Всього цього не міг не бачити й не знати геть¬ман.
Але, але… Палій занадто пошанований тамтеш¬нім козацтвом, – хтозна, чи такого пошанування йому, Іванові Степановичу, вділить той вередли¬вий козацький народ. Було ж не так уже давно, як вертався Палій із походу під Аккерман, то ре- ґіментар Дружкевич навперейми польський загін послав разом із козацьким полком Апостола-Щу- ровського схопити непокірного. Під Паволочем перестріли вони Палія, однак трапилося неперед- бачуване командуванням польським: козаки вби¬ли Апостола та приєдналися до Палія, а польські вояки чимдуж повтікали.
Зрештою, думав Іван Степанович, навіть якби й на це не зважати, то самому йому не під силу дві України з’єднати, а Москва… Звідти ухильні лис¬ти приходять, конче наказують Палію не помага¬ти, хоча й не відштовхувати його. Між тим, якось по-злодійському, таємно навіть від Івана Степано¬вича, в останні часи Семенові Палію доволі тлусту платню з Москви посилали.
Нам і з того, і з другого боку пече, – озвався нарешті гетьман. – Але який дідько печений, та¬кий і варений.
Чи ми не з того борошна зліплені? Вирвіть¬ся хоч ви, ваша ясновельможносте, з московської пащі, – то й нам поможете. Власне, за цим я і при¬їхав.
Мені легше відкупитися, аніж шаблею відби¬тися…
«Що з ним відбувається: з гетьмана, наче з ли¬чинки, гендляр вилуплюється?» – подивована думка в Данила промайнула зляканою ластівкою.
А таки золото здебільшого дужче найтверді¬шої криці, думав своє Іван Степанович. Він не раз мав нагоду в цьому переконатися, позірно зовсім м’якенький жовтий метал, бувало, виручав його там, де найтвердіша криця безсила. Найперше спало на гадку, як у Москві, коли молодий цар Пе¬тро по державному переворотові відправив Софію в Новодівичий монастир і сам став монархом, злі хмари зависли над ним, уже й наступника почали Мазепі швиденько шукати. Як ніколи, став у на-годі тоді ораторський хист та придворний вишкіл, а найперш дарунки вельми багаті: ваговитий золо¬тий хрест, всіяний діамантами, рідкісна, розкіш¬но оздоблена шабля та золоті обручі для царської родини.
– Хабар не заступить шаблі, – неголосно, але з паузами між словами вимовив Братковський, ви¬мовив якось так, наче з підсвистом розсікаючи простір, рубонув тою шаблею.
Мов приску гарячого хто сипонув у душу, геть¬ман рвучко з нестачі раптової заковтнув повітря, але стримався-таки, не дав вихопитися образі. Легко тобі говорити, чоловіче добрий, коли зараз ти сам за себе лише відповідаєш, іншої заспівав би, якби на плечі свої долю краю всього звалив…
Ще тільки Іван Степанович обирався гетьма¬ном, то Московщина весь скарб військовий козаць¬кий намірилася заграбастати, але дав начальнико¬ві Посольського приказу князю Василю Голіцину за кілька рипів хабара в сімнадцять з лишком тисяч рублів – і половина скарбу була врятована. Починається зараз Північна війна, ніде дітися, у
далеку Лівонію маєш посилати і своїх вояків, але черговий хабар таки применшує невситимі апети¬ти московські; там на чолі козацьких полків став¬лять німця або москаля, і їм не щемітиме серце, скільки в землю в бою козаків покладуть – і поло¬вину було, і дві третини сягало…
В душі у Братковського, чим довше йшла мова з Іваном Степановичем, надія на поміч гетьмана стрімко танула, так тане останній лід на весняно¬му сонці, що у силу нарешті взялося.
Дай Боже гостя в дім, то й я нап’юся при нім – дівчата з «Цеху чаїв та страв» інколи зазирали до Орисі на склад – вони вискакували в найближчу «кафешку» та випивали по горнятку кави.
Ну як ти? – перепитували звично, їм і справді було цікаво, як тут, «на волі».
Та… – невизначено якось рукою махне Ори¬ся. – А ви?
Веселимося, аби не думати, що колись запла¬чемо.
Цього разу гостю привела не тільки жіноча ці¬кавість.
Слухай, подруго… Тільки між нами, бо язик мельне, та й у кут, а губу зате натовчуть. Учора в «цех» із компанією завалився один туз ґоноровий, і я випадком балачку його телефонну почула: ко¬мусь наказував він ваш склад погромити. Мовляв, «у цього мудака», – казав про хазяїна твого, – шпа- ри вже відійшли, склад відновив і знову товаром запакував, тож наробіть, велів, там вінегрету.
Орися відразу ж передала все Денисові, той на хвильку задумався і чи то порадив, чи наказав:
Не лишайтеся самі на складі, як вантажники розійдуться.
Хтозна, якби він не казав цього, Орися якось би по-іншому вдіяла; несподівано їй заманулося до¬вести усім, що тут вона не остання, що в цьому не¬величкому колективі вона не шалава приблудна, яку випадок заніс, і просто терплять її, а здатна на вчинок – вона почергує потайки від начальства в
найближчий час і врятує склад від отих бандюків, якщо розказане подругою – правда. Не такий уже великий ризик, бо приміщення під державною охороною, і кнопка безпеки є, та й двері та замки доволі надійні.
Орисі тільки самій перед собою не випадало зі¬знатися, що вчинити їй хочеться так насамперед через Дениса, тупого отого й вчерствілого, який досі на неї й крихти уваги чомусь не звертав, наче вона складська табуретка. Орися ловила себе вже кілька разів на тому, що не здатна, інколи забува¬ючись, очей відірвати від нього, аж поки Денис, відчувши чийсь погляд, не починав довкруг роззи¬ратися – тоді вона полохливо та злодійкувато від¬водила очі.
Перша ніч спокійно минула, якщо не рахувати пострілу опівночі, від якого не в п’яту, а в підошву туфель опустилась душа – вистрілила принесена давно завідувачкою трилітрова банка із консерва¬цією. По обіді сон було спробував трішки морити, але вже ввечері, як допізна місячний звіт склада¬ла, голова була чиста і світла, мов вікна у великод¬ню суботу, – допоки не поклала ту голову на руки і на стіл не сперлась: все враз у безпам’ятстві по¬топилося.
Брязкіт металу і тріск підняли її, як наполоха¬ного зайця, що аж підстрибне із переляку: в кіль¬кох кроках від неї були якісь незнайомці. Орися ошелешено з-за столу вихопилася і вискочила на прохід поміж стелажів, наче направду перепини¬ти могла цих нежданих гостей, що заявилися не- відь-звідки.
Ви хто? Чого… – видавалося їй, що крикнула, насправді ж прошипіла, як проколота автомобіль¬на шина.
Найближчий без слова жодного вдарив її ногою в живіт, вона тільки гикнути встигла від прониз¬ливого болю, а далі подих перехопило; наступний удар повалив на підлогу.
І як Орися упала, нападник наступив їй на гру¬ди та причавив до підлоги: дихати могла вона те¬пер тільки через силу, час від часу смикаючись та судомно заковтуючи повітря.
Де твій фраєр ховає секрети? – злегка відпус¬кав ногу нападник, і вдихнути вдавалося глибше, мов наперед запасаючись.
Не зна… До чого тут я… Забери лапу, худобо.
Повз увагу Орисі не пройшло мимохідь вимов¬лене «твій фраєр» – від того несподівано аж у гру¬дях тепліло і підошва тисла не так.
Брешеш, шалаво. Ти ж перекинулася до ньо¬го. І склад саме тобі він довірив.
«От якби правдою стало цим бандюгою сказа¬не, – ще подумала, тамуючи біль, Орися. – І щось схоже сказав «мій фраєр».
Пусти, падло, боляче… Склад тимчасово, доки зав у лікарні.
Де схованка, де сейф потаємний чи інша занач¬ка? – підошва знову чавила з попередньою силою.
Звітуватися перед нею Денис не збирався, звіс¬но, але якось стала Орися мимовільним свідком дивної його поведінки.
У складі якраз не було нікого, і як вернулась вона, то Денис у куточку знизу, в недоштукатуре- ній ще стіні, випалу цеглину якраз поправляв: за¬пав у пам’ять чи то зляканий, чи знічений погляд його: «Та от… ремонт ніяк не домнемо», – ховав чо¬мусь очі, мов завинив перед нею.
Згодом, як сама залишилася, то від цікавості жі¬ночої аж долоні чесалися, а чого там Денис шарудів? Вона таки вирахувала ту цеглину – за нею в цело¬фані був невеликий згорток. Похапцем Орися назад притулила її і замаскувала так само, бо стачить із неї своїх заморочок, аби ще в чужі носа пхати.
Де заначка? – все кріпше давила залізним пресом підошва.
В якусь мить, зібравшись із силою, Орися ви¬вернулася і встигла доволі скулко вдарити напад¬ника в пах, але отримала відразу ж у відповідь удар кулаком в обличчя, що породив лиш сліпу¬чий спалах, по якому настала ніч, глуха і бездон¬на, безпам’ятна…