Мисливці за маревом – Іван Корсак

він побалакати про майбуття медицини. – Той ген умудрилися вмонтувати у вірус, нешкідливий, звісно, і пацієнтові вводити. Аби організм тільки добрий ген не сплутав зі шкідливим та не копнув його часом…

Ти товариш мені чи ні? – злився батько і в очі благально лікарю зазирав. – Он від раку у вас хіміотерапія людей рятує, а то…

Лікар так само плечима знизував, мов мураха яка під сорочку втрапила, і вибавити її він ніяк не міг.

Згадай, чи коли тебе так я присьма просив, – нив безугавно засмучений батько.

Дай мені спокій, – спересердя лікар пирскнув було. – Спробую ще, але без обіцянки будь-якої.

Кожен день тепер батькові видавався тижнем, а ніч полярній рівнялася. Тим часом знайомі про нові синові оповідали труди.

Спиняє він чергове авто, і водій спантеличено перепитує:

Яке перевищення? Та я ледве плівся!

Ти ще скажеш, що на місці стояв.

А що, інспекторе, хіба ні? Майже стояв.

Стояв так стояв. А знак он «Стоянка забороне¬на» для кого?

Щоправда, ні разу син не порушив суворого батьківського наказу про хабар: «Щоби очі твої не-подобства цього не бачили!»

От спиняє він чергове авто і починає балачку звичну:

Документи на машину є?

Водій:

Ось вони.

Страховка, аптечка та вогнегасник?

Є.

Молодчина. Все в тебе в порядочку. З нагоди цієї та ще з приводу свята вчорашнього давай по 100 грамів перекинемо!

Отетерілий водій віднікувався було:

Та що ви! Мене оштрафуєте тут же.

За кого ти мене вважаєш? Ану держи кели¬шок!

Випили і по третьому келишку – за любов.

Водій від’їхав, а син за рацію взявся, з сусіднім постом ДАІ балакає:

Третій, третій! Я – сьомий. Там я тобі триста гривень заборгував. Так от, хвилин через десять біля тебе проїде жовтий «Жигуль» – водій у ньому п’яний у дим.

Терпцю набравшись, батько довгенько виглядав свого приятеля-лікаря, опасаючись, що прийде той і руками безпомічно розведе:

«Не зумів, вибачай мені, друже…»

Але врешті під вечір якось приятель придибав і на стіл поклав конвалюту якогось дивного, жовту¬ватого трішки, з різким запахом порошка.

А часом… не зашкодить? – завагався батько було, принюхуючись до конвалюти обачно.

На собі спробував, – похопився хвалитися лі¬кар. – Ще й котові своєму в корм додав.

І поділився по хвилі, мов потаємним особливим яким:

Так кіт від м’яса відмовився, а через годину, дивлюся, на газоні траву жує…

Кілька тижнів чутки неймовірні райценром, навіть районом усім, до околиць самісіньких, вперто ходили: найлютіший автоінспектор брати бакшиш чомусь перестав.

Стукачі донесли неймовірне небавом у райвід¬діл.

Від почутого підполковник Кошлатий аж здригнувся, і медалі у нього на грудях ланцю¬гом забряжчали, масивним таким, яким пса прив’язують.

Новину доповів переляканий заступник: він здавався Кошлатому переляканим змалку, бо в дитинстві марсіян вельми лякався, а зараз па¬нічно боявся начальства, простуди, нещасливо¬го збігу цифр та хвороб від любовних зв’язків випадкових – тож підполковник сперш не пе¬рейнявся було, тільки поступово, шматочками якось, осилив урешті загрозу, що вкинула його в дригіть.

Надзвичайна подія у нас, – доповідав заступ¬ник. – Невідома хвороба вразила автоінспектора Петриченка. При тому біда прогресує. Сперш від¬вертався він, як брав на трасі, а тепер і зовсім бра¬ти відмовився.

За довгі десятиліття бездоганної служби вухам підполковника вперше дивовиж таку випало чути.

Під осінь різна поміж люду пошесть гуляє, – замислено мовив Кошлатий – якось і не до заступ¬ника, і не до когось іншого, хіба до вікна. – Темпе¬ратуру міряли? Цукор у крові? На рентген водили?

Усе зроблено, як ви кажете, – каблуками клацнувши, ще рівніше виструнчився заступник.

А може, він вар’ята грає? Зірочку на погони позачергову приманює? Або знак «Стоп» персо¬нальний хоче? Чи перевтомився – то ж нелегкий труд на сонці та вітрі отак круглорічно палицею махати…

Санаторій у Ялті двічі марно пропонували.

Ану сюди його клич, – в підполковника, коли злився, волосся на потилиці чомусь електризува¬лося та дибки ставало, наче гавкнути на когось збирався.

Він у приймальні у вас, – з готовністю широко прочинив заступник масивні двері й пальцем по¬манив автоінспектора.

Підполковник неспішно до викликаного підій¬шов, з виразом співчуття глибокого на лиці посто¬яв якусь хвильку та в очі йому мило заглянув:

А що, синок, хворість якась причепилася?

Від того «синка» в інспектора дрібно коліна

тремтіти взялися, бо досі вище «опудала» рангом не вдавалося ще підійматись.

Я здоровий, товаришу підполковник!

Це ще поба-ачимо, – розтягував слово, наче гу¬мове, начальник. – А то правда, що тепер у шофе¬рів не береш?

Правда, товаришу підполковник.

А чим же ти мені данину щомісячну ниньки платитимеш? Плата «нагору» не зменшиться, що в мене на одного придурка побільшало.

Із зарплати, товаришу підполковник.

Кошлатий так само неспішно вернувся до сто¬лу, черконув кілька слів і записочку помічникові тицьнув – той хутенько подався кудись.

Побалакав по-батьківськи ще трішки началь¬ник з інспектором.

У тебе все гаразд із розумовими здібностя¬ми? – врешті перепитав.

Я стурбований інколи ними…Все, що ви ка¬жете, мені видавалось розумним.

Дебелі санітари в білих халатах, що без стуку ввірвалися в кабінет, вправно скрутили руки ін¬спектору і потягли до «швидкої», що психлікарні тутешній, головній на кілька районів, належала.

У чорній воронячій уніформі та чорних масках, тільки білки очей зблимували крізь прорізі в них, озброєні люди стрімко ввірвалися в склад: хрясну¬ли і впали від удару дужої ноги зачинені на обідню перерву двері.

– На підлогу! – прохрипів до отетерілих праців¬ників перший, певне, старший із прибулих.

Решта завчено, як на показових навчаннях, мет¬нулася до столів та комп’ютерів, жужмом у мішки скидала накладні та інше подібне добро, вигрібала і витрушувала все із шухляд; пурхала, розлітала¬ся вусібіч та встеляла підлогу паперова хурделиця. Невідь-звідки взялися вантажівки, і ящики з това¬ром почали жбурляти у кузови автомашин – якась особлива втіха світилась на лицях прибулих: бо то вони підносяться над пересічним людом, дужі та вправні, з тугими біцепсами і волячими шиями; вони готові піти, куди буде велено, ламати безкар¬но, як оці складські двері, усе на своєму шляху; їм судилося в цьому житті бути господарями, а всі інші нехай, як оці, що перед ними, розпласта¬ються на підлозі; почуття зверхності своєї вони не встидаються, бо тільки їм дозволено за наказом, не розбираючи вельми, лупцювати правих і лівих, винуватих і праведних – і їм це життя до шмиги.

Орися, ще як тільки гукнули падати їм на під¬логу, встигла схопити біля комп’ютера синенький загальний зошит та собі під кофтину тихенько тицьнути. То був особливий зошит, де писалася мовчазними цифрами щоденна повість, кому й

скільки давалося: яка торба належала неймовір¬но набридливим захисникам споживачів, а яка міліції, що по данину ходила, як діти у школу, що давалося нахабній та безцеремонній ветери¬нарній службі, а що лишалося менш страшній інспекції цін… Власне, чхати було Орисі на всі ті діла, неприємності на завскладом та вище на¬чальство чекали б, і нехай би завідувачці, цій курці обскубаній, що чіпляється до неї щоденно, хай би дещиця ще перепала, от тільки директора трішки шкода, бо собак усіх на шию повісять на¬певне йому.

Найближча маска було щось запримітила, на¬гнулася над Орисею та лапнула ту кофтину, але вереск у відповідь чимось нагадував циркулярку, коли пилку якраз заклинило.

Облиш, – скривився старший із міліціянтів. – Тут без неї компромату мішок.

На такій виставі Денис, що притьма у склад прибіг, досі ще не бував.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: