас меншість, та посланці наші рівних прав пови¬нні добитися – інакше кров не спинити потім…»

На душі у Братковського розвиднялося, як по¬чав він об’їзд шляхтичів, що депутатами могли їх обрати: викинь сумніви геть, бо ти вже циніком

став, картав Данило себе, ти в людині зневірився, а то гріх неабиякий.

«Ми ще не забули світлої пам’яті Казимира Бе- невського», – чув Братковський в одному помісті, й не треба було йому щось тут перепитувати і уточ¬нювати, ім’я саме говорило за себе.

«Православні теж християни», – заспокоювали Братковського в іншого депутата. Трішки різало вухо йому оте «теж», але як не можеш жити так, як подобається, то хай подобається, як живеш.

Марно було рахувати, скільки верст відміряв Данило і за погоди, і як мжичка впліталася чи пе¬ріщив дощ – то минуще і не варте уваги, гадалося, он у Ремгіяна Сурина за плечима не менше доріг.

Багато разів Стир і Горинь скресали, і в бага¬тенько весен повінню розливались вони розлогою, що й оком не обійняти, доки Братковський завер¬шив книгу свою і здав у Краків у друкарню. Кож¬ний рядок там наче пальчиками перебирав та на зуб задумливо пробував – коли ж писали інструк¬цію для послів на сейм, то до неї Данило ставав ще прискіпливішим.

Він подумки небо просив, аби воно дарувало йому те Слово, що упокорить гонорові, марнотою припорошені, мов пилюгою придорожньою, серця на сеймі, бо всією природою своєю, душею і тілом, противився бунту. «Не убий!» – те неголосно ска¬зане на горі Блаженств, неподалік моря Галілей- ського, перекочувалося через гори і видолинки так само легко, як і через століття; те слово долало пус¬телі крізь передзвін сухих черствих пісків, мало силу воно пробитися і в найгустіші хащі; шкода лишень, що сильні світу сього, врозумівши добре, лукавий інколи вигляд робили: даруйте, мовляв, недочули. Ні, гортав думки, наче книгу, Братков- ський, він має зробити усе, аби в ту ж мить затоп¬тати, зародиться ледве, наймізернішу іскру бунту.

Врешті лишилося тільки терпцю набратися, ви¬глядаючи з того виднокраю, де сонце заходить, а чи не скачуть гінці, чи не вертаються ще посли сеймові? І що вони привезуть: рівність людську, як рівна кожна душа перед Всевишнім, чи знову словесну полову, зневагу та упослідження люду цього?

Журився знайомому лікарю батько автоінспек¬тора Петриченка:

Не помогли твої ліки синові, хоч по припису все робилося. Далі на трасі гроші з люду витру¬шує, хіба відвертається сором’язливо, коли бере.

Сивий лікар і собі зажурився.

Біда в нього гірша, аніж я гадав. То не бацила, щось глибше, у генах, мабуть…

Не відставав від товариша батько:

Поможи, Христа ради, порятуй цю пропащу душу.

Крутнув сивою шевелюрою лікар, плечима зни¬зав:

Безпорадний я тут. На генному рівні шукати треба, десь в інституті столичному, а тут же зви¬чайнісінька райлікарня.

І лікар узявся, розмахуючи перед батьком ру¬ками, наче диригував невидимим, доволі незігра- ним оркестром із початківців, занудно пояснюва¬ти, якою буває терапія того схибленого гена: одна просто виправляє пошкодження, а ще інша те ви¬правлення передає навіть нащадкам. Від прему¬дрості приятеля в батька аж спина холоділа – він панічно, скільки пам’яті мав, взявся перебирати своїх прадідів, а чи не було серед них поліціянтів, крий Боже, чи податківців.

Здоровий, правильний ген, – очі в лікаря, звично стриманого, засвітилися раптом галоген¬ними лампами в присмерку, бо полюбляв-таки

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: