Мисливці за маревом – Іван Корсак

Наступного дня Данило Братковський мчав до неблизького Ремігіяна Сурина.

Журба сорочці не заміна, – коротко оповів но¬вини, що забарилися через неспішних їх депута¬тів. – Що робитимемо?

Королю порадимо новий сейм скликати, – за єхидною гіркотою ховав розпач Сурин. – А нашим депутатам мав Бог дати душу, та дав грушу.

Довго вони судили-рядили, вже начебто бувало доходили згоди, та в останню мить усе йшло шке-реберть, бо нездійсненне насправді. Врешті таки зійшлися:

Маємо підготувати Маніфест, під яким під¬пишеться чим більше шляхти. В тому документі зажадаємо притягнути ослушників-депутатів до відповідальності.

І знову чи ллють дощі, чи сонце сліпить, а в до¬розі обоє, від маєтку до маєтку – підписи збирати

під суворим документом. А як завершили збір, то тільки головами похитали:

Тепер знаємо, скільки в нас патріотів землі цієї. З багатьох тисяч шляхти підписи не побояли¬ся поставити аж п’ятдесят чотири.

Перипетії ці невеселі на зборі підписів не закін¬чилися. Всі три городи волинські – луцький, кре¬менецький і володимирський, відмовилися Мані¬фест прийняти, виняток становив тільки Овруч – і то лише тому, що писарем там числився… Ремігіян Сурин.

Тихо й непомітно вся справа померла, бо вже й у Сурина опустилися руки. Він побоявся, напев¬не, потягнути лукавих тих депутатів до суду, мов ненароком, пропустив терміни для оскарження. Данило не мав сили на нього вже навіть образи¬тися.

Оті потуги прищучити двоєдушних послів до сейму дорешти попсували стосунки Братковсько- го з волинською шляхтою, бо ще чималенько з неї не могло простити ніяк йому книги. То про писарів він складав:

Милий пане, чом, писарю, так марний,

Світишся, немов свічка у ліхтарні?

Милий мій, тому, що пера не знаю,

Писар-бо ніщо – дірку в мішку маю.

І чималенько писарів, люду з виборних магіст¬ратських посад починали дивитися на нього зи- зом. А потім до них долучаться ще підсудки:

Пане мій, підсудку, дивну моду бачу,

Згорбивсь, ваша милість, мушу те відзначить

Та ж тому, мій брате: як на рибу вудка,

Без грошей так само лихо для підсудка.

Здавалося, важко відшукати посаду чи тогочас¬ний титул, які не втрапили б у «Світ, по частинах розглянутий». Хорунжих теж автор не обминув тою саркастичною увагою:

Мій пане-брате, пане мій хорунжий,

Чому віддально ваша милість кружить?

Не подивуйся, як калитка згине,

Хоругву миттю і хорунжий звине.

Із часом, як мандрувала книга світами чи прос¬то її переписували, всю далеко не тонку чи бодай частинки, з часом у Данила плодилися вороги швидше, ніж мошка рано напровесні. Один шлях¬тич перестав вітатися, другий через спільних зна¬йомих йому переказував, що надалі Братковський у домі його не бажаний, а третій за межу земельну в суд подавав, хоч багато літ та межа була узвичає¬на і ніхто про неї не згадував.

І коли почалися не тільки погрози, а й шко¬ди та капості господарці стали чинити, Братков¬ський із сім’єю повантажив пожитки і рушив на Львів.

Як за спиною лишилось родинне обійстя, визрі¬ла остаточно думка, досі з якою ніяк не мирився, яку гнав, як непрошеного чи ненависного гостя го¬нять із порога: не розв’язати того вузлика з життє¬

вих проблем на стежці мирного порозуміння, сей¬мових ухвал чи королівських універсалів. Ні, тут хіба бунт зарадить, повстання…

Як? Невже ці істоти, за подобою й образом Гос¬подаря світу безмежного створені, не здатні спіль¬ну мову знайти? Хіба мислимо, аби брат, ідучи на брата, у храмі ножі святив?

Як доїжджав Олег до митниці, то щоразу у ньо¬го живіт бунтував, наче щойно він оселедця сирим молоком запив.

Інспектор, погортавши недбало папочку його до-кументів на вантажну машину та назад тицьнув¬ши, зиркнув було на Олега, як апостол на грішни¬ка перед воротами райськими, а тоді буркнув під ніс:

Треба ждати…

Олег, повіками спантеличено кліпнувши, взяв¬ся розгадувати, що ж то промимрив сей чоловік: «ждати» – тобто чекати сказав чи «треба ж дати»…

Трохи вичекавши, знову підійшов до віконця, не забувши сотенну в папери шихнути.

Треба ще стільки ждати, – дивлячись на сте¬лю, прудко шелестів чоловік сторінками, аж вони миготіли.

Як втретє Олег опинився біля віконця, то до¬статньо було інспекторові лиш відкрити папку:

Нарешті правильні у вас документи.

Тепер ще сам Олег мав пройти митний та при¬кордонний контроль, його легковик стояв на ін¬шій лінії, і там метушилися інші митники.

Він таки легко сьогодні відбувся – і в душі його звучали пасхальні урочисті піснеспіви: то був хор, що творив щось бентежне і життєстверджуюче.

Та раптом смикнулася митникова рука, як за¬бирав уже документи, а почуте видалося жартом:

Не можемо, вас, на жаль, пропустити. У вас скло на машині тоноване.

Піснеспіви на мить у душі притихли, натомість Олег взявся пояснювати, що в нього іномарка, ви¬роблена в Німеччині, за всіма євросоюзівськими нормами та вимогами.

Митник було почалапав у своє приміщення, а з’ява його народу відбулася хіба через півго¬дини.

У вас нема страховки медичної…

Чи тобі застило, он же вона, мало не згори папе¬рів – Олега важкувато було роздражнити, але, ви¬дається, цьому чоловікові може навіть ця справа вдатися.

Ми тут піднімали вже документи… Не бачили європейської страховки на автомобіль GreenCard…

А щоб тебе підняло та гепнуло, і той папірус ле¬жить у папці заздалегідь; дзуськи, одному сьогод¬ні платив, досить уже, тобі не стану.

Пред’явіть вогнегасника!

Не мала дівка клопоту, то Каленика привела – викидай тепер, Олеже, все з багажника на асфальт, бо вогнегасник десь там, на денці; поскрипуючи зубами, викинув:

Ось.

Легкий помах руки, мовляв, можна добро скла¬дати. Склав.

У вас нема трикутника аварійного.

Опудало ти митарське, тож я тільки-но діставав

вогнегасника, а трикутник поряд лежав, чи тобі повилазило: знову все з багажника летить на ас¬фальт.

Проїзд у Євросоюз без трикутника забороне¬ний достеменно! – і очі у митника більше не здатні

були тамувати сміх, він закипів та через край пе- рехлюпнувся.

По трикутникові пауза було запала на мить, але недовго жила:

А у вас жилетки немає жовтої! – вирвалося на¬решті криком, радісним і дзвінким, переможним таким, яким винахід епохальний хіба вітають чи відкриття незнаного континенту; ще так вихопи¬тися може в мандрівника, що океанами та морями вельми довго ширяв і побачив нарешті омріяний берег.

Навпіл із бідою Олег докумекав, що мова йде про ту світловідбивну жилетку, яку вдягають на трасі поночі, як міняють колесо чи мають інший подібний клопіт.

Той хор, що в душі у нього звучав, ті життє¬ствердні піснеспіви назовсім згасли, лишився тільки насмішкуватий свист митника, що, кепку¬ючи, імітував якусь нехитру мелодію.

Олег знову відчинив багажника, поклав дві де- сятидоларівки, а тоді тицьнув пальцем:

Отам жилетка.

Митник на півзігнутих до багажника метнувся.

Добра жилетка, тільки розмір не той. Там дру¬гий лежить, а треба четвертий.

Олег жбургонув у багажник ще двадцять дола¬рів, і митник, не чекаючи навіть, коли долетять, виловив їх із вправністю кажана, – чи не най- вправнішого в підвиді рукокрилих.

Лаштувати в Батурин коней узявся Братков- ський відразу, щойно з Манявського скиту вер¬нувся. Він так почувався зараз, мов бачив дивний якийсь, краси неймовірної та чарівності сон, і він знав, що то сон і має ось-ось прокинутися, та йому так не хотілося, аби закінчувалося бачене, кольо¬рами всіма щедро насичене, він лякався, що рап¬том замість цього бенкету буйного фарб раптом на¬стане прісний і сірий, занудний прокислий будень.

У церкві Воздвиження Чесного Хреста Данила вразив іконостас, хоча й не завершений. Попорав¬ши справи, Братковський міг довго стояти перед іконами, на яких пензель майстра, традицій не зрікаючись попередніх, уже ловив дух бароко. Досі не доводилося йому бачити «Тайну вечерю», де хтось із апостолів міг бути оберненим до гля¬дача спиною, де несподіваний ракурс нітрішки не заважав заглянути у глибину душі, зміряти її вагання та сумніви, велич у подоланні боязні та холодного і жаского страху. В багатьох храмах су¬дилося побувати Данилові, молитися перед ікона¬ми майстрів знаних і маловідомих, проте ще досі не зустрічав, аби так вдавалося передати контраст між Христом, справедливим і мужнім, що перед неймовірним випробуванням та муками поставав, і підступом Юди, ретельно прихованим, тільки не від художника, який сам міг побачити і його пере¬дати іншим на полотні.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: