Мисливці за маревом – Іван Корсак

Хто тут… головніший у цирку?

Ось постанова про кримінальне проваджен¬ня, – буркнув прізвище нерозбірливо отой стар¬ший. – Це моє майорське посвідчення. А це дору¬чення слідчого судді. Починаймо опис складати.

Денис тільки кліпав повіками, проводжаючи поглядом заціпенілим кожен ящик, що, як пере¬літна птаха у вирій, ширяв у повітрі: «Половині товару гаплик»…

Хтось мені бодай муркне, якого дідька госпо¬дарюєте тут?

Арештували баригу, що продавав ваш товар

без документів. Перевірили – весь товар контра-бандний. Крапка.

Денис, мружачи повіки, вчитувався в докумен¬ти майора, а оскільки без звичних окулярів був, то підносив папір до очей, мов щось там мав конче ви-нюхати.

Власне, винюхувати та здогади лаштувати він потреби не мав: кілька днів тому знову викликав його слідчий.

Ну?! – зовсім як Баксютенко гикнув, силячись якомога загрозливіше.

Не запряг. І поганяти не будеш, – у тон відка¬зував, відчуваючи, як на потилиці шкіра раптово стягується.

Я там минулого разу дещо тобі казав. Наду¬мав?

А якщо я тебе також пишу?

Ти, амбал для відмазки, перевізник краденого і співучасник браконьєрський… – задихався з обу¬рення слідчий, і кадик його взад-уперед заходив, як затвор карабіна. – Тобі років сім тепер світить, вертухай за тобою вже очі виглядів.

Невинуватому солі насиплеш.

За мітлою своєю слідкуй, розщебетався! Ла¬бать Шопена по тобі будуть – на похоронах твоїх скоро, – слідчий не стримався, встав і спересер¬дя книжкою, що тримав у руках, з виляском по столу бахнув: – Навіть роги ламати не зможеш, утекти світ за очі. Закінчуємо базар: дві доби тобі строку.

.Учора той термін сплив.

І все ж документи у вас не в порядку, – Денис

повернув їх майорові. – Вимушений телефонувати в прокуратуру.

Із прокуратури не забарилися – її представник і собі взявся шелестіти майоровими паперами: бро¬ви його то повзли подивовано вгору, то опускали¬ся, спантеличено хмурячись; врешті було засму¬тив майора:

А знаєте, директор правий…

Він недоговорив, задзеленчав його мобільний: тепер уже прокурорські брови не хилиталися на невидимій хвилі вгору та вниз, хіба спантеличено збіглись на переніссі:

З високого повеління. Наказано не заважати вам, – докинув майорові й подався хутенько геть до свого авто.

Другий день стрекоче сорока на яблуні під вік¬ном… Братковський не був забобонним вельми, але цього разу чомусь нетерпляче щоразу зиркав крізь шибки: як птаха стрекоче, сидячи дзьобом до порога, каже стара прикмета, то будуть гості, а як хвостом до дверей – чекай сварки в хаті.

Балакуча птаха незмінно всідалася до порога дзьобом.

Гості не змусили себе довго чекати. В надвечір’ї наступного дня, швидше в присмерку навіть, у воротах замерехтіла постать сусіда Яцека Шми- говського. З ним у Данила узвичаїлися давні приятельські стосунки, і рідко яка свіжина, вдалий мисливський трофей чи просто святкове застілля обходилося одне без одного; ще й свята у датах та днях у них збігалися, бо Яцека теж у православ’ї хрестили. Сьогодні сусіда як ніколи був бажаним і доречним: сейм закінчився, депу¬тати не вельми вже поспішали по домівках своїх та помістях, а Шмиговський якраз повернувся оце з Варшави.

– Мабуть, Господь милосердний не все лихо роз¬дав, ще й нам зостанеться, – не став відкладати новини Яцек, бачачи, як не на місці очі в Данила із нетерплячки. – Знали оті хитруни на сеймі, що нікому за нас заступитися.

Вірив і не вірив Братковський у добрі вістки із Варшави, та зараз, по сказаному сусідою, а вельми від тональності голосу, йому немов у жнивний по¬лудень хто льодину за комір укинув.

Козацтво, що відроджуватися почало, хочуть знищити повністю, – слова гостя падали, як важке каміння в провалля. – Ми вже наче й не потрібні на цій землі. Євреям і православним заборонено навіть селитися у недавно звільненому від турків Кам’янці, що на Поділлі. Наші церкви, на відміну від інших, не позбавлені від постою та військових повинностей. А все Поділля тепер відійшло від Київської православ¬ної митрополії, там правоможний уже Львівський уніатський архієпископ. І що найгіркіше: наші ша¬новані депутати, обрані з Київського і Волинського воєводств, теж голосували за ці неправдиві й непра¬ведні рішення. А ми так старалися, так виписували і вилизували їм на сейм інструкції…

Наступного дня Данило Братковський мчав до неблизького Ремігіяна Сурина.

Журба сорочці не заміна, – коротко оповів но¬вини, що забарилися через неспішних їх депута¬тів. – Що робитимемо?

Королю порадимо новий сейм скликати, – за єхидною гіркотою ховав розпач Сурин. – А нашим депутатам мав Бог дати душу, та дав грушу.

Довго вони судили-рядили, вже начебто бувало доходили згоди, та в останню мить усе йшло шке-реберть, бо нездійсненне насправді. Врешті таки зійшлися:

Маємо підготувати Маніфест, під яким під¬пишеться чим більше шляхти. В тому документі зажадаємо притягнути ослушників-депутатів до відповідальності.

І знову чи ллють дощі, чи сонце сліпить, а в до¬розі обоє, від маєтку до маєтку – підписи збирати

під суворим документом. А як завершили збір, то тільки головами похитали:

Тепер знаємо, скільки в нас патріотів землі цієї. З багатьох тисяч шляхти підписи не побояли¬ся поставити аж п’ятдесят чотири.

Перипетії ці невеселі на зборі підписів не закін¬чилися. Всі три городи волинські – луцький, кре¬менецький і володимирський, відмовилися Мані¬фест прийняти, виняток становив тільки Овруч – і то лише тому, що писарем там числився… Ремігіян Сурин.

Тихо й непомітно вся справа померла, бо вже й у Сурина опустилися руки. Він побоявся, напев¬не, потягнути лукавих тих депутатів до суду, мов ненароком, пропустив терміни для оскарження. Данило не мав сили на нього вже навіть образи¬тися.

Оті потуги прищучити двоєдушних послів до сейму дорешти попсували стосунки Братковсько- го з волинською шляхтою, бо ще чималенько з неї не могло простити ніяк йому книги. То про писарів він складав:

Милий пане, чом, писарю, так марний,

Світишся, немов свічка у ліхтарні?

Милий мій, тому, що пера не знаю,

Писар-бо ніщо – дірку в мішку маю.

І чималенько писарів, люду з виборних магіст¬ратських посад починали дивитися на нього зи- зом. А потім до них долучаться ще підсудки:

Пане мій, підсудку, дивну моду бачу,

Згорбивсь, ваша милість, мушу те відзначить

Та ж тому, мій брате: як на рибу вудка,

Без грошей так само лихо для підсудка.

Здавалося, важко відшукати посаду чи тогочас¬ний титул, які не втрапили б у «Світ, по частинах розглянутий». Хорунжих теж автор не обминув тою саркастичною увагою:

Мій пане-брате, пане мій хорунжий,

Чому віддально ваша милість кружить?

Не подивуйся, як калитка згине,

Хоругву миттю і хорунжий звине.

Із часом, як мандрувала книга світами чи прос¬то її переписували, всю далеко не тонку чи бодай частинки, з часом у Данила плодилися вороги швидше, ніж мошка рано напровесні. Один шлях¬тич перестав вітатися, другий через спільних зна¬йомих йому переказував, що надалі Братковський у домі його не бажаний, а третій за межу земельну в суд подавав, хоч багато літ та межа була узвичає¬на і ніхто про неї не згадував.

І коли почалися не тільки погрози, а й шко¬ди та капості господарці стали чинити, Братков¬ський із сім’єю повантажив пожитки і рушив на Львів.

Як за спиною лишилось родинне обійстя, визрі¬ла остаточно думка, досі з якою ніяк не мирився, яку гнав, як непрошеного чи ненависного гостя го¬нять із порога: не розв’язати того вузлика з життє¬

вих проблем на стежці мирного порозуміння, сей¬мових ухвал чи королівських універсалів. Ні, тут хіба бунт зарадить, повстання…

Як? Невже ці істоти, за подобою й образом Гос¬подаря світу безмежного створені, не здатні спіль¬ну мову знайти? Хіба мислимо, аби брат, ідучи на брата, у храмі ножі святив?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: