Вона не знала, скільки часу лежала на бетонній долівці, тільки як ледь привідкрила повіки, то по¬бачила, як один із прибульців шматком арматури бив ящики на стелажах, другий щось по шухля¬дах нишпорив та жужмом жбурляв на прохід, а третій, витрішки втішені продаючи, розстібнув ширінку та мочився на щойно висипані докумен¬ти.
Викликана міліція, куди, очунявши, зателефо¬нувала Орися, таки прибула наступного дня, ще й привезли собаку, що слід шукати вміє.
Ти того, – казав міліціонер Олегові, – спершу пса погодуй.
Та я йому по закінченні такий гонорар випи-
шу, – розвів Олег руками зовсім так, як рибалка, що рибиною колись впійманою хвалиться. – Аби тільки напав на слід бандюків…
– Ну, зважай, – позіхнув міліціонер і відпустив собаку.
Пес високо задер носа, нюхнув жадібно тремт¬ливими ніздрями, – два дні не годований, він не відав, куди ділися кошти на його утримання, – і замість по сліду рвонути, прудко рвонув до холо¬дильника, де зберігалися звично продукти робіт¬ників.
Через пень-колоду в Баксютенка покотився сьо¬годні день. Знічев’я, якось ліниво, як розморений пес у спеку спасівську, гавкнуло було обласне на¬чальство зранечку, потім потороча якась, скарж¬ник неплановий крізь приймальню прорвався, га¬ласуючи, що йому пенсію не таку нараховують, а ще гірше, аж носами крутити там стали, запахло з міліції. Десь директор отой Денис Поліщук столич¬ного адвоката вицарапав, і той тепер кишки тутеш¬нім мотає: спершу довідку з печаткою лапатою під¬сунув під ніс, що бариги з буцімто контрабандним товаром у природі навіть не існує, з таким прізви¬щем та ім’ям чоловік помер літ двадцять тому, а се¬рію й номер паспорта його хтось зі стелі списав. Тож тепер, панове міліціянти, за базар маєте звіт трима¬ти. І за фальсифікацію документів, і за незаконну конфіскацію складського добра, і за ціни продажу його, хіба вдесятеро менші за справжні, бо ж поміж своїх те добро поділили. І вже, як стукачі доносять, декому пальці чешуться в його бік показати: то він, Баксютенко, мовляв, наказав…
Мишею наполоханою майнув у душі здогад, чого той день клинить, але кишнув відразу на ту мишву; та марне гнав її Баксютенко кілька ра¬зів, уже й полохливою вона перестала бути.
Вчора проходив повз ліжко немічної матері, що в останню дорогу збиралася, і збори ті, видавало¬ся, вже недовгі, тож коли раптом вона схопила його за руку, якимось своїм материнським чуттям сповнена, він смикнувся рвучко і роздратовано:
«Коли вже ти…»
Вона його любила. Він її змалечку ненавидів.
Кажуть, вона чарувала красою замолоду. Сміш¬лива завше й вертка, Марина беззмінно свої трид¬цять два продавала; клеїлися очі в чоловіків, а тіла брала дригіть – зате жіноцтво впадало в дригіть зі злості та тихих завидок, в яких кожна не здатна була навіть сама собі зізнатися.
З поля колгоспного, з куряви за сівалкою не-милосердної, яку роками потім викашлювала, починала вона ланковою, та ті бісики, що ви¬стрибували в очах, витанцьовували і вигравали, не могли не помітити вищестоящі: сперш на один поважний хурал запросили і слово дали – тільки охнули всі, як на трибуні руками махала, куди вправніше, ніж сапою. Згодом ще і ще на хура¬ли, конференції, пленуми та засідання возили та підкладали під найповажніші чини.
У ланці ж, у селі своєму, прозвали її було Тра- хавкою. Сусідка бабуся, ім’я якої давно всі забули та йменували за огрядність звично Копицею, якось дотяла Марині:
І нащо ти з ними плутаєшся? Хто з псами лягає, той із блохами встає… Від нечистого, дочко, вони, церкву в нас спалили, всі діла їхні та плід нечисті.
Бабусю, – веселі витрішки продавала Мари¬на, – так вони гарно співають «Мы наш, мы новый мир построим».
Вони і той, що є, спаскудять та продажнішим зроблять.
Сусідка злилася сьогодні на бригадира, одно¬окого Карпа, в якого коня просила город зора-
ти, так не дав за пляшку, доки дві не винесла.
Негадано завагітніла Марина, навіть не знаючи точно, від кого, бо якраз хурал накочувався за ху¬ралом – знайшовся хлопчик небавом у неї.
Село, мов бензином облите, вибухнуло зусібіч чутками та гадками:
Чудне якесь дитя, смагляве, на циганське схо¬же…
І волоссячком, наче шерстю, кажуть, геть об¬росло.
То ще нічого, подейкують, як тільки вилізло, в жита раптом побігло, ледве злапали…
А могло таке статися: її бабця також відьмач- ка була.
Ще й яка… Старі люди переповідали, хай хто впоперек їй слово скаже, то не обереться біди.
І я чувала. Тільки гляне на корову – як за ніч зідметься, наче бочка, і околіє до ранку.
А кінь на рівному місці, як, не дай Бог, зуро¬чить вона, то ногу зламає.
Баксютенко незлюбив матір ще змалечку. Чи тому, що рідко вдома бувала, все в дорозі, все на пленумах та конференціях, а годувався при ма¬териній тітці, точніше, ріс сам по собі, як трава на вигоні, незвичне своє ім’я зневажав, бо смі¬ялися однолітки, а ще більше зненавидів пріз¬висько своє вуличне – дражнили його ровесни¬ки, як і матір, Трахавкою. Він ненавидів матір… і боявся.
У дитячій пам’яті залишився бляклий, мов ви- цвілий із часом, спомин. На колгоспному токові кремезний дядько Кіндрат з волячою шиєю і дов¬гими, наче коцюби, витягнутими від роботи рука¬ми, все піддобрювався до матері:
Дай-но мішок зерна, чуїш.
Врешті, як набрид, тицьнула вона пальцем в ря¬док мішків, що вишикувалися під вантаження:
Бери, який на тебе дивиться, тільки… – і сміх затанцював в її очах.
Дядько Кіндрат, що не раз бивсь об заклад і під¬німав на спині коня, впевнено лапнув за гичку найближчого міха і вже за спину закинути мав. От тільки хіба на п’ядь від землі підняв; тоді, ма- тюкнувшись, обома руками вчепірився та нату¬жився, аж очі в червоне бралися – наслідок був… на подив його та ласих на видиво солопіїв, той са¬мий. Смикався дядько, може, з десяток разів, доки не видихнув із натугою, мов під воду довго пірнав:
Таки правду балакали, що бабця тобі відь¬мацькі діла передала.
Не часто, але траплялося, як життя діставало до печінок її, то замість смішливої молодиці на мить поставало щось схоже на блискавку кульо¬ву – вельми запам’ятався один випадок. На доволі розкішному авто додому приїхала якась поваж¬на шишка, яка довго з нею про щось балакала, а врешті матір мало не вигнала гостя з подвір’я:
Досить з мене всіх вас. І бахурів ваших.
А коли та шишка спересердя хряпнула дверця¬тами авто і рушила з місця, то навздогін, аж іскри змигнули у погляді, лише видихнула:
А щоб ти не доїхав.
Авто й десятка метрів не встигло подужати, як щось дико заскреготало в ньому, заверещав метал, а праве переднє колесо, під неймовірний подив та закручений у баранячий ріг матюк шофера, неспо¬дівано зірвалося та пішло на обгін машини.
Марина не могла, звісно, знати, що весь лад цей на сконові, що тріщини незагойні будівлею вже побігли, і небавом, знімаючи велетенські клуби пилюги в’їдливої, ці стіни назавше заваляться з нечуваним гуркотом. Але так само не бачити не могла химер дивовижних, що крізь п’яну мліч про¬ступали. Мліч ця село цілковито оповила, і район, і округи несходимі всенькі; пиячили від немовля¬ти до старця, найлегше жінки спивалися, а що вже не пригостити приїжджих перевіряючих, яких по п’ятеро-семеро-десятеро в село щодня прибува¬ло, – то було б гріхом нечуваним і непростимим. Тим же, хто з хворості чи з іншої якої притичин не хотів чи не міг пити, за наказом голови Марина, манірно край хусточки тереблячи та бісики лукаві очима пускаючи, говорила сором’язливо:
– День народження в мене сьогодні… То ж не гордуйте.
Той день випадав у жнивну спеку і в завірюху лютневу, в пору цвітіння вишневого і сумовитого листопаду. Врешті по завершенні дефіляди доро¬гих гостей вносили у автівку, а того, хто прибув без оної та іти нездужав, голова завиграшки заки¬дав на плече та ніс у дім приїжджих – не поскупи¬лась природа на силу для нього, бо як буксувала в калабані машина, то він, злегка натужившись, виставляв на сухе по черзі передок та задок; Мари¬на звично за головою йшла, дорогою підбираючи посвідки, авторучки та інше добро, яке сипалося з