Мисливці за маревом – Іван Корсак

«Коли вже ти…»

Вона його любила. Він її змалечку ненавидів.

Кажуть, вона чарувала красою замолоду. Сміш¬лива завше й вертка, Марина беззмінно свої трид¬цять два продавала; клеїлися очі в чоловіків, а тіла брала дригіть – зате жіноцтво впадало в дригіть зі злості та тихих завидок, в яких кожна не здатна була навіть сама собі зізнатися.

З поля колгоспного, з куряви за сівалкою не-милосердної, яку роками потім викашлювала, починала вона ланковою, та ті бісики, що ви¬стрибували в очах, витанцьовували і вигравали, не могли не помітити вищестоящі: сперш на один поважний хурал запросили і слово дали – тільки охнули всі, як на трибуні руками махала, куди вправніше, ніж сапою. Згодом ще і ще на хура¬ли, конференції, пленуми та засідання возили та підкладали під найповажніші чини.

У ланці ж, у селі своєму, прозвали її було Тра- хавкою. Сусідка бабуся, ім’я якої давно всі забули та йменували за огрядність звично Копицею, якось дотяла Марині:

І нащо ти з ними плутаєшся? Хто з псами лягає, той із блохами встає… Від нечистого, дочко, вони, церкву в нас спалили, всі діла їхні та плід нечисті.

Бабусю, – веселі витрішки продавала Мари¬на, – так вони гарно співають «Мы наш, мы новый мир построим».

Вони і той, що є, спаскудять та продажнішим зроблять.

Сусідка злилася сьогодні на бригадира, одно¬окого Карпа, в якого коня просила город зора-

ти, так не дав за пляшку, доки дві не винесла.

Негадано завагітніла Марина, навіть не знаючи точно, від кого, бо якраз хурал накочувався за ху¬ралом – знайшовся хлопчик небавом у неї.

Село, мов бензином облите, вибухнуло зусібіч чутками та гадками:

Чудне якесь дитя, смагляве, на циганське схо¬же…

І волоссячком, наче шерстю, кажуть, геть об¬росло.

То ще нічого, подейкують, як тільки вилізло, в жита раптом побігло, ледве злапали…

А могло таке статися: її бабця також відьмач- ка була.

Ще й яка… Старі люди переповідали, хай хто впоперек їй слово скаже, то не обереться біди.

І я чувала. Тільки гляне на корову – як за ніч зідметься, наче бочка, і околіє до ранку.

А кінь на рівному місці, як, не дай Бог, зуро¬чить вона, то ногу зламає.

Баксютенко незлюбив матір ще змалечку. Чи тому, що рідко вдома бувала, все в дорозі, все на пленумах та конференціях, а годувався при ма¬териній тітці, точніше, ріс сам по собі, як трава на вигоні, незвичне своє ім’я зневажав, бо смі¬ялися однолітки, а ще більше зненавидів пріз¬висько своє вуличне – дражнили його ровесни¬ки, як і матір, Трахавкою. Він ненавидів матір… і боявся.

У дитячій пам’яті залишився бляклий, мов ви- цвілий із часом, спомин. На колгоспному токові кремезний дядько Кіндрат з волячою шиєю і дов¬гими, наче коцюби, витягнутими від роботи рука¬ми, все піддобрювався до матері:

Дай-но мішок зерна, чуїш.

Врешті, як набрид, тицьнула вона пальцем в ря¬док мішків, що вишикувалися під вантаження:

Бери, який на тебе дивиться, тільки… – і сміх затанцював в її очах.

Дядько Кіндрат, що не раз бивсь об заклад і під¬німав на спині коня, впевнено лапнув за гичку найближчого міха і вже за спину закинути мав. От тільки хіба на п’ядь від землі підняв; тоді, ма- тюкнувшись, обома руками вчепірився та нату¬жився, аж очі в червоне бралися – наслідок був… на подив його та ласих на видиво солопіїв, той са¬мий. Смикався дядько, може, з десяток разів, доки не видихнув із натугою, мов під воду довго пірнав:

Таки правду балакали, що бабця тобі відь¬мацькі діла передала.

Не часто, але траплялося, як життя діставало до печінок її, то замість смішливої молодиці на мить поставало щось схоже на блискавку кульо¬ву – вельми запам’ятався один випадок. На доволі розкішному авто додому приїхала якась поваж¬на шишка, яка довго з нею про щось балакала, а врешті матір мало не вигнала гостя з подвір’я:

Досить з мене всіх вас. І бахурів ваших.

А коли та шишка спересердя хряпнула дверця¬тами авто і рушила з місця, то навздогін, аж іскри змигнули у погляді, лише видихнула:

А щоб ти не доїхав.

Авто й десятка метрів не встигло подужати, як щось дико заскреготало в ньому, заверещав метал, а праве переднє колесо, під неймовірний подив та закручений у баранячий ріг матюк шофера, неспо¬дівано зірвалося та пішло на обгін машини.

Марина не могла, звісно, знати, що весь лад цей на сконові, що тріщини незагойні будівлею вже побігли, і небавом, знімаючи велетенські клуби пилюги в’їдливої, ці стіни назавше заваляться з нечуваним гуркотом. Але так само не бачити не могла химер дивовижних, що крізь п’яну мліч про¬ступали. Мліч ця село цілковито оповила, і район, і округи несходимі всенькі; пиячили від немовля¬ти до старця, найлегше жінки спивалися, а що вже не пригостити приїжджих перевіряючих, яких по п’ятеро-семеро-десятеро в село щодня прибува¬ло, – то було б гріхом нечуваним і непростимим. Тим же, хто з хворості чи з іншої якої притичин не хотів чи не міг пити, за наказом голови Марина, манірно край хусточки тереблячи та бісики лукаві очима пускаючи, говорила сором’язливо:

– День народження в мене сьогодні… То ж не гордуйте.

Той день випадав у жнивну спеку і в завірюху лютневу, в пору цвітіння вишневого і сумовитого листопаду. Врешті по завершенні дефіляди доро¬гих гостей вносили у автівку, а того, хто прибув без оної та іти нездужав, голова завиграшки заки¬дав на плече та ніс у дім приїжджих – не поскупи¬лась природа на силу для нього, бо як буксувала в калабані машина, то він, злегка натужившись, виставляв на сухе по черзі передок та задок; Мари¬на звично за головою йшла, дорогою підбираючи посвідки, авторучки та інше добро, яке сипалося з

кишень гостя, що смаковито хропів на широкому головиному плечі…

Інколи брала Марину тривога, куди все це ко¬титься і вона заразом, вельми ж після того, як сон їй чудний приснився. Начебто гулянка чергова іде, і притомних уже не лишилося майже, а голова все доливає й погукує:

– Гуляй до упаду!

І раптом почула вона дивний звук, посвист крил велетенських, і здогадалася враз, яка то з бездон¬ної темені вирвалась чорна й нещадна сила, що стрімко так мчить по душу її. Ще Марина, спов¬нена жахом смертним, втікати кинулася, останні сили у біг вкладаючи. Вона не встигала озирнути¬ся навіть, але чомусь бачила позад себе ту чорну потвору, що сталевими кігтями має ось-ось схопи¬ти її та понести в безодню довічну, де клекоче смо¬ла і сіркою тхне, аж забиває подих; туди, звідки вже вороття до Судного дня не буває. Вона добі¬гла до якогось хліва, рвала в паніці двері зачине¬ні, бо вже посвист страхітливий крил за плечима майже. і прокинулася, в потові вся, немов щойно з-під зливи.

На кілька тижнів Марина, що досі неслася в по¬токові, стрімкому і каламутному, нараз спинилась було, немов врешті вдалось їй ногами твердого дна дістати, але то на якийсь лише час, а далі знову по¬несло в каламуть смердотну та чорні бездонні вир¬ви.

.І зараз, коли Баксютенко рвучко і роздратова¬но висмикнув свою руку з похолоділих материних пальців, він в очах її знову побачив той електри¬

кою колючою насичений погляд, який колись вона кинула в ненависне і непрошене авто.

Він тепер знав, що вчинити з матір’ю – в лікар¬ню відправить її. Подвійна вигода з того: і відпові¬дальність зніме із себе, і з очима, яких боявся, не буде стрічатися.

А йому, як ніколи, треба на ділах зосередитися, бо зі столичними адвокатами погані жарти. Але він права не має програти…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: