Під осінь різна поміж люду пошесть гуляє, – замислено мовив Кошлатий – якось і не до заступ¬ника, і не до когось іншого, хіба до вікна. – Темпе¬ратуру міряли? Цукор у крові? На рентген водили?
Усе зроблено, як ви кажете, – каблуками клацнувши, ще рівніше виструнчився заступник.
А може, він вар’ята грає? Зірочку на погони позачергову приманює? Або знак «Стоп» персо¬нальний хоче? Чи перевтомився – то ж нелегкий труд на сонці та вітрі отак круглорічно палицею махати…
Санаторій у Ялті двічі марно пропонували.
Ану сюди його клич, – в підполковника, коли злився, волосся на потилиці чомусь електризува¬лося та дибки ставало, наче гавкнути на когось збирався.
Він у приймальні у вас, – з готовністю широко прочинив заступник масивні двері й пальцем по¬манив автоінспектора.
Підполковник неспішно до викликаного підій¬шов, з виразом співчуття глибокого на лиці посто¬яв якусь хвильку та в очі йому мило заглянув:
А що, синок, хворість якась причепилася?
Від того «синка» в інспектора дрібно коліна
тремтіти взялися, бо досі вище «опудала» рангом не вдавалося ще підійматись.
Я здоровий, товаришу підполковник!
Це ще поба-ачимо, – розтягував слово, наче гу¬мове, начальник. – А то правда, що тепер у шофе¬рів не береш?
Правда, товаришу підполковник.
А чим же ти мені данину щомісячну ниньки платитимеш? Плата «нагору» не зменшиться, що в мене на одного придурка побільшало.
Із зарплати, товаришу підполковник.
Кошлатий так само неспішно вернувся до сто¬лу, черконув кілька слів і записочку помічникові тицьнув – той хутенько подався кудись.
Побалакав по-батьківськи ще трішки началь¬ник з інспектором.
У тебе все гаразд із розумовими здібностя¬ми? – врешті перепитав.
Я стурбований інколи ними…Все, що ви ка¬жете, мені видавалось розумним.
Дебелі санітари в білих халатах, що без стуку ввірвалися в кабінет, вправно скрутили руки ін¬спектору і потягли до «швидкої», що психлікарні тутешній, головній на кілька районів, належала.
У чорній воронячій уніформі та чорних масках, тільки білки очей зблимували крізь прорізі в них, озброєні люди стрімко ввірвалися в склад: хрясну¬ли і впали від удару дужої ноги зачинені на обідню перерву двері.
– На підлогу! – прохрипів до отетерілих праців¬ників перший, певне, старший із прибулих.
Решта завчено, як на показових навчаннях, мет¬нулася до столів та комп’ютерів, жужмом у мішки скидала накладні та інше подібне добро, вигрібала і витрушувала все із шухляд; пурхала, розлітала¬ся вусібіч та встеляла підлогу паперова хурделиця. Невідь-звідки взялися вантажівки, і ящики з това¬ром почали жбурляти у кузови автомашин – якась особлива втіха світилась на лицях прибулих: бо то вони підносяться над пересічним людом, дужі та вправні, з тугими біцепсами і волячими шиями; вони готові піти, куди буде велено, ламати безкар¬но, як оці складські двері, усе на своєму шляху; їм судилося в цьому житті бути господарями, а всі інші нехай, як оці, що перед ними, розпласта¬ються на підлозі; почуття зверхності своєї вони не встидаються, бо тільки їм дозволено за наказом, не розбираючи вельми, лупцювати правих і лівих, винуватих і праведних – і їм це життя до шмиги.
Орися, ще як тільки гукнули падати їм на під¬логу, встигла схопити біля комп’ютера синенький загальний зошит та собі під кофтину тихенько тицьнути. То був особливий зошит, де писалася мовчазними цифрами щоденна повість, кому й
скільки давалося: яка торба належала неймовір¬но набридливим захисникам споживачів, а яка міліції, що по данину ходила, як діти у школу, що давалося нахабній та безцеремонній ветери¬нарній службі, а що лишалося менш страшній інспекції цін… Власне, чхати було Орисі на всі ті діла, неприємності на завскладом та вище на¬чальство чекали б, і нехай би завідувачці, цій курці обскубаній, що чіпляється до неї щоденно, хай би дещиця ще перепала, от тільки директора трішки шкода, бо собак усіх на шию повісять на¬певне йому.
Найближча маска було щось запримітила, на¬гнулася над Орисею та лапнула ту кофтину, але вереск у відповідь чимось нагадував циркулярку, коли пилку якраз заклинило.
Облиш, – скривився старший із міліціянтів. – Тут без неї компромату мішок.
На такій виставі Денис, що притьма у склад прибіг, досі ще не бував.
Хто тут… головніший у цирку?
Ось постанова про кримінальне проваджен¬ня, – буркнув прізвище нерозбірливо отой стар¬ший. – Це моє майорське посвідчення. А це дору¬чення слідчого судді. Починаймо опис складати.
Денис тільки кліпав повіками, проводжаючи поглядом заціпенілим кожен ящик, що, як пере¬літна птаха у вирій, ширяв у повітрі: «Половині товару гаплик»…
Хтось мені бодай муркне, якого дідька госпо¬дарюєте тут?
Арештували баригу, що продавав ваш товар
без документів. Перевірили – весь товар контра-бандний. Крапка.
Денис, мружачи повіки, вчитувався в докумен¬ти майора, а оскільки без звичних окулярів був, то підносив папір до очей, мов щось там мав конче ви-нюхати.
Власне, винюхувати та здогади лаштувати він потреби не мав: кілька днів тому знову викликав його слідчий.
Ну?! – зовсім як Баксютенко гикнув, силячись якомога загрозливіше.
Не запряг. І поганяти не будеш, – у тон відка¬зував, відчуваючи, як на потилиці шкіра раптово стягується.
Я там минулого разу дещо тобі казав. Наду¬мав?
А якщо я тебе також пишу?
Ти, амбал для відмазки, перевізник краденого і співучасник браконьєрський… – задихався з обу¬рення слідчий, і кадик його взад-уперед заходив, як затвор карабіна. – Тобі років сім тепер світить, вертухай за тобою вже очі виглядів.
Невинуватому солі насиплеш.
За мітлою своєю слідкуй, розщебетався! Ла¬бать Шопена по тобі будуть – на похоронах твоїх скоро, – слідчий не стримався, встав і спересер¬дя книжкою, що тримав у руках, з виляском по столу бахнув: – Навіть роги ламати не зможеш, утекти світ за очі. Закінчуємо базар: дві доби тобі строку.
.Учора той термін сплив.
І все ж документи у вас не в порядку, – Денис
повернув їх майорові. – Вимушений телефонувати в прокуратуру.
Із прокуратури не забарилися – її представник і собі взявся шелестіти майоровими паперами: бро¬ви його то повзли подивовано вгору, то опускали¬ся, спантеличено хмурячись; врешті було засму¬тив майора:
А знаєте, директор правий…
Він недоговорив, задзеленчав його мобільний: тепер уже прокурорські брови не хилиталися на невидимій хвилі вгору та вниз, хіба спантеличено збіглись на переніссі:
З високого повеління. Наказано не заважати вам, – докинув майорові й подався хутенько геть до свого авто.
Другий день стрекоче сорока на яблуні під вік¬ном… Братковський не був забобонним вельми, але цього разу чомусь нетерпляче щоразу зиркав крізь шибки: як птаха стрекоче, сидячи дзьобом до порога, каже стара прикмета, то будуть гості, а як хвостом до дверей – чекай сварки в хаті.
Балакуча птаха незмінно всідалася до порога дзьобом.
Гості не змусили себе довго чекати. В надвечір’ї наступного дня, швидше в присмерку навіть, у воротах замерехтіла постать сусіда Яцека Шми- говського. З ним у Данила узвичаїлися давні приятельські стосунки, і рідко яка свіжина, вдалий мисливський трофей чи просто святкове застілля обходилося одне без одного; ще й свята у датах та днях у них збігалися, бо Яцека теж у православ’ї хрестили. Сьогодні сусіда як ніколи був бажаним і доречним: сейм закінчився, депу¬тати не вельми вже поспішали по домівках своїх та помістях, а Шмиговський якраз повернувся оце з Варшави.
– Мабуть, Господь милосердний не все лихо роз¬дав, ще й нам зостанеться, – не став відкладати новини Яцек, бачачи, як не на місці очі в Данила із нетерплячки. – Знали оті хитруни на сеймі, що нікому за нас заступитися.
Вірив і не вірив Братковський у добрі вістки із Варшави, та зараз, по сказаному сусідою, а вельми від тональності голосу, йому немов у жнивний по¬лудень хто льодину за комір укинув.
Козацтво, що відроджуватися почало, хочуть знищити повністю, – слова гостя падали, як важке каміння в провалля. – Ми вже наче й не потрібні на цій землі. Євреям і православним заборонено навіть селитися у недавно звільненому від турків Кам’янці, що на Поділлі. Наші церкви, на відміну від інших, не позбавлені від постою та військових повинностей. А все Поділля тепер відійшло від Київської православ¬ної митрополії, там правоможний уже Львівський уніатський архієпископ. І що найгіркіше: наші ша¬новані депутати, обрані з Київського і Волинського воєводств, теж голосували за ці неправдиві й непра¬ведні рішення. А ми так старалися, так виписували і вилизували їм на сейм інструкції…