Так само Данило годинами милувався та пере¬бирав думки, як мусульманин чотки, стоячи пе-
ред полотнами «Успіння» чи «Вознесіння», диву давався, як може людська рука виготовити такої краси незнаної двері із зображенням архангелів Михаїла та Гавриїла.
Братковський чудувався витворами ієромона¬ха Йова Кондзелевича, з яким зазнайомився ще у волинському Білостоцькому монастирі. Кондзеле- вич у скиту Манявському вже котрий рік трудив¬ся над іконостасом – якось, як мерехтіти починало перед очима та попливли кольори, ієромонах ви¬тер від фарби руки і підійшов до гостя.
На цих іконах святі, – не стримався від спо- кусиДанило, – надто об’ємні, надто земні й чомусь нагадують мені волинського селянина з лицем об¬вітреним та руками порепаними…
Легка усмішка птахом несмілим змайнула об¬личчям ієромонаха – змайнула та й полетіла собі.
Христос у душу дивився, а не на руки. – тро¬хи притомлений, тихий голос Йова, проте, добре був чутний під високим склепінням. – Апостоли Петро і Андрій теж простими дядьками були, не¬грамотними рибалками з потрісканими на вітрі, огрубілими та обмуляними руками. Але звернеть¬ся до Петра з часом Спаситель: «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили пекла не переможуть її.»
Іншого разу Братковський знову зачепив ієро¬монаха:
Даруйте мені, я не маляр, не іконописець, – в душі Данила сумнів черв’ячком тихеньким підто¬чував його захоплення мальованим Кондзелеви- чем, гіркоти додавав. – Не можу передати навіть,
але в цих іконах щось схоже мені видається з іко¬нами, що бачив у багатьох костелах. Невже като¬лик підтопче і тут православ’я?
Не зразу відказав ієромонах, все шукав слів переконливих та ваговитих, мав би він пояснити людині, що помиляється, у гріх впадає, хоч і не¬вільний, що так непросто іконописцю поєднати візантійську традицію з тим новим письмом, що з’явилося вже в європейських храмах, насамперш в італійських, голландських або французьких, як непросто при цьому вберегти дух люду тутешньо¬го, бо в ікони на руській землі свій вельми поваж¬ний життєпис…
Вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську церкву, – замість відповіді відізвався нарешті іє¬ромонах. – Не церкви ворогують поміж собою, і Святе Письмо не може саме з собою ворогувати, а жадібність людська йде з мечем на іншу жадіб¬ність – і не було від створення Світу причини ін¬шої для війни, більшої чи наймізернішої, просто за віру лукаво ховається скнарість людська та не¬простимий гріх.
Ви ж такий самий братчик, як і я, – щось про¬тестувало в Данилові, впоперек дихання раптом ставало. – І напевне знаєте, як католик Лонський Хрестовоздвиженську церкву в Лучеську грабу¬вав, як лукавоодновірці вигородити його хотіли. А ще як дванадцять єзуїтів грабували скарбницю там само, били вікна в монастирі. А хіба тільки в Лучеську? Чи ж то не у Володимирі уніати ври¬валися в православні церкви, обдирали престоли, храмове майно нищили чи брали із собою?
– Вірую в Єдину, Святу, Соборну й Апостоль¬ську, – повторив ще тихіше ієромонах.
Куди менше літ шелестіли стиха за спиною в Йова Кондзелевича, аніж у Братковського, Йов на¬певне вже знав, чув душею й очима, як створити ікони чи іконостаси, не бачені та не знані досі на руській землі, але не завжди знаходив він слова, аби переконати гостя з душею, лещатами пересу¬дів кріпко затиснутою; будучи православним, ні¬коли Йов скоса не дивився в бік унії, бо щиро вва¬жав, що творена вона не до чвар, а до примирення.
Але й для Данила слова ті не пропадали марно, не струхлявіли, як безплідно пролежале зерня в пересушеній та зневодженій піщаній землі, бо не міг викинути просто так їх Братковський, вимес¬ти, як поточене мишами із засіки; ні, з часом зер¬няті неминуче давали бліді та несмілі паростки, з яких здатне здійнятися дуже і ніяким вітрам не підвладне стебло.
Вони не бачилися так багато літ, що навіть по¬рахувати їх було лячно.
І все ж Братковський впізнавав того давнього Івана Мазепу: по мові, по манері викладу думки, доволі стриманій, навіть дещо обачній, але послі¬довній завше; то таки той самий Іван Степанович, хоч вибілило голову передзим’я і літа невидимими лантухами на плечах зсутулили колишню струн¬ку статуру.
Товариство львівське та лучеське вже давно ра¬дило Данилові Братковському до лівобережного гетьмана Івана Мазепи у Батурин гайнути, про¬сити його до помочі долучитися: допоки земля руська, земля вкраїнська Дніпром буде розрізана, допоки гідність і віру люду нашого чужа підошва топтатиме? Щоправда, думки товариства тут роз¬чахнулися. Одні радили добиватися тільки унеза- лежнення цілковитого свого краю, інші вагалися у власній силі й Правобережжя, що під польською займанщиною лишалося, бачили об’єднаним з Україною лівобережною підцарем московським, аби лиш вольності колишні пожалували. На те Братковський дивився скрива, от і в книзі «Світ, по частинах розглянутий», що накладом поверх чотирьох тисяч примірників видрукував у Крако¬ві року 1697-го, вже на початку подав вірш «Мос¬ковське пожалування»:
Недобрий звичай, я з нього кепкую,
Дав москалю щось, він каже – жалую.
Все він жалує: дає чи збиває,
Від тих жаловань, буває, вмираєш.
Посилаючи до Мазепи з проханням помочі Брат- ковського, товариство мало на увазі одну, далеко не другорядну обставину. До Луцького братства Воз- движення Чесного і Животворного Хреста Господ¬нього, до якого належав Данило, входили в різні роки митрополит Київський Петро Могила, геть¬ман Іван Виговський, одна із засновниць Київсько¬го братства та братської школи Галшка Гулевичів- на, а ще матір Івана Мазепи – Марія Магдалина, в дівоцтві Марина. Може, й ця обставина, гадали братчики, пом’якшить серце суворого гетьмана.
Довга й іноді плутана розмова з Іваном Мазепою була у Братковського.
– То не життя в нас – барвінок не вінок, а полин не віник… Та ми, ваша ясновельможносте, не хоче¬мо сидіти, чинно руки склавши, ми тими руками прагнемо змін дістати, – Данило не мав потреби критися перед Іваном Степановичем і щось недо¬говорювати, бо вже низку років надсилав таємно Мазепі листи зі своїм баченням ситуації в краї. – Хоча інколи ті руки опускаються мимоволі… Ма¬лувато у Речі Посполитій такого люду, як Кази¬мир Беневський, ви знавали його. То Беневський ще коли застерігав: «Хіба не відштовхнули ми від себе козаків, збудувавши Кодак; хіба не грабували ми їх самі, коли Конституцією 1638 року довели їх дійсно до розпачу?» Словом, справи наші, як у приказці: були на масниці вареники, та в піст на вербу повтікали.
Гетьман ні разу не перебив несподіваного гостя, нехай виговориться, йому на душі полегшає, і са¬мому Іванові Степановичу простіше буде відповідь скласти. Гетьманові ці болі добре знані були з чис¬ленних листів фастівського полковника Семена Па¬лія, якими той засипав Мазепу і в яких теж напо¬лягав Правобережжя під руку царя московського взяти. Іван Степанович десь глибоко у душі не смів полковникові перечити, бо сусід зліва і справа, а чи з півночі або півдня волів би бачити землю цю рад¬ше пусткою. Гетьман пам’ятав настирну засторогу Бахчисарайського трактату 1681 року: «…от Кіева до Запорог по обі стороны Дніпра городов и город¬ков не ділать». В угоді «вічного миру» 1686 року інші воріженьки переспівували: «О… разоренных городіх и містіх, которіе от містечка Стаек вниз Дніпра по ріку Тясму были… Ржищеів, Трахтеми- ров, Канев, Мошны, Соколня, Черкасы, Боровица, Бужин, Воронков, Крилов и Чигирин… договорили и постановили, что ті міста оставатись иміт пусти так, как ньіні суть» (п.7). Пустеля ця в ро¬сійських і польських очах вельми втішено бачила¬ся своєрідною «подушкою» між обома державами, а ще Туреччиною і Кримом, а найбільше сусідські душі гріли роз’єднані частини України… Бив себе лунко в груди окольничий Леонтій Неплюєв, права рука князя Голіцина, мовляв, то його заслуга, що «Задніпровская страна без остатку запустоше- на, для которого запустошенія в Малороссійском краю и до днесь иміетца тишина».