Мисливці за маревом – Іван Корсак

В душі у Братковського, чим довше йшла мова з Іваном Степановичем, надія на поміч гетьмана стрімко танула, так тане останній лід на весняно¬му сонці, що у силу нарешті взялося.

Дай Боже гостя в дім, то й я нап’юся при нім – дівчата з «Цеху чаїв та страв» інколи зазирали до Орисі на склад – вони вискакували в найближчу «кафешку» та випивали по горнятку кави.

Ну як ти? – перепитували звично, їм і справді було цікаво, як тут, «на волі».

Та… – невизначено якось рукою махне Ори¬ся. – А ви?

Веселимося, аби не думати, що колись запла¬чемо.

Цього разу гостю привела не тільки жіноча ці¬кавість.

Слухай, подруго… Тільки між нами, бо язик мельне, та й у кут, а губу зате натовчуть. Учора в «цех» із компанією завалився один туз ґоноровий, і я випадком балачку його телефонну почула: ко¬мусь наказував він ваш склад погромити. Мовляв, «у цього мудака», – казав про хазяїна твого, – шпа- ри вже відійшли, склад відновив і знову товаром запакував, тож наробіть, велів, там вінегрету.

Орися відразу ж передала все Денисові, той на хвильку задумався і чи то порадив, чи наказав:

Не лишайтеся самі на складі, як вантажники розійдуться.

Хтозна, якби він не казав цього, Орися якось би по-іншому вдіяла; несподівано їй заманулося до¬вести усім, що тут вона не остання, що в цьому не¬величкому колективі вона не шалава приблудна, яку випадок заніс, і просто терплять її, а здатна на вчинок – вона почергує потайки від начальства в

найближчий час і врятує склад від отих бандюків, якщо розказане подругою – правда. Не такий уже великий ризик, бо приміщення під державною охороною, і кнопка безпеки є, та й двері та замки доволі надійні.

Орисі тільки самій перед собою не випадало зі¬знатися, що вчинити їй хочеться так насамперед через Дениса, тупого отого й вчерствілого, який досі на неї й крихти уваги чомусь не звертав, наче вона складська табуретка. Орися ловила себе вже кілька разів на тому, що не здатна, інколи забува¬ючись, очей відірвати від нього, аж поки Денис, відчувши чийсь погляд, не починав довкруг роззи¬ратися – тоді вона полохливо та злодійкувато від¬водила очі.

Перша ніч спокійно минула, якщо не рахувати пострілу опівночі, від якого не в п’яту, а в підошву туфель опустилась душа – вистрілила принесена давно завідувачкою трилітрова банка із консерва¬цією. По обіді сон було спробував трішки морити, але вже ввечері, як допізна місячний звіт склада¬ла, голова була чиста і світла, мов вікна у великод¬ню суботу, – допоки не поклала ту голову на руки і на стіл не сперлась: все враз у безпам’ятстві по¬топилося.

Брязкіт металу і тріск підняли її, як наполоха¬ного зайця, що аж підстрибне із переляку: в кіль¬кох кроках від неї були якісь незнайомці. Орися ошелешено з-за столу вихопилася і вискочила на прохід поміж стелажів, наче направду перепини¬ти могла цих нежданих гостей, що заявилися не- відь-звідки.

Ви хто? Чого… – видавалося їй, що крикнула, насправді ж прошипіла, як проколота автомобіль¬на шина.

Найближчий без слова жодного вдарив її ногою в живіт, вона тільки гикнути встигла від прониз¬ливого болю, а далі подих перехопило; наступний удар повалив на підлогу.

І як Орися упала, нападник наступив їй на гру¬ди та причавив до підлоги: дихати могла вона те¬пер тільки через силу, час від часу смикаючись та судомно заковтуючи повітря.

Де твій фраєр ховає секрети? – злегка відпус¬кав ногу нападник, і вдихнути вдавалося глибше, мов наперед запасаючись.

Не зна… До чого тут я… Забери лапу, худобо.

Повз увагу Орисі не пройшло мимохідь вимов¬лене «твій фраєр» – від того несподівано аж у гру¬дях тепліло і підошва тисла не так.

Брешеш, шалаво. Ти ж перекинулася до ньо¬го. І склад саме тобі він довірив.

«От якби правдою стало цим бандюгою сказа¬не, – ще подумала, тамуючи біль, Орися. – І щось схоже сказав «мій фраєр».

Пусти, падло, боляче… Склад тимчасово, доки зав у лікарні.

Де схованка, де сейф потаємний чи інша занач¬ка? – підошва знову чавила з попередньою силою.

Звітуватися перед нею Денис не збирався, звіс¬но, але якось стала Орися мимовільним свідком дивної його поведінки.

У складі якраз не було нікого, і як вернулась вона, то Денис у куточку знизу, в недоштукатуре- ній ще стіні, випалу цеглину якраз поправляв: за¬пав у пам’ять чи то зляканий, чи знічений погляд його: «Та от… ремонт ніяк не домнемо», – ховав чо¬мусь очі, мов завинив перед нею.

Згодом, як сама залишилася, то від цікавості жі¬ночої аж долоні чесалися, а чого там Денис шарудів? Вона таки вирахувала ту цеглину – за нею в цело¬фані був невеликий згорток. Похапцем Орися назад притулила її і замаскувала так само, бо стачить із неї своїх заморочок, аби ще в чужі носа пхати.

Де заначка? – все кріпше давила залізним пресом підошва.

В якусь мить, зібравшись із силою, Орися ви¬вернулася і встигла доволі скулко вдарити напад¬ника в пах, але отримала відразу ж у відповідь удар кулаком в обличчя, що породив лиш сліпу¬чий спалах, по якому настала ніч, глуха і бездон¬на, безпам’ятна…

Вона не знала, скільки часу лежала на бетонній долівці, тільки як ледь привідкрила повіки, то по¬бачила, як один із прибульців шматком арматури бив ящики на стелажах, другий щось по шухля¬дах нишпорив та жужмом жбурляв на прохід, а третій, витрішки втішені продаючи, розстібнув ширінку та мочився на щойно висипані докумен¬ти.

Викликана міліція, куди, очунявши, зателефо¬нувала Орися, таки прибула наступного дня, ще й привезли собаку, що слід шукати вміє.

Ти того, – казав міліціонер Олегові, – спершу пса погодуй.

Та я йому по закінченні такий гонорар випи-

шу, – розвів Олег руками зовсім так, як рибалка, що рибиною колись впійманою хвалиться. – Аби тільки напав на слід бандюків…

– Ну, зважай, – позіхнув міліціонер і відпустив собаку.

Пес високо задер носа, нюхнув жадібно тремт¬ливими ніздрями, – два дні не годований, він не відав, куди ділися кошти на його утримання, – і замість по сліду рвонути, прудко рвонув до холо¬дильника, де зберігалися звично продукти робіт¬ників.

Через пень-колоду в Баксютенка покотився сьо¬годні день. Знічев’я, якось ліниво, як розморений пес у спеку спасівську, гавкнуло було обласне на¬чальство зранечку, потім потороча якась, скарж¬ник неплановий крізь приймальню прорвався, га¬ласуючи, що йому пенсію не таку нараховують, а ще гірше, аж носами крутити там стали, запахло з міліції. Десь директор отой Денис Поліщук столич¬ного адвоката вицарапав, і той тепер кишки тутеш¬нім мотає: спершу довідку з печаткою лапатою під¬сунув під ніс, що бариги з буцімто контрабандним товаром у природі навіть не існує, з таким прізви¬щем та ім’ям чоловік помер літ двадцять тому, а се¬рію й номер паспорта його хтось зі стелі списав. Тож тепер, панове міліціянти, за базар маєте звіт трима¬ти. І за фальсифікацію документів, і за незаконну конфіскацію складського добра, і за ціни продажу його, хіба вдесятеро менші за справжні, бо ж поміж своїх те добро поділили. І вже, як стукачі доносять, декому пальці чешуться в його бік показати: то він, Баксютенко, мовляв, наказав…

Мишею наполоханою майнув у душі здогад, чого той день клинить, але кишнув відразу на ту мишву; та марне гнав її Баксютенко кілька ра¬зів, уже й полохливою вона перестала бути.

Вчора проходив повз ліжко немічної матері, що в останню дорогу збиралася, і збори ті, видавало¬ся, вже недовгі, тож коли раптом вона схопила його за руку, якимось своїм материнським чуттям сповнена, він смикнувся рвучко і роздратовано:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: